йому 11. він приручає дике хворе лосеня. росте разом із ним.
тепер це — здорова лосиця, його руда фея.
він переїжджає з села до міста. вона зникає.
він втрачає все. і головне — її.

колись, зареєструвавшись на letterboxd, я заповнила три комірки для улюблених фільмів з чотирьох. деякі з них з плином часу зникли й змінилися новими. кількість геніальних фільмів у житті більшає, але улюблених завжди, стабільно три.
страшенно відповідально — визначити з яких пазлів складається твоя особистість, тому я завжди залишаю пусту комірку — трохи простору, аби знайти той самий.
уже два тижні я думаю над тим, щоб «руда фея» володимира коваленка була четвертою.

звісно я підходжу до кіна з літературним інструментарієм (бо іншого не маю) і, здається, у випадку з українським кіном — зовсім не програю. спершу згадаю «дитячий» дискурс літераторів, яких ми любимо за «дорослі» історії: ранні новели коцюбинського, підмогильний і король щемких історій — тютюнник.
«руда фея» за теплотою, силою чуттєвості наративу однозначно асоціюється з «диваком» тютюнника: їхній світ химерний, казковий і «очуднений» дитячою свідомістю. тематично вони теж подібні. обидві історії про Іншість хлопчика, про суспільство й те, як цій Іншості з ним уживатись. про батьківську фігуру (в обох випадках це дідусь), яка хоче цьому уживанню (а радше ви-) навчити, та чи сама в це вірить? чи виживання поєднується з щастям?

про те нещадне «місто», де втрачаєш себе, втрачаєш своє, забуваєш і змінюєшся. але втрата — це й здобування, це ініціація, яку проходиш, щоб назавжди подорослішати.
в одному із недавно переглянутих мною фільмів, молоді батьки обговорюють ідею завести дитині друга — собаку, мовляв, колись він помре й дитина буде готова до життя. у фільмі хлопчику дарують піаніно, з надією, що це відверне його від проживання болісної ініціації.
головний герой прощається з мрією (руда фея — це і є той невловимий синій птах) й дитинством, отже — це ностальгійна ода й водночас епітафія.

Іншість в обох творах — про любов до природи, емпатію, здатність відчувати красу, в широкому сенсі — про мистецтво. у фільмі розкрити цю тему випадає дорослому двійникові головного героя. він зумів пристосуватися: вдень звичайна робота, ввечері мистецтво, а ще в нього також є руда фея — невловима співачка, за чиїм потягом хочеться бігти.

історія архетипова — справжня казка, де багато умовностей, бо саме вони розкривають життя якнайправдивіше.
а ще поетична — тут я свій інструментарій парадоксально застосувати не можу. звісно, бачу метафоричність і все вищезгадане, але є щось таке, (вибачте, знову) невловиме, що одразу хочеться говорити про тяглість українського поетичного кіна. і не лише через інтертекстуальність на нього ж — він додає своє свіже красиве ностальгійне післяСлово у велике поетичне речення.

ставлю мільйон зірочок і своє серце!
і тихенько дивуюсь тому, як можливо було зняти це у двадцять чотири

(перебудовний контекст і ще тьма різного цікавого теж важливі, але про них не сьогодні й не від мене😁)

подивитися повністю можна тут🤎

перипетії та перешкоди – це спроба сценариста говорити зі своїм героєм мовою дії.
так само, як ми намагаємось говорити з героєм, бог (вищі сили, всесвіт) намагається говорити з нами. але навряд чи бог вчиться в додатку «дуолінго», тому він обрав дуже хитрий спосіб комунікації з людством.
у бога в розмові з нами лише одна мова — мова перешкод та перипетій. весь час, коли світ хоче нам щось сказати, він ставить нам перепони, а ми маємо їх подолати… я знаю людей, які сприймають найбільші в житті випробування як божий дар, і це їх рятує.

«мої думки про кіно», антоніо лукіч

читаю монографію софії філоненко про масову літературу й натикаюся на таке:

василь шкляр: «найбільшою нашою проблемою залишається не видання книжки, а розміщення її на видному місці в книгарні. одне, що цих книгарень кіт наплакав, а друге – там, де вони є, українська книжка ніколи не потрапляє на покуть, а губиться в найвіддаленіших закапелках серед джунглів чужинського чтива. явище типове в цілому – все українське почувається вдома сиротою».

у 2007 році відбулася партизансько-громадянська акція «велика листопадова книжкова революція», приурочена до 9 листопада – дня української писемності та мови.

дійство пройшло 7 листопада у великих містах України під гаслом «покладемо край культурному імперіалізму!» і полягало в тому, що в книгарнях
треба було витягнути улюблені українські книжки із запилюжених куточків і переставити на видне місце, поклавши поруч аркуш із поясненням, що це зробила «група партизанського книжкового мерчандайзингу».

організатори спорядили учасників цікавою пам’яткою, яка констатує проблему: «зайдіть до будь-якого книжкового магазину та спробуйте знайти там українську книгу. це буде не просто. ми навіть підкажемо, де і як її слід шукати:
● знайдіть найвіддаленішу полицю в найбільш глухому кутку, з табличкою «обережно, тигр»;
● подивіться у самий низ;
● якщо на полиці можна розмістити книги у два ряди, подивіться в другий ряд;
● переконайтесь, що там немає мишоловки чи капкана на ведмедя;
● покопирсайтесь у пилюці та знайдіть. те, що ви знайдете, імовірніше за все й буде українською книжкою;
● якщо з першої спроби вам це не вдалось, повторіть операцію щодо всіх відділів, включно з «магією, езотерикою та куховарством».

думаю, ви відчуваєте те ж саме, що і я. велике щастя, що українська книжка змогла, книгарень більшає й ринок не стоїть