— ля палісіада // філіп сотниченко (2024)
питання аналізу українського минулого, тих образів, що стали невід'ємною частиною сучасного літопису, залишається дуже визначним для молодих авторів, що шукають там, у своєму дитинстві, у перших роках незалежності своє натхнення.
"Ля Палісіада" проводить нитки, що зшивають два покоління, різні культури, естетики, характери, але вони пронизані чесністю, колоритом та немалою грайливістю, що нарешті дозволила своє вільне використання в освітленні подій 30-річної давнини.
Сотниченко звертається до своєї любові до VHS камер, з якими грався протягом студентства, органічно вплітаючи їх особливу текстуру кадру в мок'юментарі жанр. це кіно вірне пост-модерністській сатирі і іронії і, здається, що саме цього і чекав новий портрет епохи 90-х в український реаліях: оператор бігає за лицарями правосуддя, які то шапкою закриють камеру, то попросять не знімати, чи просто пустими очима будуть дивитися на глядача.
ми віримо, що події реальні, ми є частиною того світу, це перегляд домашнього архіву, в якому обережно зібрані унікальні спостереження та есенційні атрибути того часу, а що може бути більш епохальним для 90-х, ніж тематика криміналу, яка просто стала корінною у колективній пам'яті минулого.
стрічка не намагається вибудувати прямолінійну історію, а скоріше веде нас доріжками, що можуть приймати вигляд базару на залізничних коліях, коридорів в'язниці чи лісного масиву, де міліція затримує підозрюваних у вбивстві свого колеги...
помста, жорстокість та кохання, - це є генотип наших героїв, є тією складною спадщиною, що разом із травмою передалася від батьків до дітей... це гуманістичне кіно, але воно так просто про це не скаже. запропонований портрет не просто фіксує епоху, а висміює її, демонструє її архаїку, що досі продовжує жити в нас, дає змогу відрефлексувати який шлях ми пройшли.
#відгук
питання аналізу українського минулого, тих образів, що стали невід'ємною частиною сучасного літопису, залишається дуже визначним для молодих авторів, що шукають там, у своєму дитинстві, у перших роках незалежності своє натхнення.
"Ля Палісіада" проводить нитки, що зшивають два покоління, різні культури, естетики, характери, але вони пронизані чесністю, колоритом та немалою грайливістю, що нарешті дозволила своє вільне використання в освітленні подій 30-річної давнини.
Сотниченко звертається до своєї любові до VHS камер, з якими грався протягом студентства, органічно вплітаючи їх особливу текстуру кадру в мок'юментарі жанр. це кіно вірне пост-модерністській сатирі і іронії і, здається, що саме цього і чекав новий портрет епохи 90-х в український реаліях: оператор бігає за лицарями правосуддя, які то шапкою закриють камеру, то попросять не знімати, чи просто пустими очима будуть дивитися на глядача.
ми віримо, що події реальні, ми є частиною того світу, це перегляд домашнього архіву, в якому обережно зібрані унікальні спостереження та есенційні атрибути того часу, а що може бути більш епохальним для 90-х, ніж тематика криміналу, яка просто стала корінною у колективній пам'яті минулого.
стрічка не намагається вибудувати прямолінійну історію, а скоріше веде нас доріжками, що можуть приймати вигляд базару на залізничних коліях, коридорів в'язниці чи лісного масиву, де міліція затримує підозрюваних у вбивстві свого колеги...
помста, жорстокість та кохання, - це є генотип наших героїв, є тією складною спадщиною, що разом із травмою передалася від батьків до дітей... це гуманістичне кіно, але воно так просто про це не скаже. запропонований портрет не просто фіксує епоху, а висміює її, демонструє її архаїку, що досі продовжує жити в нас, дає змогу відрефлексувати який шлях ми пройшли.
#відгук
group-telegram.com/cinematographiee/1136
Create:
Last Update:
Last Update:
— ля палісіада // філіп сотниченко (2024)
питання аналізу українського минулого, тих образів, що стали невід'ємною частиною сучасного літопису, залишається дуже визначним для молодих авторів, що шукають там, у своєму дитинстві, у перших роках незалежності своє натхнення.
"Ля Палісіада" проводить нитки, що зшивають два покоління, різні культури, естетики, характери, але вони пронизані чесністю, колоритом та немалою грайливістю, що нарешті дозволила своє вільне використання в освітленні подій 30-річної давнини.
Сотниченко звертається до своєї любові до VHS камер, з якими грався протягом студентства, органічно вплітаючи їх особливу текстуру кадру в мок'юментарі жанр. це кіно вірне пост-модерністській сатирі і іронії і, здається, що саме цього і чекав новий портрет епохи 90-х в український реаліях: оператор бігає за лицарями правосуддя, які то шапкою закриють камеру, то попросять не знімати, чи просто пустими очима будуть дивитися на глядача.
ми віримо, що події реальні, ми є частиною того світу, це перегляд домашнього архіву, в якому обережно зібрані унікальні спостереження та есенційні атрибути того часу, а що може бути більш епохальним для 90-х, ніж тематика криміналу, яка просто стала корінною у колективній пам'яті минулого.
стрічка не намагається вибудувати прямолінійну історію, а скоріше веде нас доріжками, що можуть приймати вигляд базару на залізничних коліях, коридорів в'язниці чи лісного масиву, де міліція затримує підозрюваних у вбивстві свого колеги...
помста, жорстокість та кохання, - це є генотип наших героїв, є тією складною спадщиною, що разом із травмою передалася від батьків до дітей... це гуманістичне кіно, але воно так просто про це не скаже. запропонований портрет не просто фіксує епоху, а висміює її, демонструє її архаїку, що досі продовжує жити в нас, дає змогу відрефлексувати який шлях ми пройшли.
#відгук
питання аналізу українського минулого, тих образів, що стали невід'ємною частиною сучасного літопису, залишається дуже визначним для молодих авторів, що шукають там, у своєму дитинстві, у перших роках незалежності своє натхнення.
"Ля Палісіада" проводить нитки, що зшивають два покоління, різні культури, естетики, характери, але вони пронизані чесністю, колоритом та немалою грайливістю, що нарешті дозволила своє вільне використання в освітленні подій 30-річної давнини.
Сотниченко звертається до своєї любові до VHS камер, з якими грався протягом студентства, органічно вплітаючи їх особливу текстуру кадру в мок'юментарі жанр. це кіно вірне пост-модерністській сатирі і іронії і, здається, що саме цього і чекав новий портрет епохи 90-х в український реаліях: оператор бігає за лицарями правосуддя, які то шапкою закриють камеру, то попросять не знімати, чи просто пустими очима будуть дивитися на глядача.
ми віримо, що події реальні, ми є частиною того світу, це перегляд домашнього архіву, в якому обережно зібрані унікальні спостереження та есенційні атрибути того часу, а що може бути більш епохальним для 90-х, ніж тематика криміналу, яка просто стала корінною у колективній пам'яті минулого.
стрічка не намагається вибудувати прямолінійну історію, а скоріше веде нас доріжками, що можуть приймати вигляд базару на залізничних коліях, коридорів в'язниці чи лісного масиву, де міліція затримує підозрюваних у вбивстві свого колеги...
помста, жорстокість та кохання, - це є генотип наших героїв, є тією складною спадщиною, що разом із травмою передалася від батьків до дітей... це гуманістичне кіно, але воно так просто про це не скаже. запропонований портрет не просто фіксує епоху, а висміює її, демонструє її архаїку, що досі продовжує жити в нас, дає змогу відрефлексувати який шлях ми пройшли.
#відгук
BY синематографі.
Share with your friend now:
group-telegram.com/cinematographiee/1136