Щодо інтервʼю: потребую його доповнити текстово.

Чому вивчати давні мови?

Це питання ідентичности. Українська культура несе характеристики однозначно європейської культури. Але для того, щоб зрозуміти нашу культуру і що її робить європейською, треба зануритися в наступне питання: в чому полягає наш культурний фундамент, який ми розділяємо з рештою європейських націй?

Європейська цивілізація стоїть на результаті науково-культурної діяльности Античности, Пізньої Античности та Середньовіччя.
Наприклад: сьогодні одне з найваживаніших словесно понять, над яким нависла загроза, є слово демократія: це грецьке слово (δημοκρατία, тобто від старогрецького κράτος, влада, і δῆμος, народ, тобто народовладдя) і диктатура (від латинського dictatura, функція диктатора у Римській Республіці), це поняття, які були сформульовані в Античності.

А для того, щоб сповна пізнати цей фундамент, потрібно володіти передусім давньогрецькою та латиною (а я додав би ще й словʼянську).

Родоначальника європейської літератури, міфічного Гомера (VIII ст.) Іліяда й Одіссея були написані давньогрецькою, Фалес Мілетський (VII-VI ст.) був одним із перших філософів, який намагався пояснити природні явища без звернення до міфології, заклавши основи наукового мислення, переданий давньогрецькою. Сократівські діялоги Платона (V-IV ст.), які заклали основи європейської філософії, передані давньогрецькою. Аристотель (IV ст.), учень Платона, який систематизував знання в різних галузях, його праці стали основою для багатьох наукових дисциплін, писав давньогрецькою. Нарешті Новий Завіт був переданий грецькою. Плотин (III ст. після Р.Х.) засновник неоплатонізму, його вчення вплинуло на розвиток християнського богослівʼя та середньовічної філософії, також писав давньогрецькою, як і Григорій Ніський (IV ст. після Р.Х.), який своїми працями зробив значний внесок у формування православної доктрини. Іван Золотоустий (IV-V ст. після Р.Х.) відомий своїм красномовством та глибокими проповідями, його літургійні тексти, зокрема літургія Івана Золотоустого, досі використовуються в християнських богослужіннях, писав давньогрецькою. Аврелій Августин (IV-V ст. після Р.Х.) його праці, зокрема Сповідь (Confessiones) та Про град Божий, (De Civitate Dei) синтезували християнське вчення з платонізмом, заклавши основи західної теології та філософії, писав латиною. Іван Дамаскин (VII-VIII ст.), богослов і філософ, що систематизував православне вчення, спростовував іконоборчі настрої, його праці вплинули на східне та західне богослівʼя, писав давньогрецькою. Михайло Пселл (XI ст.) ромейський енциклопедист, філософ та історик, сприяв відродженню платонізму в Ромейській Державі, писав грецькою. Фома Аквінський (XIII ст.), перший католицький філософ, поєднавши християнське вчення з аристотелівською філософією, створив систему, яка вплинула на католицьке богослівʼя та західну філософію. Греколатинських авторів море ще, яких необхідно згадати: вони сформували лик Європи, від греколатинської скарбниці дохристиянської та християнської спадщини у вас будуть ключі в якості знань цих мов (і потрібно підкреслити, що ці дві культури є нероздільними - адже всі від Адама).

Однак найголовніша теза, до якої я веду, це теза виховного характеру: коли ми повертаємось до праць, які продукувала антична, пізньоантична та середньовічна культури, ми будемо відновлювати звʼязок з літературою здебільшого не тільки глибоко інтелектуальною, а передусім повчальною, яка вічно оспівує чесноти, таким чином виховуючи морально-етичну частину особистості, яка знаходиться в цьому греко-латинському полі. Практичним свідченням, яке я хотів би привести, є визнання дохристиянської літератури (продукти, видані інтелектуалами із язичницького культурного поля) різними християнськими інтелектуалами, тобто грамотними мужами і жонами (Анна Комніна!), які належали до рішучої культури в питаннях релігійно-філософських: тому представлю мій літературний переклад однієї епіграми Івана Мавропода (Ἰωάννης Μαυρόπους, XI ст.), відомого царгородського педагога, поета та ритора, який виховав раніше згаданого філософа, свого учня, Михайла Пселло (Μιχαήλ Ψελλός, XI ст.):

Епіграма на Платона і Плутарха:
Якби я когось із противних язичників
Від Твоєї суворости, мій Христе, звільнити хотів би,
Простив би мені Платона й Плутарха еллінів:
Бо обидвоє згідно зі словом і способом діла
До Твоїх законів, проживши, дістались найближче.

(Ἐπίγραμμα εἶς τὸν Πλάτωνα καὶ τὸν Πλούταρχον
Εἴπερ τινὰς βούλοιο τῶν ἀλλοτρίων
τῆς σῆς ἀπειλῆς ἐξελέσθαι, Χριστέ μου,
Πλάτωνα καὶ Πλούταρχον ἐξέλιό μοι:
ἄμφω γὰρ εἰσὶ καὶ λόγον καὶ τὸν τρόπον
τοῖς σοῖς νόμοις ἔγγιστα προσπεφυκότες.)

Тобто література як християнська, так і дохристиянська, маючи цей виховний потенціал, здатна нас змінити на краще, і це у всій повноті відбудеться тоді, коли буде пряма взаємодія з нашого боку із текстом, який вивчаємо.

Вивчаючи граматику цих мов, ви будете вивчати основу всіх наук. Кодифікація граматик грецької та латини почалась ще у часи пост-Олександрійські, і вона стала зразковою для кодифікації інших мов. Щодо важливости граматики, звернуся до прикладу з вітчизняного культурного поля, у мовознавця і церковного діяча Мелетія Смотрицького (XVI-XVII ст.), що у своїй Граматиці словʼянської мови, праці, яка нарешті стандартизувала церковнословʼянську, передає слова італійського гуманіста Полідора Вергілія (XV-XVI ст.) у передмові:

І полидор виргилій […] глаголет: грамматика єсть дражайшеє паче іних свободних наук знаніє. Понеже прочиїх наук єдино єсть основаніє. Убо сіє ученіє паче всіх преславніє єсть: ібо показуєт путь к прочиїх вниманію.

Тобто якщо коротко: Грамматика єсть всіх наук основаніє.

Це дійсно так, адже якщо ми будемо понад усе знати конструкт слова, ми будемо ближчими до більш точного розтлумачення сенсів філософських, історичних та богословських.

Доречно тут буде згадати про викладання класичного мовознавства на території України-Руси.

Я хотів би згадати братські школи: виникнення українських освітніх установ (найвідомішими були Львівська братська школа, заснована у 1586 р., та Київська братська школа, заснована у 1615 р., але такі школи існували й в інших центрах руського життя: у Вільно, Перемишлі, Луцьку, Камʼянці-Подільському...) повʼязане з падінням центру православного світу, Царгородом, у 1453 році, і з експансією католицького світу (в тому числі завдяки єзуїтським учбовим закладам, де старожитній руський народ полонізовувався) у часи утворення Речі Посполитої, укріплені потім Берестейською Унією 1596 році, мало не тільки православно-апологетичний та національний характер (де старанно викладали також русинську, тобто українську мову: цьому свідченням є словник Словʼяноруський Памви Беринди 1627 р.), а й гуманістичний: в контексті викладання семи вільних наук (лат. septem artes liberales, які розбивалися на trivium та quadrivium, і малися на увазі граматика, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія та музика) грецькою, словʼянською та латиною учні та викладачі мали користуватися між собою, про це свідчать не тільки наші бібліотеки, переповнені різного роду літературою, надрукованою цими мовами, а й статути і устави: наприклад, знайшов колись фрагмент, який згадував один з приписів Львівської братської школи, згідно з яким учні зобовʼязувалися говорити грецькою (давньою) та словʼянською мовами як між собою, так із вчителями, натомість безсумнівним є таке ж використання латини. Але конкретно процитую пізніший фрагмент, взятий із академічного статуту 1736 року Києво-Могилянської академії (заснована у 1632 р.), який диктує:

Натомість як учні-відвідувачі усіх лекцій, так і передусім викладачі зобовʼязані говорити усюди та понад усе латинською мовою.

(Loqui autem sermone latino super et ubique omnium scholarum auditores ac praecipue magistri omnino obligantur.)

Тобто можна сміливо стверджувати, що οἱ κοζάκοι Ἑλληνιστὶ διαλέγεσθαι ἐδυνήσαντο, potebant kozaki Latine colloqui, адже освіта передусім в братських школах була вельми доступною, однак це не головна тема.

Метод говорити давніми мовами - мав особливий розквіт у добу Ренесансу. Його ефективність визнали гуманісти, від яких історію «говоріння давніми мовами» в якості методики вивчення старогрецької та латини і виводять.

Передусім італійські гуманісти, часом разом із грецькими інтелектуалами, біженцями із підкореного остаточно Царгороду, що передусім тікали до Італії через Венеціянську Республіку, створювали різні освітні обʼєднання (наприклад Academia neoplatonica, заснована у Флоренції 1462 р. філософом Марсілієм Фічіно, Academia Aldina, заснована у 1494 р. у Венеції), які мали за мету, якщо загально, поглиблення та поширення знань як цих мов (особливо старогрецької), так і тих сенсів, які греколатинська література транслювала. Якщо коротко, як при таких інтелектуальних обʼєднаннях, так і при університетах, латину і грецьку викладали методом природнього вивчення: полягав він у перекладі, письмі, співбесідах так, як ми це робимо, вивчаючи англійську чи інші мови.

Τὸ θεμέλιον τῆς πίστεως

Мораль цього відео: треба днями та ночами молитись давньогрецькими текстами в новогрецькому читанні, аби отче наш подарував вам особистого вовка, котрого ви будете щупать за бочок

Ἄλλοι.
Δαβὶδ μελῳδῶν εὐσεβῆ νόμον γράφει,
ἐν παντὶ καιρῷ τῷ Θεῷ δόξαν νέμειν.
πληροῖ δὲ τοῦτον εὐσεβὴς Μονομάχος,
ἀεὶ τὸ Θεῖον εὐλογεῖσθαι θεσπίσας.

Деінде.
Давид, співаючи, благочесний закон укладає:
кожної миті Богові славу присвячувати.
Те ж втілює цар Мономах благочесний,
постановивши, щоб Божество славилося завжди.

Присвячую цей переклад всім шануючим Царство Ромейське. Епіграма того ж Івана Мавропода, царгородського педагога й поета XI ст.

Того ж Івана Мавропода літературний переклад:

43. Епіграма на Платона і Плутарха
Якби я когось зі сторонніх поганів
від Твоєї осуди звільнити хотів би,
простив би мені Платона й Плутарха, еллінів:
бо обидвоє, згідно зі словом та способом діла
проживши, дісталися Твоїх законів найближче.
І хоч не знали, що Ти є Богом сущого всього,
зараз же потрібне лише Твоє добросердя,
завдяки якому дарувати спасіння всім хочеш.

Ἐπίγραμμα εἰς τὸν Πλάτωνα καὶ τὸν Πλούταρχον.
Εἴπερ τινὰς βούλοιο τῶν ἀλλοτρίων
τῆς σῆς ἀπειλῆς ἐξελέσθαι, Χριστέ μου,
Πλάτωνα καὶ Πλούταρχον ἐξέλοό μοι·
ἄμφω γὰρ εἰσὶ καὶ λόγον καὶ τὸν τρόπον
τοῖς σοῖς νόμοις ἔγγιστα προσπεφυκότες.
εἰ δ᾽ ἠγνόησαν ὡς Θεὸς σὺ τῶν ὅλων,
ἑνταῦθα τῆς σῆς χρηστότητος δεῖ μόνον,
δι᾽ ἣν ἄπαντας δωρεὰν σῴζειν θέλεις.

Питання до знавців церковнословʼянської:
Які думки викликають у вас твердження того, що синодальний ізвод, який базується на основі Граматики М. Смотрицького, у московитян називається "новомосковским" і "высоким литературным языком русского языка" (яким користуються, крім нас, також болгари і серби)? Чи не є це банальним приписуванням собі цього винаходу, судячи з історії його творення і особистостей, які над ним працювали?

Валерія Марціяла IX епіграма:

Хочеш, Котто, виглядати красивим і важливим водночас мужчиною,
Але муж красивий, Котто, є мужчинкою малоцінним.

Bellus homo et magnus vis idem, Cotta, videri:
Sed qui bellus homo est, Cotta, pusillus homo est.

Джерело: M. Valerii Martialis Epigrammaton libri / recognovit W. Heraeus. Martial. Wilhelm Heraeus. Jacobus Borovskij. Leipzig. 1925/1976.

Коли Богдан Хмельницький зі старшиною у 1654 році, прийняли рішення на Переяславській раді, про союз з Московією, то братія Києво-Печерської Лаври на чолі зі своїм архимандритом Йосифом Тризною і Київським митрополитом Сильвестром Косовом виказали категоричну незгоду. Митрополит Сильвестр навіть якось зачинив браму своєї резиденції перед Гетьманом. Вони також відмовились присягати московському царю на вірність, а посланців на чолі з Бутурліним, що прийшли схиляти братію до такої присяги, буквально вигнали з Лаври, при цьому митрополит заявив що, “ нє бівал челом і мілості єво царского вєлічества к сєбє нє поісківал”. Через це церемонію присяги Московському царю прийшлось проводити у храмі св. Софії, бо, уявіть собі, чисельне чернецтво печерського монастиря було тоді проти будь-якого єднання з Московією.

Було б непогано, якби автор каналу вказував джерело тексту.

https://www.youtube.com/watch?v=5fyOiDCLQFk

Ὦ μεγάλε Πόντε! Πάθες ὑπὸ βαρβάρων τῶν Τούρκων, ὡς ἡμεῖς πάσχομεν ὑπὸ τῶν Μοσχοβητῶν.

ΤΟΥ ΕΝ ΑΓΙΟΙΣ ΓΡΗΓΟΡΙΟΥ ΕΠΙΣΚΟΠΟΥ ΝΥΣΣΗΣ ΕΚΛΟΓΑΙ ΜΑΡΤΥΡΙΩΝ ΠΡΟΣ ΙΟΥΔΑΙΟΥΣ ΑΠΟ ΤΗΣ ΠΑΛΑΙΑΣ
Μετά τινος ἐπεξεργασίας περὶ τῆς ἁγίας Τριάδος· ὅτι Λόγον, καὶ Πνεῦμα ἔχει ὁ Θεὸς, κατὰ τὰς Γραφάς· Λόγον ἐνυπόστατον καὶ ζῶντα, καὶ Πνεῦμα ὡσαύτως.

Λέγει Δαβὶδ ἐν δευτέρῳ καὶ τριακοστῷ ψαλμῷ· “Τῷ Λόγῳ Κυρίου οἱ οὐρανοὶ ἐστερεώθησαν, καὶ τῷ Πνεύματι τοῦ στόματος αὐτοῦ πᾶσα ἡ δύναμις αὐτῶν.” Οὐ Λόγος οὖν ὑπάρχει ἀέρος τύπωσις σημαντικὴ διὰ φωνητικῶν ὀργάνων ἐκφερομένη, οὔτε Πνεῦμα στόματος ἀτμὸς, ἐκ τῶν ἀναπνευστικῶν μερῶν ἐξωθούμενος, ἀλλὰ Λόγος μὲν ὁ πρὸς Θεὸν ἐν ἀρχῇ, καὶ Θεὸς ὤν· Πνεῦμα δὲ στόματος Θεοῦ, τὸ Πνεῦμα τῆς ἀληθείας, ὃ παρὰ τοῦ Πατρὸς ἐκπορεύεται. Τρία τοίνυν νόει, τὸν προστάττοντα Κύριον, τὸν δημιουργοῦντα Λόγον, τὸν στερεοῦντα, τουτέστι τὸ Πνεῦμα· τὴν γὰρ στερέωσιν, τὸν ἁγιασμὸν εἶπε καὶ τὴν συμπλήρωσιν. Ἵνα δὲ μάθῃς ὅτι οὐ τούτῳ λέγει τῷ προφορικῷ, ἀλλὰ τῷ ἐνυποστάτῳ, ὁ αὐτὸς ἀλλαχοῦ λέγει· “Ἀποστελεῖ τὸν Λόγον αὐτοῦ, καὶ τήξει αὐτά· πνεύσει τὸ Πνεῦμα αὐτοῦ, καὶ ῥυήσεται ὕδατα.” Λόγος δὲ ἀνυπόστατος οὐκ ἀποστέλλεται. Καὶ πάλιν· “Ἀπέστειλε τὸν Λόγον αὐτοῦ, καὶ ἰάσατο αὐτοὺς, καὶ ἐῤῥύσατο αὐτοὺς ἐκ τῶν διαφθορῶν αὐτῶν.” Καὶ πάλιν· “Ἐξαποστελεῖς τὸ Πνεῦμά σου, καὶ κτισθήσονται, καὶ ἀνακαινιεῖς τὸ πρόσωπον τῆς γῆς.” “Τίς ἔστη ἐν ὑποστηρίγματι Κυρίου, καὶ εἶδε τὸν Λόγον αὐτοῦ;” Λόγος δὲ ἀνθρώπου οὐ θεωρεῖται. Ὁρᾷς, ὅτι οὐκ ἀκουστὸν, ἀλλ’ὁρατὸν Λόγον λέγει, δῆλον τὸν ἐνυπόστατον, ὁπότε κατὰ τὸν εἰκότα λογισμὸν, οὐδὲ χώραν ἔχει ἐπὶ Θεοῦ τὸ τοῦ ἀνυποστάτου λόγου. Ἡμᾶς γὰρ ἐκόσμησεν ὁ Δημιουργὸς λόγῳ, διὰ τὰς πρὸς ἀλλήλους συνουσίας, καὶ τὸ γινώσκειν ἡμᾶς τὰ ἀλλήλων διὰ τοῦ λόγου.


СВІДЧЕННЯ ЗІ СТАРОГО ЗАВІТУ, ЗВЕРНЕНІ ДО ЮДЕЇВ, ВИБРАНІ ГРИГОРІЄМ, ЄПИСКОПОМ НІССЬКИМ, ЗАРАХОВАНИМ ДО ЛИКУ СВЯТИХ
Паралельно із трактацією про Святу Трійцю: що Бог, згідно із Писанням, володіє Логосом та Духом; володіє Логосом, який є живим й наділеним іпостассю так само, як і Дух.

Мовить Давид у XXXII псалмі: Словом Господнім утверджене небо, а подихом уст Його вся сила небесна. Отже, слово не мається на увазі в якості повітря, наділеного змістом, яке виражається голосовим апаратом, також і подих не в якості випару, яке з вуст дихальними органами виштовхується, однак йдеться про Логос, який був у Бога споконвіку, і Він є Богом сущим; натомість подих із вуст Божих є Духом істини, який від Отця походить. Відтак май на увазі ці три характери: Господа-керівника, Логоса-творця та укріпителя, тобто Духа. Про укріплення ж він говорив у якості освячення та звершення. І аби ти зрозумів, що Псалміст має на увазі не словесно вимовлене, а те, що іпостассю наділене, він же в інших місцях мовить: Пошле Слово Своє, і розтануть вони, а як подує, від Духу Його води потечуть. Слово, не наділене іпостассю, не може бути посланим. Ще: Послав Слово Своє, і оздоровив їх, їх же від особистих порочностей звільнив. Іще: Відправиш Дух Твій, і створені вони будуть, і відновиш лик земний; Хто перебував у підтримці Господній і побачив Слово Його? - слово ж людське не може бути побаченим. Бачиш, бо говорить не про слово почуте, а про побачений Логос, ясно еніпостасний, адже, згідно із обґрунтованим твердженням, ніяк не може мати місця у Бога щось від аніпостасного слова. Нас же Творець словом прикрасив задля спілкування спільного, і щоб через слово ми знали стан речей один в одного.

Джерело: J.-P. Migne, Patrologiae cursus completus (series Graeca) (MPG) 46, Paris: Migne, 1857-1866: 193-233.

Богослови, прокоментуйте наскільки є доступним мій переклад, адже перекладати богословські речі зі старогрецької на українську було не просто, тому цікавить ваша думка.

СОБОР - папка українських православних телеграм-каналів. Від статей до мемів, від мемів до товарів і звісток із фронту. Приєднуйтесь і пропонуйте кандидатів на поповнення списку.

https://www.group-telegram.com/addlist/5jTg5OVui4kzYjFi

https://www.group-telegram.com/addlist/5jTg5OVui4kzYjFi

https://www.group-telegram.com/addlist/5jTg5OVui4kzYjFi

В контексті читань про старозавітні Ханаанські війни (XIII ст. до Р.Х.), промайнула думка, що боротьба як Мойсея, так й Ісуса Навина із синкретизмом, тобто змішанням ізраїльської віри з елементами язичництва (в даному епізоді - із ханаанським політеїзмом), то це те, що продовжує і давня Православна Церква: Вона захищала, відновлювала та повертала чистоту Віри Апостольської.

Пам'ятаймо про написане вище, але водночас не забуваймо, що ми, православні, здатні жити православно тільки із носінням смирення.

Нехай гордість чистоти віри не постане пасткою для вашої душі.

Доречно тут прочитати мій маленький переклад.