/ сенс
В такі дні як сьогодні, обпалені злістю та наповнені розпачем, можна втратити відчуття сенсу. А можна усвідомити, що його зовсім нема. Перед обличчям трагедії або безсилля нігілізм (від лат. nihil — «ніщо», «відсутність») може призвести до відчаю. Однак сам Ніцше у відповідь на це, запропонував ідею надлюдини (Übermensch), яка створює власні цінності та сенс, піднімаючись над нігілізмом, аби стверджувати життя, попри властиві йому виклики.
В стоїків все не так погано, адже вони настоюють на тому, що як тільки ми навчимось розрізняти те, що знаходиться під нашим контролем, і те, що ні — стане легше. У моменти безсилля стоїцизм вчить зберігати внутрішній спокій, контролюючи свої реакції, а не зовнішні події.
Екзистенціалізм вважає, що життя за своєю суттю є безсенсовним, і саме людина несе відповідальність за створення власного сенсу. В моменти відчаю, відчуття безсилля може затуманювати свідомість, але течія заохочує сприймати це як можливість утвердити свою свободу і знайти або створити сенс всупереч — або навіть завдяки — важким обставинам.
Гуманізм у важкі часи орієнтується на пошук сенсу життя через зв'язок з іншими, сприяючи добробуту людства та виховуючи почуття спільної відповідальності та солідарності.
Хтось захищає життя інших, хтось живе, хтось рятує, хтось рятується, хтось втрачає сенс, його хтось знаходить. Ми переходимо від однієї ролі до іншої. Кожен, хто продовжує рухатись вперед попри обставини — вже надлюдина. Головне, не припиняти. Можливо, цьому і є сенс.
В такі дні як сьогодні, обпалені злістю та наповнені розпачем, можна втратити відчуття сенсу. А можна усвідомити, що його зовсім нема. Перед обличчям трагедії або безсилля нігілізм (від лат. nihil — «ніщо», «відсутність») може призвести до відчаю. Однак сам Ніцше у відповідь на це, запропонував ідею надлюдини (Übermensch), яка створює власні цінності та сенс, піднімаючись над нігілізмом, аби стверджувати життя, попри властиві йому виклики.
В стоїків все не так погано, адже вони настоюють на тому, що як тільки ми навчимось розрізняти те, що знаходиться під нашим контролем, і те, що ні — стане легше. У моменти безсилля стоїцизм вчить зберігати внутрішній спокій, контролюючи свої реакції, а не зовнішні події.
Екзистенціалізм вважає, що життя за своєю суттю є безсенсовним, і саме людина несе відповідальність за створення власного сенсу. В моменти відчаю, відчуття безсилля може затуманювати свідомість, але течія заохочує сприймати це як можливість утвердити свою свободу і знайти або створити сенс всупереч — або навіть завдяки — важким обставинам.
Гуманізм у важкі часи орієнтується на пошук сенсу життя через зв'язок з іншими, сприяючи добробуту людства та виховуючи почуття спільної відповідальності та солідарності.
Хтось захищає життя інших, хтось живе, хтось рятує, хтось рятується, хтось втрачає сенс, його хтось знаходить. Ми переходимо від однієї ролі до іншої. Кожен, хто продовжує рухатись вперед попри обставини — вже надлюдина. Головне, не припиняти. Можливо, цьому і є сенс.
/ (про)мовчання
В певний момент життя, може здатись, що ти дорослішаєш із тим, як тобі стає, що сказати. На все і про все. Останні роки я впевнилась, що зрілість приходить із розумінням, коли треба промовчати. Тим більше коли тиша може сказати більше за слова. Коли є речі, які мають залишитись недоговореними, а питання — не заданими.
Цієї зими мій близький друг сказав мені дивну цитату, яку він забрав з перегляду Гаррі Поттера:
If you have to ask, you'll never know. If you know, you need only ask. >>
Якщо тобі треба запитати, ти ніколи не дізнаєшся. Якщо ти знаєш, тобі достатньо просто запитати.
Я досі повертаюсь до неї, бо своєю формою вона нагадує мені Стрічку Мебіуса. Нескінченну петлю, де кінець і початок зливаються в одне ціле. Деякі речі не потребують слів чи пояснень, бо ті, хто готові зрозуміти — вже знають.
В певний момент життя, може здатись, що ти дорослішаєш із тим, як тобі стає, що сказати. На все і про все. Останні роки я впевнилась, що зрілість приходить із розумінням, коли треба промовчати. Тим більше коли тиша може сказати більше за слова. Коли є речі, які мають залишитись недоговореними, а питання — не заданими.
Цієї зими мій близький друг сказав мені дивну цитату, яку він забрав з перегляду Гаррі Поттера:
If you have to ask, you'll never know. If you know, you need only ask. >>
Якщо тобі треба запитати, ти ніколи не дізнаєшся. Якщо ти знаєш, тобі достатньо просто запитати.
Я досі повертаюсь до неї, бо своєю формою вона нагадує мені Стрічку Мебіуса. Нескінченну петлю, де кінець і початок зливаються в одне ціле. Деякі речі не потребують слів чи пояснень, бо ті, хто готові зрозуміти — вже знають.
/ про ігри та гейміфікацію
Пам’ятаю, як була маленька і не хотіла чистити зуби, моя стоматологиня дала мені наліпки з сонцем та місяцем. Кожен раз, після чистки я могла клеїти їх на холодильник. Така собі гейміфікація користувацького досвіду, аби рутинні задачі давались легше.
Дітям ігри даються природно. Їх не треба заохочувати. Їм не потрібне обладнання, новітні графічні процесори чи певні умови — вони просто грають. Наступного разу, замість того, аби шукати 1000 і 1 спосіб вловити флоу стейт, просто поспостерігайте за тим, як дитина захоплена грою.
Що ж відбувається з нами, коли ми дорослішаємо? Діти починають змагатися один з одним десь у віці 4-5 років. Гра починає перетворюватися з розваг на змагання. А згодом на те, що ми використовуємо для досягнення статусу та оцінки себе на тлі інших.
Ми граємо, щоб заробити очки. Ми граємо, аби перемогти. І з цим гра починає ставати чимось іншим. Не те, що вона не може бути захопливою. Навіть спостереження за тим, як грають інші, приносить радість. Єдине що, з віком та часом гейміфікацію нам почали видавати за гру.
В десятих роках ігровізація перетворилась з тренду на одну з ключових вимог до будь-якого сервісу чи продукту. А її адаптація до ключових сфер обіцяла певний порятунок світу і тим самим говорило про фундаментальну її ідею: думку про те, що реальність якимось чином зламана. Навчання, прибирання, фізична активність, вивчення нової мови — не було чогось, що можна було б гейміфікувати, зробивши IRL кращим.
І все ж, незважаючи на всі ігрові елементи, замість того, щоб звільнити нас від рутинної праці та максимізувати наш потенціал, гейміфікація виявилася ще одним інструментом примусу, відволікання та контролю.
Гра передусім складається з гри, і не може існувати без порушення правил, креативності, неоднозначності та несподіванки. Гейміфікація — це протилежне: відоме — це те, що можна виміряти, це те, за що можна дати бейдж.
Гра, за своєю суттю, є добровільною, спонтанною і вільною від чітких цілей, що дозволяє нам ризикувати, експериментувати й відкривати нове в невимушеній атмосфері. Думаю, що в кожен може пригадати знайому людину, яка змінюється максимально під час гри.
Справжні ігри допомагають формувати інновативне мислення та емоційну стійкість через фізичну взаємодію — коли ми граємо разом, обмінюємось поглядами, взаємодіємо на рівні тіла та емоцій. Цифрові досвіди, хоча й пропонують миттєве задоволення, не надають тієї ж автономії та соціальної взаємодії.
Як щодо моїх зубів? Любов до їх чистки — мені гейміфікація досвіду не привила, але чітити, аби наліпки були на своєму місці — я навчилась. Що спрацювало? Хотілось би сказати, що нова яскрава класна щітка та якась хитровиєбана паста, але насправді страх перед прогнозом стоматолога, і пара стрьомних мед фото.
Так що, чистимо зубки та плануємо більше аутдорів поки сонечко ще світить.
P. S. Що є цікавим досвідом, це якраз дегейміфікація та детехнологізація тих самих спортивних занять. Згадайте, коли ви останній раз займались спортом “голі”? Без музики та трекерів? Та що там спорт, навіть прогулянка.
Пам’ятаю, як була маленька і не хотіла чистити зуби, моя стоматологиня дала мені наліпки з сонцем та місяцем. Кожен раз, після чистки я могла клеїти їх на холодильник. Така собі гейміфікація користувацького досвіду, аби рутинні задачі давались легше.
Дітям ігри даються природно. Їх не треба заохочувати. Їм не потрібне обладнання, новітні графічні процесори чи певні умови — вони просто грають. Наступного разу, замість того, аби шукати 1000 і 1 спосіб вловити флоу стейт, просто поспостерігайте за тим, як дитина захоплена грою.
Що ж відбувається з нами, коли ми дорослішаємо? Діти починають змагатися один з одним десь у віці 4-5 років. Гра починає перетворюватися з розваг на змагання. А згодом на те, що ми використовуємо для досягнення статусу та оцінки себе на тлі інших.
Ми граємо, щоб заробити очки. Ми граємо, аби перемогти. І з цим гра починає ставати чимось іншим. Не те, що вона не може бути захопливою. Навіть спостереження за тим, як грають інші, приносить радість. Єдине що, з віком та часом гейміфікацію нам почали видавати за гру.
В десятих роках ігровізація перетворилась з тренду на одну з ключових вимог до будь-якого сервісу чи продукту. А її адаптація до ключових сфер обіцяла певний порятунок світу і тим самим говорило про фундаментальну її ідею: думку про те, що реальність якимось чином зламана. Навчання, прибирання, фізична активність, вивчення нової мови — не було чогось, що можна було б гейміфікувати, зробивши IRL кращим.
І все ж, незважаючи на всі ігрові елементи, замість того, щоб звільнити нас від рутинної праці та максимізувати наш потенціал, гейміфікація виявилася ще одним інструментом примусу, відволікання та контролю.
Гра передусім складається з гри, і не може існувати без порушення правил, креативності, неоднозначності та несподіванки. Гейміфікація — це протилежне: відоме — це те, що можна виміряти, це те, за що можна дати бейдж.
Гра, за своєю суттю, є добровільною, спонтанною і вільною від чітких цілей, що дозволяє нам ризикувати, експериментувати й відкривати нове в невимушеній атмосфері. Думаю, що в кожен може пригадати знайому людину, яка змінюється максимально під час гри.
Справжні ігри допомагають формувати інновативне мислення та емоційну стійкість через фізичну взаємодію — коли ми граємо разом, обмінюємось поглядами, взаємодіємо на рівні тіла та емоцій. Цифрові досвіди, хоча й пропонують миттєве задоволення, не надають тієї ж автономії та соціальної взаємодії.
Як щодо моїх зубів? Любов до їх чистки — мені гейміфікація досвіду не привила, але чітити, аби наліпки були на своєму місці — я навчилась. Що спрацювало? Хотілось би сказати, що нова яскрава класна щітка та якась хитровиєбана паста, але насправді страх перед прогнозом стоматолога, і пара стрьомних мед фото.
Так що, чистимо зубки та плануємо більше аутдорів поки сонечко ще світить.
P. S. Що є цікавим досвідом, це якраз дегейміфікація та детехнологізація тих самих спортивних занять. Згадайте, коли ви останній раз займались спортом “голі”? Без музики та трекерів? Та що там спорт, навіть прогулянка.
/про гру по правилах
Напевно, з віком настає момент, коли ти перестаєш бути саркастичним щодо всього бейзік та йти проти системи, і починає бути цікаво грати за своїми правилами в наявній структурі.
Минулого року я щось намагалась повернути життя своєму ЛінкедІну, який я і так ніколи особливо не вела, але щось не пішло. Скоріш за все, через те, що роботи було більше, ніж часу про неї писати постфактум. І хоч на кар’єрному ярмарку мені сказали, що все з моїм профайлом ок та важливіше, що ти робиш, а не те, як гарно ти про це розповідаєш — мій маркетинг бекграунд дає своє і не дає мені покою.
Водночас — ну не може мене не смішити, коли всі люди навколо, до думки яких я готова дослухатись, від друзів до колег та викладачів — обговорюють абсурдність, крінжують з цих “new milestone” постів і продовжують їх писати.
Короче, я вирішила зробити експеримент. Але не втрималась, і сарказм знову дав своє.
Напевно, з віком настає момент, коли ти перестаєш бути саркастичним щодо всього бейзік та йти проти системи, і починає бути цікаво грати за своїми правилами в наявній структурі.
Минулого року я щось намагалась повернути життя своєму ЛінкедІну, який я і так ніколи особливо не вела, але щось не пішло. Скоріш за все, через те, що роботи було більше, ніж часу про неї писати постфактум. І хоч на кар’єрному ярмарку мені сказали, що все з моїм профайлом ок та важливіше, що ти робиш, а не те, як гарно ти про це розповідаєш — мій маркетинг бекграунд дає своє і не дає мені покою.
Водночас — ну не може мене не смішити, коли всі люди навколо, до думки яких я готова дослухатись, від друзів до колег та викладачів — обговорюють абсурдність, крінжують з цих “new milestone” постів і продовжують їх писати.
Короче, я вирішила зробити експеримент. Але не втрималась, і сарказм знову дав своє.
Linkedin
Sofiia Kaminska on LinkedIn: I guess as I’m approaching the dawn of my youth by Swiss law and by…
I guess as I’m approaching the dawn of my youth by Swiss law and by biological nature, my sarcasm levels should finally go a bit down — it’s time to take…
/ про вік
Я завжди любила дні народження та була людиною, яка всіх заспокоювала щодо віку: це ж умовність, і з розвитком життя, та з його середнім подовженням на 20 років за останні 40. Коли я була дитиною — люди за 20 здавались мені дорослими, в середині своїх тін єарз — 30+, зараз — 40+.
Але чомусь саме цього року я підпряглась. Як написала мені одна зі знайомих, яка теж перейшла в другу половину “двадцятих” — скоріш за все, через почуття, що ми більше не в наших early twenties. І тут я вирішила згадати свій метод підрахунку років не за паспортом, а за свідомо прожитими роками.
Я була б не Сонєю, якби саме сьогодні зранку не вирішила залізти в статистику та прикинути план на своє життя.
Я завжди любила дні народження та була людиною, яка всіх заспокоювала щодо віку: це ж умовність, і з розвитком життя, та з його середнім подовженням на 20 років за останні 40. Коли я була дитиною — люди за 20 здавались мені дорослими, в середині своїх тін єарз — 30+, зараз — 40+.
Але чомусь саме цього року я підпряглась. Як написала мені одна зі знайомих, яка теж перейшла в другу половину “двадцятих” — скоріш за все, через почуття, що ми більше не в наших early twenties. І тут я вирішила згадати свій метод підрахунку років не за паспортом, а за свідомо прожитими роками.
Я була б не Сонєю, якби саме сьогодні зранку не вирішила залізти в статистику та прикинути план на своє життя.
Схема така:
- (A) шукаєте середню тривалість життя в вашому регіоні
- (B) згадуєте, коли стали самі приймати рішення та взагалі щось пам’ятати
- (C) думаєте, до якого віку ваші бабусідідусі могли підтримувати з вами розмови та активно проводити час
- (D) ваш вік
D-B = скільки свідомих років ви прожили (ваш справжній вік)
A-D = скільки загалом вам приблизно залишилось
C-D = скільки свідомих адекватних років залишилось
А потім берете і оцінюєте, скільки всього вже відбулось і уявляєте, скільки попереду. Отака вам психологічна математика до моїх свідомих 11 ;)
- (A) шукаєте середню тривалість життя в вашому регіоні
- (B) згадуєте, коли стали самі приймати рішення та взагалі щось пам’ятати
- (C) думаєте, до якого віку ваші бабусідідусі могли підтримувати з вами розмови та активно проводити час
- (D) ваш вік
D-B = скільки свідомих років ви прожили (ваш справжній вік)
A-D = скільки загалом вам приблизно залишилось
C-D = скільки свідомих адекватних років залишилось
А потім берете і оцінюєте, скільки всього вже відбулось і уявляєте, скільки попереду. Отака вам психологічна математика до моїх свідомих 11 ;)
/ про любов і тугу
Допоки існує любов, існуватиме й смуток. Смуток від того, що час минає, що життя рухається далі, залишаючи напівзавершене, і порожні простори, які колись наповнювались сміхом і енергією тих, кого ми любили.
Допоки існує любов, буде й туга, бо туга — це природне продовження любові. Вона з’являється в проходах магазинів, куди ми колись заходили, в недопитій пляшці вина, яку ми виливаємо, у легкому запаху парфумів, що нагадує про когось через два роки після їхнього відходу.
Смуток — це величезна неонова вивіска, яка проривається крізь усе, вказує на всі сторони і гучно кричить: «Любов була тут.» А тихо, дрібним шрифтом додає: «Любов і досі тут.»
І допоки цей жаль огортає нас, ми розуміємо, що печаль — це частина шляху. Навіть коли смуток сушить душу і не дає спокою, у всьому цьому залишається світлий відгомін любові, який ніколи не вщухає.
Heidi Priebe
Допоки існує любов, існуватиме й смуток. Смуток від того, що час минає, що життя рухається далі, залишаючи напівзавершене, і порожні простори, які колись наповнювались сміхом і енергією тих, кого ми любили.
Допоки існує любов, буде й туга, бо туга — це природне продовження любові. Вона з’являється в проходах магазинів, куди ми колись заходили, в недопитій пляшці вина, яку ми виливаємо, у легкому запаху парфумів, що нагадує про когось через два роки після їхнього відходу.
Смуток — це величезна неонова вивіска, яка проривається крізь усе, вказує на всі сторони і гучно кричить: «Любов була тут.» А тихо, дрібним шрифтом додає: «Любов і досі тут.»
І допоки цей жаль огортає нас, ми розуміємо, що печаль — це частина шляху. Навіть коли смуток сушить душу і не дає спокою, у всьому цьому залишається світлий відгомін любові, який ніколи не вщухає.
Heidi Priebe
/ про вибори в сша
В цю неділю я сиділа з другом і наша розмова розпочалась з: “Ну що ти думаєш? Хто виграє?’ — на яке я правда не мала відповіді. Особливо прокручуючи в голові всі матеріали та події, які я споглядала останній рік. Я згадала, як сиділа за овальним столом львівської політехніки з Марі Йованович, по факту, вже в такому далекому 2016 і питала, чи уявляє вона америку з Трампом, на що вона знепокойливо-зневірливо засміялась. І якщо рік тому я б сміялась, як вона, вчора, вже за менш офіційним столом, але вже з двома людьми з американським паспортом, за зовнішніми завісами обговорення інклюзивності та бар’єрів голосування (виборчий бюлетень треба було друкувати та відправляти поштою) — було видно, що всі вже прийняли те, що ще не оголосили.
Сьогодні я засинала о другій ночі після переперегляду чергового серіалу про дипломатію америки та короткого зазирання в лайв-воутінг від ньюйоркера. Після фрази “A moment ago, Republican Jim Justice officially won the Senate seat previously held by Joe Manchin — closing the last bit of light on a Democratic era of West Virginia politics that went all the way back to the New Deal” я подзвонила Олесю та попросила сказати, що все буде добре, на що він відповів йти спати.
Мені приснилось, що я була десь в американській студії, де оголошували переможця виборів. В один момент приміщення почали швидко передекоровувати до початку очікуваної клоунади. Всі люди дивились один на одного зі зхарено-очікуваною втратою віри, як колеги, які знають, що тіп з команди, який більш за віх говорить та менш за всіх деліверить — знову отримав прихильність публіки своїми гучними (читати пустими) заявами, а їм окрім своєї роботи тепер доведеться проходити три кола пекла, аби щось змінити. З цікавого, Трамп в моєму сні був темношкірий, а Леонардо Ді Капріо вже готувався виходити на сцену його грати. Коли я пройшла за куліси до групи студентів — вони тримали в руках плакат, де поступово замальовували кожен штат, з огляду на результати. В момент, коли вони повернули його до мене — все було синє, крім одного регіону, який ще не оголосили. Я подивилась навколо з питанням: "Що це означає?" — коли мене розбудив дзвінок від Олеся: “Ти вже бачила результати?”. Я зайшла подивитись на карту з відчуттям, що перемога демократів буде цим дивним дивом зі сну. Дива не сталось і я випала з розмови, а потім пірнула з головою в потік мемів, що, як доводять дослідження, — правда допомагають справлятись з важкими емоціями та розпачем.
В політаналітикиню я грати не збираюсь — для цього є кращі люди. Що очікувати, я теж не знаю, бо Трамп це емоційний джокер, який одержимий владою та своїм обличчям попри все інше. Вчора я була на дебатах, де мала захищати сторону того, що це в інтересах Трампа — не заперечувати результати виборів, якщо вони підуть не на його користь. Скажу вам, цікава вправа знаходити логічні аргументи напротивагу декільком дуже нереалістичним речам. Але це вчить тримати холодну голову та орієнтуватись на свої дії, оцінювати вагу впливу на тих, хто поруч та вкотре нагадати собі, що ми живемо в світі інформаційних бульбашок. В якому ми бачимо картинку, орієнтовану на наші погляди та смаки.
Мій інший друг, що зараз у Теннессі, сказав що є враження, що людям навколо насправді цікавіше, яке суперсейвер меню в найближчому фастфуді, ніж вибори в їх країні. А результати перемоги трампа нікого не вражають, враховуючи, що ціни в америці — швейцарські, коли середні зарплати в три рази менші.
Нікого не дивує, що виборців більше хвилює внутрішня політика, хоча дії її голови впливають чи не найбільше на весь світ. Легше створювати кампанію навколо повернення “великого минулого” та апелювати до базових сьогоднішніх потреб, порівняно з поглядом нажії в майбутнє. Хоча, з іншого боку, як зазначила моя колега, попри страх заходити зранку в новини та соцмережі — сьогодні накрила хвиля надії та вірі. Бо нас вже нічого не дивує, а тільки додає іронії та загартування.
В цю неділю я сиділа з другом і наша розмова розпочалась з: “Ну що ти думаєш? Хто виграє?’ — на яке я правда не мала відповіді. Особливо прокручуючи в голові всі матеріали та події, які я споглядала останній рік. Я згадала, як сиділа за овальним столом львівської політехніки з Марі Йованович, по факту, вже в такому далекому 2016 і питала, чи уявляє вона америку з Трампом, на що вона знепокойливо-зневірливо засміялась. І якщо рік тому я б сміялась, як вона, вчора, вже за менш офіційним столом, але вже з двома людьми з американським паспортом, за зовнішніми завісами обговорення інклюзивності та бар’єрів голосування (виборчий бюлетень треба було друкувати та відправляти поштою) — було видно, що всі вже прийняли те, що ще не оголосили.
Сьогодні я засинала о другій ночі після переперегляду чергового серіалу про дипломатію америки та короткого зазирання в лайв-воутінг від ньюйоркера. Після фрази “A moment ago, Republican Jim Justice officially won the Senate seat previously held by Joe Manchin — closing the last bit of light on a Democratic era of West Virginia politics that went all the way back to the New Deal” я подзвонила Олесю та попросила сказати, що все буде добре, на що він відповів йти спати.
Мені приснилось, що я була десь в американській студії, де оголошували переможця виборів. В один момент приміщення почали швидко передекоровувати до початку очікуваної клоунади. Всі люди дивились один на одного зі зхарено-очікуваною втратою віри, як колеги, які знають, що тіп з команди, який більш за віх говорить та менш за всіх деліверить — знову отримав прихильність публіки своїми гучними (читати пустими) заявами, а їм окрім своєї роботи тепер доведеться проходити три кола пекла, аби щось змінити. З цікавого, Трамп в моєму сні був темношкірий, а Леонардо Ді Капріо вже готувався виходити на сцену його грати. Коли я пройшла за куліси до групи студентів — вони тримали в руках плакат, де поступово замальовували кожен штат, з огляду на результати. В момент, коли вони повернули його до мене — все було синє, крім одного регіону, який ще не оголосили. Я подивилась навколо з питанням: "Що це означає?" — коли мене розбудив дзвінок від Олеся: “Ти вже бачила результати?”. Я зайшла подивитись на карту з відчуттям, що перемога демократів буде цим дивним дивом зі сну. Дива не сталось і я випала з розмови, а потім пірнула з головою в потік мемів, що, як доводять дослідження, — правда допомагають справлятись з важкими емоціями та розпачем.
В політаналітикиню я грати не збираюсь — для цього є кращі люди. Що очікувати, я теж не знаю, бо Трамп це емоційний джокер, який одержимий владою та своїм обличчям попри все інше. Вчора я була на дебатах, де мала захищати сторону того, що це в інтересах Трампа — не заперечувати результати виборів, якщо вони підуть не на його користь. Скажу вам, цікава вправа знаходити логічні аргументи напротивагу декільком дуже нереалістичним речам. Але це вчить тримати холодну голову та орієнтуватись на свої дії, оцінювати вагу впливу на тих, хто поруч та вкотре нагадати собі, що ми живемо в світі інформаційних бульбашок. В якому ми бачимо картинку, орієнтовану на наші погляди та смаки.
Мій інший друг, що зараз у Теннессі, сказав що є враження, що людям навколо насправді цікавіше, яке суперсейвер меню в найближчому фастфуді, ніж вибори в їх країні. А результати перемоги трампа нікого не вражають, враховуючи, що ціни в америці — швейцарські, коли середні зарплати в три рази менші.
Нікого не дивує, що виборців більше хвилює внутрішня політика, хоча дії її голови впливають чи не найбільше на весь світ. Легше створювати кампанію навколо повернення “великого минулого” та апелювати до базових сьогоднішніх потреб, порівняно з поглядом нажії в майбутнє. Хоча, з іншого боку, як зазначила моя колега, попри страх заходити зранку в новини та соцмережі — сьогодні накрила хвиля надії та вірі. Бо нас вже нічого не дивує, а тільки додає іронії та загартування.
Тож, погортайте меми та прийміть, що є речі, на які ми не можемо повпливати і задумайтесь над тим, що насправді існує набагато більше того, що є в наших силах. Особливо, коли змінюєш лінзу планетарного масштабу на локальний. На масштаб свого міста, району, роботи, під’їзду та сімейно-дружніх кіл.
Я — крапля в океані. Всього лиш крапля. І поруч також є лише крапля. І це важливо, тому що такі краплі вирішують все. Краплі, які кардинально змінюють напрям на позитивний чи негативний в перспективі накопичення дій.
Бонус: можете пошукати в репортажі тодішнє обличчя майбутньої дипломатії за версією факультету МВ та МІ НУ “ЛП” ;)
Я — крапля в океані. Всього лиш крапля. І поруч також є лише крапля. І це важливо, тому що такі краплі вирішують все. Краплі, які кардинально змінюють напрям на позитивний чи негативний в перспективі накопичення дій.
Бонус: можете пошукати в репортажі тодішнє обличчя майбутньої дипломатії за версією факультету МВ та МІ НУ “ЛП” ;)
/ про поради чата джипіті
Якби пʼять років тому я б когось запитала, чи готові вони серйозно передати прийняття повсякденних рішень, як то, яку обрати стрижку чи куди поїхати у відпустку, не думаю, що б хтось погодився. А як щодо того, аби ші відповідав на мільйон питань вашої дитини, які ніколи не закінчуються? Чи може рілейшншип едвайс?
(як) не дивно, що сьогодні все більше людей перекладають щоденні таски на чат-джипіті, чи принаймні консультуються з чат-ботами на рівні зі старим (добрим?) гугл-пошуком. В те, чи це на краще, чи ні, я сьогодні заглиблюватись не буду, але рекомендую послухати про досвід журналістки, яка віддала прийняття рішень чату джипіті на тиждень. що з цього вийшло, і що я про це думаю напишу вам в понеділок) а поки скажіть, чи погодились би ви на такий експеримент…
[28’30‘‘->>] слухати
Якби пʼять років тому я б когось запитала, чи готові вони серйозно передати прийняття повсякденних рішень, як то, яку обрати стрижку чи куди поїхати у відпустку, не думаю, що б хтось погодився. А як щодо того, аби ші відповідав на мільйон питань вашої дитини, які ніколи не закінчуються? Чи може рілейшншип едвайс?
(як) не дивно, що сьогодні все більше людей перекладають щоденні таски на чат-джипіті, чи принаймні консультуються з чат-ботами на рівні зі старим (добрим?) гугл-пошуком. В те, чи це на краще, чи ні, я сьогодні заглиблюватись не буду, але рекомендую послухати про досвід журналістки, яка віддала прийняття рішень чату джипіті на тиждень. що з цього вийшло, і що я про це думаю напишу вам в понеділок) а поки скажіть, чи погодились би ви на такий експеримент…
[28’30‘‘->>] слухати
Чи погодились би ви віддати прийняття всіх рішень сьогодні чату джипіті?
Anonymous Poll
33%
так, вай нот 👍
65%
ноу, не довіряю 👎
2%
не користуюсь ШІ-чат-ботами 🫤
Сорі, рібята, незапланований вкид. Я в газеті ;))
Як виявилось, в швейцарців теж є запари, бо журналіст написував мені вчора весь вдень і по імейлу і в інсті. Але все чьотінько: о сьомій вечора надіслала відповіді на питання — о сьомій ранку газета вже в руках комьютерів у потягах та на всіх зупинках центральних регіонів.
Цікаво, про що пишуть, та що питали, чи самі перекладете?
Пс. Останній раз в друкованому виданні моє фото заявлялось з колективом «Веселка» десь в 2008 у газеті «Червоний Гірник» ))
Як виявилось, в швейцарців теж є запари, бо журналіст написував мені вчора весь вдень і по імейлу і в інсті. Але все чьотінько: о сьомій вечора надіслала відповіді на питання — о сьомій ранку газета вже в руках комьютерів у потягах та на всіх зупинках центральних регіонів.
Цікаво, про що пишуть, та що питали, чи самі перекладете?
Пс. Останній раз в друкованому виданні моє фото заявлялось з колективом «Веселка» десь в 2008 у газеті «Червоний Гірник» ))
/ про зайобисті питання
Є в мене одна нон-фікшн книжка під назвою “A More Beautiful Question”. Одна з десятка цікавих, неодноразово початих і ніяк не закінчених, але зараз не про це. Зараз про найефективніший інструмент для змін як в житті, так і в бізнесі, що є рушієм всіх інновацій та винаходів. А найцікавіше, що він є в кожного в нас із самого дитинства, але починає атрофуватися, починаючи зі школи, та стає (майже) недоступний з тим, як ми розвиваємось по кар’єрній драбині. Ситуація погіршується симетрично до близькості до радянського минулого та школи виховання, де задавати питання означало ставити під питання авторитет.
Я була щасливою дитиною, з батьками, які підтримували мою “докучливість”, коли вона відверто дратувала вчительку з російської мови та класну керівницю, що хотіла розбирати організаційні питання замість геометрії. Ще тоді мене дивувало, чому моя близька подруга зайвий раз мовчала, коли щось не розуміла, тому я питала питання за неї. На відміну від інших, в мене не було страху “що подумають, що я тупа”, — але водночас я страждала на синдром відмінниці та боязнь робити помилки.
В політесі було навіть більше таких, як я. Тому на парах, де основним способом навчання був діалог, — ми ніби кидали м’яч, закидуючи викладача та один одного питаннями. З моєї першої роботи мені щастило працювати на позиціях, де допитливість віталась, навіть якщо ставила в незручне становище керівників.
З одного боку, історії про те, як батьки дають дітям ші-боти для відповіді на докучливі питання, можуть здаватися дивними та дискомфортними, особливо для наших внутрішніх снобів. Але з іншого боку, якщо це не буде вбивати в дитині чи не найважливіший життєвий скіл, чому б і ні. Єдине, що згодом треба буде зробити, — це дати сильний акцент на медіаграмотність, перевірку джерел і дослідницькі навички. Адже вони починають атрофуватися навіть у нас, поки чат-джипіті замінює гугл. Але це вже інша дискусія.
Декілька тижнів тому мій близький друг запитав мене, чому для свого магістерського проєкту я обрала зробити щось, але тільки не апку. Після низки роздумів я дійшла до відповіді, яку довго не могла знайти. Чого я навчилась за два роки магістратури дизайну? Це може звучати дивно, але, якщо коротко, — ставити правильні питання.
І може, якщо кожного ранку я не можу знайти 15 хвилин, аби дочитати книгу, то відсьогодні я вирішила задавати собі питання, думати над ним і тільки потім підкріпляти маленьким рісьорчем з таймером на 15 хвилин без допомоги ші. Спробуйте і ви. Почніть з "чому?")
Є в мене одна нон-фікшн книжка під назвою “A More Beautiful Question”. Одна з десятка цікавих, неодноразово початих і ніяк не закінчених, але зараз не про це. Зараз про найефективніший інструмент для змін як в житті, так і в бізнесі, що є рушієм всіх інновацій та винаходів. А найцікавіше, що він є в кожного в нас із самого дитинства, але починає атрофуватися, починаючи зі школи, та стає (майже) недоступний з тим, як ми розвиваємось по кар’єрній драбині. Ситуація погіршується симетрично до близькості до радянського минулого та школи виховання, де задавати питання означало ставити під питання авторитет.
Я була щасливою дитиною, з батьками, які підтримували мою “докучливість”, коли вона відверто дратувала вчительку з російської мови та класну керівницю, що хотіла розбирати організаційні питання замість геометрії. Ще тоді мене дивувало, чому моя близька подруга зайвий раз мовчала, коли щось не розуміла, тому я питала питання за неї. На відміну від інших, в мене не було страху “що подумають, що я тупа”, — але водночас я страждала на синдром відмінниці та боязнь робити помилки.
В політесі було навіть більше таких, як я. Тому на парах, де основним способом навчання був діалог, — ми ніби кидали м’яч, закидуючи викладача та один одного питаннями. З моєї першої роботи мені щастило працювати на позиціях, де допитливість віталась, навіть якщо ставила в незручне становище керівників.
З одного боку, історії про те, як батьки дають дітям ші-боти для відповіді на докучливі питання, можуть здаватися дивними та дискомфортними, особливо для наших внутрішніх снобів. Але з іншого боку, якщо це не буде вбивати в дитині чи не найважливіший життєвий скіл, чому б і ні. Єдине, що згодом треба буде зробити, — це дати сильний акцент на медіаграмотність, перевірку джерел і дослідницькі навички. Адже вони починають атрофуватися навіть у нас, поки чат-джипіті замінює гугл. Але це вже інша дискусія.
Декілька тижнів тому мій близький друг запитав мене, чому для свого магістерського проєкту я обрала зробити щось, але тільки не апку. Після низки роздумів я дійшла до відповіді, яку довго не могла знайти. Чого я навчилась за два роки магістратури дизайну? Це може звучати дивно, але, якщо коротко, — ставити правильні питання.
І може, якщо кожного ранку я не можу знайти 15 хвилин, аби дочитати книгу, то відсьогодні я вирішила задавати собі питання, думати над ним і тільки потім підкріпляти маленьким рісьорчем з таймером на 15 хвилин без допомоги ші. Спробуйте і ви. Почніть з "чому?")
/про відповіді на сторіз
Сьогодні 6 років від того моменту, як я перший раз вийшла “на пиво” з Олесем. Здається, що пиво в ту ніч ми так і не пили. Були настоянки в старій Дзизі, джаз, дешеве вино і якийсь дорогий на той час коктейль у твелв степс. Він тоді їв гострі крильця, а я тоді не їла м’ясо. @ alexderega в далекому грудні 2018 відповів на мою сторіз з булкою (з маком, вишнею та сиром з добробуту) і запитав, де таку взяти [тут відбувся факт чек і виявилось, що спочатку на сторіз відповіла йому я за 2 тижні до того і від мене відморозив]. За тиждень після того ми йшли в товстезних пуховиках по Площі Ринок, коли він з кимось привітався, а потім запитав мене, чи я взагалі знаю його ім’я. "Alex... Саша?" — вголос подумала я, — "ні, я Олесь.”. Пам’ятаю, як в ту ніч я прийшла додому і подумала: ну цікаво, давно в мене такого кліку з людиною не було. Пройшло шість років, кліки з людьми в мене постійно, але такого ще не було)))
Сьогодні я запитала його: "Ну що, коли будемо запускати курс по відносинах?". Він сказав — ніколи. Як ніколи я не буду роздавати людям рілейшеншип едвайс, так само і не чекати його від людей, коли їх ніхто не питав. Загалом, навіть серед моїх друзів, мій апроуч щодо відносин між людьми досить альтернативний. Я люблю сама підходити, знайомитись. Не очікувати нічого взамін. Якщо загалом описати філософію відносин, по якій живу я, то це “ніхто нічого нікому нє должен” — трохи дивне, на перший погляд, бачення, але я завжди бачила і знаходила себе в відносинах, де я нічого не винна, — я хочу. Коли люди обирають бути разом, а не одружуються, з надією, що це назавжди їх засек’юрить (мої батьки не одружені).
Але все ж, якби я розказала про те, про що я в житті жалкувала найбільше й обернула це в пораду по якій живу сама — це робити перший крок. Чи це людина в барі, на події, цікавий проект по роботі чи питання до аудиторії. Коли вам цікаво, коли вас щось приваблює — робіть перший крок. Підійдіть та пожартуйте, прокоментуйте те, що почули на виступі спікера людині поруч з вами, напишіть з пропозицією в лінкедін та просто за на сторіз. Бо як показує практика — найгірше, що може статися — це “переглянуто”. Але хто знає, коли це seen зробить те саме тиждень опісля. Головне — відповідайте взаємністю, коли вам цікаво, і давайте чітко знати — коли ні < 3
Сьогодні 6 років від того моменту, як я перший раз вийшла “на пиво” з Олесем. Здається, що пиво в ту ніч ми так і не пили. Були настоянки в старій Дзизі, джаз, дешеве вино і якийсь дорогий на той час коктейль у твелв степс. Він тоді їв гострі крильця, а я тоді не їла м’ясо. @ alexderega в далекому грудні 2018 відповів на мою сторіз з булкою (з маком, вишнею та сиром з добробуту) і запитав, де таку взяти [тут відбувся факт чек і виявилось, що спочатку на сторіз відповіла йому я за 2 тижні до того і від мене відморозив]. За тиждень після того ми йшли в товстезних пуховиках по Площі Ринок, коли він з кимось привітався, а потім запитав мене, чи я взагалі знаю його ім’я. "Alex... Саша?" — вголос подумала я, — "ні, я Олесь.”. Пам’ятаю, як в ту ніч я прийшла додому і подумала: ну цікаво, давно в мене такого кліку з людиною не було. Пройшло шість років, кліки з людьми в мене постійно, але такого ще не було)))
Сьогодні я запитала його: "Ну що, коли будемо запускати курс по відносинах?". Він сказав — ніколи. Як ніколи я не буду роздавати людям рілейшеншип едвайс, так само і не чекати його від людей, коли їх ніхто не питав. Загалом, навіть серед моїх друзів, мій апроуч щодо відносин між людьми досить альтернативний. Я люблю сама підходити, знайомитись. Не очікувати нічого взамін. Якщо загалом описати філософію відносин, по якій живу я, то це “ніхто нічого нікому нє должен” — трохи дивне, на перший погляд, бачення, але я завжди бачила і знаходила себе в відносинах, де я нічого не винна, — я хочу. Коли люди обирають бути разом, а не одружуються, з надією, що це назавжди їх засек’юрить (мої батьки не одружені).
Але все ж, якби я розказала про те, про що я в житті жалкувала найбільше й обернула це в пораду по якій живу сама — це робити перший крок. Чи це людина в барі, на події, цікавий проект по роботі чи питання до аудиторії. Коли вам цікаво, коли вас щось приваблює — робіть перший крок. Підійдіть та пожартуйте, прокоментуйте те, що почули на виступі спікера людині поруч з вами, напишіть з пропозицією в лінкедін та просто за на сторіз. Бо як показує практика — найгірше, що може статися — це “переглянуто”. Але хто знає, коли це seen зробить те саме тиждень опісля. Головне — відповідайте взаємністю, коли вам цікаво, і давайте чітко знати — коли ні < 3
/правило 5 хвилин
Насправді коли я почала гуглити 5 min rule, виявилось, що загальноприйнято під цим починати робити задачу, яку ти постійно відкладаєш, пообіцявши собі, що це тільки на п’ять хвилин. І в підкріплення поставити для цього таймер.
Моє бачення та застосування п’ятихвилинного правила стосується речей, які мене дуже єбе робити, але які займають ментальний (відповісти на робоче повідомлення) і часто фізичний простір (нерозібране прання/бардак на робочому столі). Схема проста:
1. Обери задачу, що тебе харить ->
2. Прикинь, скільки в тебе на неї піде часу ->
3. Якщо цей таск займає менш ніж п'ять хвилин — зроби його зараз ->
4. Купу оперативної пам’яті в голові звільнено, можна продовжувати жити далі.
#якпочати
п. с. цей пост був створений та дописаний за два відрізки з 5-ти хвилин
Насправді коли я почала гуглити 5 min rule, виявилось, що загальноприйнято під цим починати робити задачу, яку ти постійно відкладаєш, пообіцявши собі, що це тільки на п’ять хвилин. І в підкріплення поставити для цього таймер.
Моє бачення та застосування п’ятихвилинного правила стосується речей, які мене дуже єбе робити, але які займають ментальний (відповісти на робоче повідомлення) і часто фізичний простір (нерозібране прання/бардак на робочому столі). Схема проста:
1. Обери задачу, що тебе харить ->
2. Прикинь, скільки в тебе на неї піде часу ->
3. Якщо цей таск займає менш ніж п'ять хвилин — зроби його зараз ->
4. Купу оперативної пам’яті в голові звільнено, можна продовжувати жити далі.
#якпочати
п. с. цей пост був створений та дописаний за два відрізки з 5-ти хвилин
/про подяку
Наприкінці року ми часто підбиваємо підсумки. І зазвичай вони про особисте, своє. Перемоги, невдачі і далі за списком. Але цей процес зазвичай не включає соціальний аспект нашого життя. Думку про тих, хто нас в цей рік супроводжував.
В період підготовки до Різдва та свят, подумайте, завдяки кому ви тут. Хто був поруч у важкі моменти, та з ким могли щиро поділяти радість. Посидіть зі спогадами та випишіть імʼя кожної людини на папір.
Тепер подумайте, як би ви могли цю подяку висловити. Від повідомлення до дзвінка, або зашереного фото. Можливо комусь ви вже підготували подарунок, але кожне щиро написане речення в листівці додає шар уваги та створює душевні обійми.
Можливо у вас є хтось, з ним ви втратили звʼязок, але хотіли б його відновити. Або ж той, з ким досі спілкуєтесь, але певні моменти вас віддалити. Напишіть цій людині лист. На папері, від руки, з усіма думками, роздумами та побажаннями. Довіртеся процесу: перше речення завжди найважче. Покладіть лист в конверт і відправте, або ж передайте в руки особисто, чи залиште там, де адресат його знайде. Дайте час на відповідь.
На відміну від повідомлень-простирадл, лист — це запрошення до діалогу, певна терапія для того, хто пише і увага для того, хто лист отримує. Без привʼязок до часу та „seen“ в тривожному очікуванні на ріплай.
Напишіть близькій людині.
І вам обом стане краще <3
Наприкінці року ми часто підбиваємо підсумки. І зазвичай вони про особисте, своє. Перемоги, невдачі і далі за списком. Але цей процес зазвичай не включає соціальний аспект нашого життя. Думку про тих, хто нас в цей рік супроводжував.
В період підготовки до Різдва та свят, подумайте, завдяки кому ви тут. Хто був поруч у важкі моменти, та з ким могли щиро поділяти радість. Посидіть зі спогадами та випишіть імʼя кожної людини на папір.
Тепер подумайте, як би ви могли цю подяку висловити. Від повідомлення до дзвінка, або зашереного фото. Можливо комусь ви вже підготували подарунок, але кожне щиро написане речення в листівці додає шар уваги та створює душевні обійми.
Можливо у вас є хтось, з ним ви втратили звʼязок, але хотіли б його відновити. Або ж той, з ким досі спілкуєтесь, але певні моменти вас віддалити. Напишіть цій людині лист. На папері, від руки, з усіма думками, роздумами та побажаннями. Довіртеся процесу: перше речення завжди найважче. Покладіть лист в конверт і відправте, або ж передайте в руки особисто, чи залиште там, де адресат його знайде. Дайте час на відповідь.
На відміну від повідомлень-простирадл, лист — це запрошення до діалогу, певна терапія для того, хто пише і увага для того, хто лист отримує. Без привʼязок до часу та „seen“ в тривожному очікуванні на ріплай.
Напишіть близькій людині.
І вам обом стане краще <3
/про челенджі та адекватний підхід
Я людина проста. Я люблю ставити цілі, заактивно починати та плавно зливатись. Тому за декілька тижнів до кожного нового року, чи то біологічного, чи календарного — я придумую собі челендж. Зазвичай, це 3+ тижні до дати та щось пов’язане з тренуванням чи письмом — речі які дуже люблю, але на які треба час, який чомусь постійно губиться в режимі звичайного життя. Тому ці челенджі виступають стусаном та мотивацією, підкріпленою постингом в інстаграм — не стільки для авдиторії, скільки для пуша собі добити той хайлайт і піти відпочивати з чистою душею.
Але цього року я навчилась дечого іншого: замість грандіозних планів та жорсткого пушання себе — я вчилась не скільки дисципліні, скільки адекватності.
Що допомогло Наруто стати хокаґе? He just showed up. [я завжди виключала Jetix (RIP), коли він починався, але в цьому відео наведена дуже класна аналогія до його шлягу.
Не важливо, наскільки сильно ти викладешся, головне — з’явись, прийди, зоби мізерну частину (повертаючись до правила 5 хвилин). І це стосується всіх аспектів та сфер: прийти посидіти на заняття, послухати, навіть коли взагалі немає бажання, або ти не підготував/ла необхідний матеріал. Натягнути легінси та сісти на килимок — потягнутись 3 хвилини, замість того, аби забити і далі втикати в телефон. Прочитати дві сторінки краще, ніж не відкривати книгу зовсім. І так з усім.
Тому замість того, аби челенджети зробити себе годинне тренування або 3-5 км пробіжку — цього разу я просто почала з йоги, коли не було сил/часу — робила розтяжку/привітання сонцю, а в останні дні переключилась на дєдовську зарядку, пригадуючи, як одна з тренерок танців казала про це у своїх заняттях на мобільність (кому цікаво — скину плейлист “бодрий ранок — спокійний вечір”, залиште якийсь плюсик в коментарях).
Тож за останні 33 дні (для тих, хто бачив в інсті х/23 — це була кількість зарядок, які я хотіла зробити в останні дні до нового року) я зробила 25+ активностей і перестала рахувати — бо ціль повернути це в рутину наразі досягнута.
З того, що помітила — just show up замість пушати себе перфомити на максимум — дуже допомогло з легкістю та приємним відчуттям продовжувати, взагалі без негативних емоцій та заставлянь. З іншого — цей метод дуже елайниться з цитатою з Atomic Habits:
You do not rise to the level of your goals. You fall to the level of your systems. / Не піднімайтеся до рівня своїх цілей. Опускайтеся до рівня своїх способів.
— що підкреслює основну ідею того, що в переможців та переможених — одна ціль, але різні способи. Тому замість того, аби ставати оверамбітні цілі — краще зосереджуватись на ментальному полегшенні кожного кроку їх досягнення.
[розгорнуте інтро]
На кінець додам вам науково доведену 7-хвилинну зарядку, для тих, хто хоче бути сильним та пружним більш ніж мобільним. Просто замініть 7 хвилин якоїсь хуйні в дні на це, і зробить декілька днів поспіль через лінь та крінж, чи ще що там вам в голову прийде. І життя стане краще.
Для тих, кому влом читати — можна послухати “подкаст” базований на дослідженні ефективності цього формату тренування і дві візуалізовані ітерації для того, аби легше орієнтуватись в процесі. Шорткат можна додати на робочій стіл телефону [↑].
P.S. Через те. що мій челендж був на 21+ дні — він закріпився у звичку і зараз я починаю день з зарядки, бо по-іншому якось дивно. Як завжди, я знаю, що ви дуже багато з цього чули/знаєте, але штука в тому, аби спробувати хоч щось застосувати на практиці ;)
Я людина проста. Я люблю ставити цілі, заактивно починати та плавно зливатись. Тому за декілька тижнів до кожного нового року, чи то біологічного, чи календарного — я придумую собі челендж. Зазвичай, це 3+ тижні до дати та щось пов’язане з тренуванням чи письмом — речі які дуже люблю, але на які треба час, який чомусь постійно губиться в режимі звичайного життя. Тому ці челенджі виступають стусаном та мотивацією, підкріпленою постингом в інстаграм — не стільки для авдиторії, скільки для пуша собі добити той хайлайт і піти відпочивати з чистою душею.
Але цього року я навчилась дечого іншого: замість грандіозних планів та жорсткого пушання себе — я вчилась не скільки дисципліні, скільки адекватності.
Що допомогло Наруто стати хокаґе? He just showed up. [я завжди виключала Jetix (RIP), коли він починався, але в цьому відео наведена дуже класна аналогія до його шлягу.
Не важливо, наскільки сильно ти викладешся, головне — з’явись, прийди, зоби мізерну частину (повертаючись до правила 5 хвилин). І це стосується всіх аспектів та сфер: прийти посидіти на заняття, послухати, навіть коли взагалі немає бажання, або ти не підготував/ла необхідний матеріал. Натягнути легінси та сісти на килимок — потягнутись 3 хвилини, замість того, аби забити і далі втикати в телефон. Прочитати дві сторінки краще, ніж не відкривати книгу зовсім. І так з усім.
Тому замість того, аби челенджети зробити себе годинне тренування або 3-5 км пробіжку — цього разу я просто почала з йоги, коли не було сил/часу — робила розтяжку/привітання сонцю, а в останні дні переключилась на дєдовську зарядку, пригадуючи, як одна з тренерок танців казала про це у своїх заняттях на мобільність (кому цікаво — скину плейлист “бодрий ранок — спокійний вечір”, залиште якийсь плюсик в коментарях).
Тож за останні 33 дні (для тих, хто бачив в інсті х/23 — це була кількість зарядок, які я хотіла зробити в останні дні до нового року) я зробила 25+ активностей і перестала рахувати — бо ціль повернути це в рутину наразі досягнута.
З того, що помітила — just show up замість пушати себе перфомити на максимум — дуже допомогло з легкістю та приємним відчуттям продовжувати, взагалі без негативних емоцій та заставлянь. З іншого — цей метод дуже елайниться з цитатою з Atomic Habits:
You do not rise to the level of your goals. You fall to the level of your systems. / Не піднімайтеся до рівня своїх цілей. Опускайтеся до рівня своїх способів.
— що підкреслює основну ідею того, що в переможців та переможених — одна ціль, але різні способи. Тому замість того, аби ставати оверамбітні цілі — краще зосереджуватись на ментальному полегшенні кожного кроку їх досягнення.
[розгорнуте інтро]
На кінець додам вам науково доведену 7-хвилинну зарядку, для тих, хто хоче бути сильним та пружним більш ніж мобільним. Просто замініть 7 хвилин якоїсь хуйні в дні на це, і зробить декілька днів поспіль через лінь та крінж, чи ще що там вам в голову прийде. І життя стане краще.
Для тих, кому влом читати — можна послухати “подкаст” базований на дослідженні ефективності цього формату тренування і дві візуалізовані ітерації для того, аби легше орієнтуватись в процесі. Шорткат можна додати на робочій стіл телефону [↑].
P.S. Через те. що мій челендж був на 21+ дні — він закріпився у звичку і зараз я починаю день з зарядки, бо по-іншому якось дивно. Як завжди, я знаю, що ви дуже багато з цього чули/знаєте, але штука в тому, аби спробувати хоч щось застосувати на практиці ;)
/love is the only thought and pain is the only feeling
Напевно, я ще ніколи не була більш щаслива та сповнена життям. Одна з найважливіших речей, якої я навчилась — дозволяти собі відчувати любов та ділитись нею. Бо якщо подивитись навколо — люди, що нас оточують, люди, які нам близькі — вони притягують нас. Так само, як ми притягуємо людей, коли впевнені в собі і щиро любимо себе. Бо ніяка захопленість не виросте в щось більше, якщо хтось один буде залежний.
Формула 1+1=2 працює в математиці та в загальних суспільних установках, але мене більше приваблює думка про 1+1=11.
Останнім часом я багато думала про любов, закоханість та захоплення. Про періоди в житті кожної людини. Про те, що хтось, хто був поруч у найважливіші моменти та ідеально метчився з тобою в двадцять, можливо, зовсім не та людина, яка зможе перейти з тобою на інший етап. І тоді любов, яка переросла в щось рідне — у дуже близьку дружбу, сім’ю, залежність, звичку — вже не приноситиме того самого глибокого задоволення. Бо якщо щось уже зламане — його не повернеш. І треба рухатись далі, аби не бути мізерабл. Це може бути важко, важче, ніж вихід з будь-якої залежності. Але цей біль буде вартий вашого майбутнього — не спільного, але взаємно-поважливого.
І я зараз не про те, що треба рухатись далі, якщо щось не так. Я про той момент, коли після довгого, здорового, наповненого часу та роботи над відносинами — ти розумієш, що це все. І триматися одне за одного — це уникати болю зараз за рахунок знеболювальних, які заглушуватимуть почуття, водночас коли реальний стан тільки погіршуватиметься.
Ну і також я вірю в щось вище: якщо людям судилося бути разом — вони зустрінуться, коли буде цьому час. А якщо ні — (хоупфуллі) знайдуть саме ту людину або, що ще більш важливо, — себе.
До чого я це все: я щаслива. Щаслива бути з людиною, яку я люблю, якій довіряю та яку підтримую. Але крім неї, є люди, які роблять це можливим — завдяки тому, що роблять те саме для мене. Моя сім’я, мої друзі, мої близькі, та ті, кого ти зустрічаєш та відпускаєш по дорозі. Ті, кому ти даруєш свій час, увагу та любов, не очікуючи цього взамін.
Будь ласка, діліться любов’ю. Вона, на відміну від часу, безмежна. Довіряйте собі та менше думайте. Проживайте емоції та час. Віддавайтесь моменту та почуттям. Кажіть про те, що відчуваєте. Бо найгірше, що станеться — це не буде взаємно. Але найгірше в зворотному випадку — ви можете так і не пізнати людину, яка, можливо, є тим самим супутником у той самий період вашого життя.
Це вам трек, аби відчути 🖤
Напевно, я ще ніколи не була більш щаслива та сповнена життям. Одна з найважливіших речей, якої я навчилась — дозволяти собі відчувати любов та ділитись нею. Бо якщо подивитись навколо — люди, що нас оточують, люди, які нам близькі — вони притягують нас. Так само, як ми притягуємо людей, коли впевнені в собі і щиро любимо себе. Бо ніяка захопленість не виросте в щось більше, якщо хтось один буде залежний.
Формула 1+1=2 працює в математиці та в загальних суспільних установках, але мене більше приваблює думка про 1+1=11.
Останнім часом я багато думала про любов, закоханість та захоплення. Про періоди в житті кожної людини. Про те, що хтось, хто був поруч у найважливіші моменти та ідеально метчився з тобою в двадцять, можливо, зовсім не та людина, яка зможе перейти з тобою на інший етап. І тоді любов, яка переросла в щось рідне — у дуже близьку дружбу, сім’ю, залежність, звичку — вже не приноситиме того самого глибокого задоволення. Бо якщо щось уже зламане — його не повернеш. І треба рухатись далі, аби не бути мізерабл. Це може бути важко, важче, ніж вихід з будь-якої залежності. Але цей біль буде вартий вашого майбутнього — не спільного, але взаємно-поважливого.
І я зараз не про те, що треба рухатись далі, якщо щось не так. Я про той момент, коли після довгого, здорового, наповненого часу та роботи над відносинами — ти розумієш, що це все. І триматися одне за одного — це уникати болю зараз за рахунок знеболювальних, які заглушуватимуть почуття, водночас коли реальний стан тільки погіршуватиметься.
Ну і також я вірю в щось вище: якщо людям судилося бути разом — вони зустрінуться, коли буде цьому час. А якщо ні — (хоупфуллі) знайдуть саме ту людину або, що ще більш важливо, — себе.
До чого я це все: я щаслива. Щаслива бути з людиною, яку я люблю, якій довіряю та яку підтримую. Але крім неї, є люди, які роблять це можливим — завдяки тому, що роблять те саме для мене. Моя сім’я, мої друзі, мої близькі, та ті, кого ти зустрічаєш та відпускаєш по дорозі. Ті, кому ти даруєш свій час, увагу та любов, не очікуючи цього взамін.
Будь ласка, діліться любов’ю. Вона, на відміну від часу, безмежна. Довіряйте собі та менше думайте. Проживайте емоції та час. Віддавайтесь моменту та почуттям. Кажіть про те, що відчуваєте. Бо найгірше, що станеться — це не буде взаємно. Але найгірше в зворотному випадку — ви можете так і не пізнати людину, яка, можливо, є тим самим супутником у той самий період вашого життя.
Це вам трек, аби відчути 🖤