У найдовшу ніч року я призвичаїлася читати тематичні горори Мішель Пейвер — вони короткі й на диво комфортні. Але ж халепа: старі всі прочитані, а новий ще не вийшов.

Тому цього року вибір припав на «Великий страх у горах» (1926) Рамю. Це такий сільський саспенс з вайбом «як жеж природі на нас похуй»: група пастухів тимчасово релокується на гірське пасовище з поганою репутацією і за лічені дні накручує себе до рівня «Відьми з Блер». Під кінець це майже комедія — тільки не ясно, хто має сміятися; хіба що «все, що не пахне, не думає, не говорить — повітря, камінь, вода». Задоволена; додаю в свій короткий список «романи 1920-х про забобонних альпійців» (насправді там крім нього лише Буссон) і в безкінечний список «бібліотека юного антинаталіста».

(Ну, перепочили — треба повертатися на Кариби.)

Можливо, ви бачили недавно фото Нацполу, де в Києві в’яжуть непогано вдягнених молодиків, бо ті за гроші спалили автівку військових. Це було авто друзів мого підписника, якого я знаю багато років і поважаю — тому прошу за можливості долучитися до збору на нову тачку.

Ось подробиці того, що сталося:
https://www.group-telegram.com/culture_contact/6131

А ось власне банка:
https://send.monobank.ua/jar/AWWR72hczo

​​Obeah: Witchcraft in the West Indies (1889)

Цей текст про обеа (карибську магію) написаний британським колоніальним чиновником і цікавий радше не як дослідження феномену, а як самовикривальний документ про упередження автора. Гескет Белл, наприклад, жаліється, що не може знайти хорошу повариху — та лінива, та вміє лише варити овочі, інша приводить на кухню своїх корів, а жінка, яку він зрештою найняв — О ЖАХ! — «називає всякого старого н***ра джентльменом. Не раз вона лякала мене, коли я відпочивав у піжамі, — гукаючи „Сер, до вас тут прийшов джентльмен!“ Накинувши на себе щось пристойне, я виходив зі спальні й бачив, що то якийсь Quashie [слюр для чорношкірих бідняків] шукає роботу чи продає кукурудзу». Ще гірше, коли хазяйка просила цю повариху покликати когось із прислуги чи торговців: та кричала «гей, леді з ямсом! вас кличе біла жінка».

Але є і цікаві спостереження по темі — наприклад, він зібрав описи деяких «фортівських» феноменів, типу того, як у певній хаті зі стелі сиплються камені, а над однією місцевою дівчинкою постійно йде дощ (навіть у приміщенні).

Окремі цікаві моменти:

✦ Крадіїв виявляли «тестом на одеколон»: підозрюваним давали пригубити парфум, і той, хто дійсно вкрав річ, мав негайно зізнатися, інакше він «роздується і лусне». В «Іконофаґах» недавно якраз читала про iudicium panis — «випробування хлібом», коли винувата людина не могла проковтнути запропонований шматочок хліба, бо почувалася недостойною брати участь у такому єднальному ритуалі, як ділення їжі. Але одеколон!

✦ Dancing in the moonlight? Ні, дякую! На багатьох островах місяцеві промені вважалися такими шкідливими, що люди пересувалися вночі з парасольками.

✦ Белл просить знайомого священника розповісти про відомі йому випадки чаклунства. Священник розповідає, як його підселили в будинок, де одну кімнату займала стара жінка, що нібито займалася обеа. Священнику дісталася прохідна кімната, і він переживав, що жінка буде йому заважати. Але того ж дня він почув з її кімнати щось на кшталт колискової, заснув під неї — і коли прокинувся, з’ясував, що жінка не тільки сама покинула свою кімнату, але й винесла звідти всі важчезні меблі, які навіть кілька чоловіків навряд би підняли; вона якимось чином пронесла їх повз нового сусіда, не потурбувавши його. Белл дивується і жартує, що її методи стали б у пригоді мувінговим компаніям. Але мені більше сподобався натяк на те, що жінка і дня не захотіла жити поряд із священником.

#ШирокеСаргасовеМоре

​​Voodoo: The History of a Racial Slur (2023)

Маючи юридичну+історичну освіту, Даніель Боаз провела унікальне дослідження. Вона дослідила, як американська преса на початку XX ст. вживала слово «вуду» у зв’язку з кримінальними новинами, щоби роздмухувати моральну паніку. Штибу «Адепти вуду з’їли білого полісмена в трусіках!» (незалежно від того, яку релігію насправді практикували злочинці).

І вона з’ясувала таку річ: коли в США зростали імперіалістичні наміри стосовно Карибів, і коли влада планувала чергову інтервенцію на Кубу чи Гаїті, то будь-яка кримінальна подія, яка сталася там, обставлялася як «вуду». А коли таких намірів не було, або США навпаки планували повернути тій чи іншій державі самоуправління, в пресі використовувалися менш знайомі назви: обеа, брухерія, наніґо, тощо — або автентичне написання vaudoux. Тобто слово «вуду» використовувалося як dog whistle, щоби сказати: «ці чорні не здатні самі собою керувати». А екзотичніші для американського вуха терміни наголошували: «так, у них там щось дивне коїться, але це не наша справа і не варто туди лізти».

Окремі цікаві моменти:

✦ В 1930-х ФБР розслідувало чутки про те, що організаціями чорних мусульман, які тоді почали набирати популярність, керують… японці. Цьому передувало те, що якийсь нестабільний мужик убив білу соцпрацівницю, бо вона скасувала виплати його сім’ї — але преса зробила з нього Верховного Жерця ісламської секти, якого ідеологічно обробили вороги білої раси.

✦ Відомо, що учасники повстання Мау-Мау в Кенії давали жерцям священну клятву про те, що йтимуть до кінця. Потенційні зрадники так боялися наслідків, що колоніальні чиновники... самі наймали чаклунів, які «знімали» з ренегатів клятви.

✦ Недавно в Нігерії пропонували зробити богиню Айелалу частиною судочинства: місцеві настільки вірять у її силу справедливо карати злочинців і корупціонерів, що соціологи радили впровадити клятву перед нею в судові процеси. До того, як стати богинею, Айелала була несправедливо страченою жінкою: власне, «Айелала» — це не її прижиттєве ім’я, а її останні слова, які означають «світ незбагненний».

#ШирокеСаргасовеМоре

Досі не видалила твіттер тільки тому, що це б означало відмовитися від регулярних ґуд тейків пані Олександри (ви її знаєте по подкастам Vertigo), а тут побачила, що вона тепер ще й подкаст про книжки веде. Тому сьогодні жінка, яка релізнула свій останній епізод 2024-го року, сідає чіліти з чужими...

​​Але маю ще невеличке святкове прохання: не пройдіть повз цю доп. банку, яку збирає на РЕБ наша Тамара, це дуже сильна дівчина, яка цього року вивозила і впрягалася в нереальних масштабах.

https://send.monobank.ua/jar/5oAyqgSbpg

Її акк зі звітами:
https://www.instagram.com/pdgvsk

Кидайте їй скріни донатів — є шанс виграти манюнього Дарта Вейдера-сніговичка:

Трохи хаотичних підсумків.

Головними текстами року для мене стали ті, що я читала ще у вигляді рукописів. Перший — це ціла алхімічна трансформація, яка відбувалася на моїх очах: спочатку окремі глави роману, який ще не мав назви — вони здавалися мені детективом про regular everyday normal girl, яка взяла на себе забагато, розслідуючи зникнення колеги. Потім це був уже важкенький файл з робочою назвою, яку я вам не скажу — і не стільки про розслідування, скільки про життя, в якому це розслідування наробило тріщин. А тепер це повноцінна паперова книга, яку я сприймаю в першу чергу як роман про вибір; про фаустівські мікроугоди і постійний торг із самою собою з приводу того, що для тебе етично і припустимо, і після скількох таких транзакцій посиплеться вже не твій публічний фасад, а внутрішня цілісність. А ще я обожнюю, коли белетристична легкість насправді спирається на солідний фундамент, і ще раз перевідкрила для себе цю знайому книжку, послухавши стрім Світлани про те, як вона використала в ній архетип Тіні; це, в свою чергу, змусило мене до того ж по-іншому подивитися на недавно згаданий тут Hangsaman — там є персонажка, яка одразу ж детектиться як «уявна подружка», але її функція довго лишалася для мене загадкою. Коротше, щаслива бути причетною до цієї епопеї в якості чірлідерки — і щаслива мати Світлану @balticnoir в числі своїх подруг.

Другий текст — це, насправді, збірка оповідань, яку ви ще ніде не купите, і на мій суб’єктивний погляд — це найкраще, що могло статися з українським weird’ом, це настільки класно і влучно стилізовані штуки (під готичний палп, етнографічні анекдоти, «бельгійську школу химерного»), що видавцям уже варто битися за права. Я сподіваюся, що в її автора, людини-оркестра, чий джинґл ви чуєте на початку кожного випуску «бібліотеки», теж вийде побачити заповітну паперову цеглинку.

А тепер реальний хаос!

На кого підписалася цього року: крім тих, кого вже згадувала в дописах — @reading_at_midnight, @knyhomanskibalachky, @books_and_cakes, @whispering_shelves, @anonimny_avtor.

Найкращі книжки: Лабатут, Олівер, Сабар, Брук.

Не те щоб найкращі, але зацікавили настільки, що розглядала їх для подкасту (а це, можливо, навіть більший комплімент…): The Guest Емми Клайн, The Book of X Сари Роуз Еттер, The Lonely Passion of Judith Hearne Браяна Мура.

Найгірша: Bezill Джона Саймондса, псевдоготична комедія про вчителя, якого наймають для сексуального виховання хлопця-підлітка. Максимальний крінж: в одній сцені, дізнавшися про самогубство дівчини-служниці, персонаж хапає піджопну подушку, яку вона завжди надувала для господаря, і в істериці випускає звідти «подих».

Найдивніша книжка: про сектантські лавки, безумовно.

Найдовша, якщо вірити goodreads: They Flew Карлоса Ейре (512 с., і кожна безцінна).

Найїбанутіша: Where I End.

Найменш відома: ця і ще літературознавчий текст про Марі де Франс, у обох по одному (крім мене) читачу на GR — і обидві я, очевидно, читала для подкасту, як і більшість книжок цього року. Хто не зазирав у бібліографії, які я додаю в описи епізодів — рекомендую 🚬

​​Увійшла в новий рік із дивною книжкою, яку знайшла в ще дивніший спосіб. Я люблю вам тут трусити про «серендипність» і «як-я-випадково-знайшла-цей-діамант-у-блозі-на-три-підписника», але насправді мій №1 метод знайти щось невідоме і неочікуване — це, бляха, відкрити в Internet Archive пошук по текстам книг, вбити туди рандомне слово під настрій — і подивитися, що з результатів мені припаде до серця.

Не пам’ятаю вже, за яким там словом мені випала The Sioux, але за інших обставин я б навряд звернула на неї увагу. Якийсь роман про багатіїв. Написаний британською акторкою штибу «міс Мурпл у ролі міс Бурпл». Не мій стиль.

Але це кайф, марожено! Англієць одружується з французькою мультимільйонеркою. Крім всеосяжної матеріальної розкоші, він отримує когорту дуже, дуже ексцентричних свояків і одного дуже, дуже хворого і янголоподібного малолітнього пасинка (який, звісно ж, носить білу матроску). The Sioux — це майже суцільні діалоги манірно-нахабних людей, тому спочатку роман сприймається як щось несерйозне штибу Саймона Рейвена (зі всією повагою до), але згодом він влізає під шкіру — тепер я розумію, що мали на увазі нечисленні рев’юери, коли називали його «смішним і моторошним». Тут багато шипів, але найгостріший — це те, що кожен у родині прагне зліпити з маленького спадкоємця свій ідеал. Дехто обирає для цього токсичні чи геть шокуючі методи — і результат виходить доволі страшний, як із тим інопланетянином у Бредбері, який поруч із кожною зустрічною людиною перетворювався на «її» хлопчика.

Але водночас це максимально всично на рівні діалогу (а тут, повторюся, майже все — діалог). Більшість дорослих говорить афектовано, а в підхоплюючого це малого виходить ще афектованіше; і я навряд чи комусь порадила б цю книжку, але мені страшенно хотілося б побачити її в перекладі — щоб подивитися, як викрутиться перекладач. Йому я не заздрю. Тут майже ніхто не спілкується через the Queen’s English, зате говорять:
- жахливим гіпертрофованим baby talk’ом;
- франкізованою англійською, іноді повноцінно переходячи на французьку — а хто не шарить, це його плебейські проблеми;
- британським сленгом: Loamshire, North Country and Cockney, all very bad;
- малий періодично переключається на "Ol' Kintuck" — сувенір від попереднього вітчима-американця;
- у слуг — креольський діалект, etc. etc.

Цікавий і людяний досвід, незважаючи на мільйонерів. І Айрін Гандл виявилася ніяка не Бурпл, а чарівна любителька чіхуашек. Коротше, я зачарована. Тобто enchanté.

​​Прочитала «Олівію» Дороті Стречі — сапфічну класику, яка настільки вплинула на Андре Асімана, що він хотів назвати той-самий-роман її ім’ям (майже): «Олівер». При поверхневому огляді це повість про те, як школярка закохалася в учительку, але це ще й книжка про певний спосіб чуття — коли людина сприймає банальності чужого життя як щось незбагненно містичне, воліє бути частиною цієї містерії — і, втрутившись у (банальну) історію, дійсно перетворює її на трагедію. Цим «Олівія» нагадала «Ялівець» Барбари Комінс: сюжетно геть інший роман, який теж досліджує психіку людини, що вимагає «пустіть мене в своє життя!»

З одного боку, це дійсно річ настільки ж потужна, наскільки й тоненька; але щоразу, читаючи чергову таку палку сповідь, я ловлю жорстке дежа вю, ніби вже зустрічала це в якомусь літературному журналі двадцять років тому (тобто, коли сама ще була палкою і схильною до гарячкових самонакрутів). Мабуть, як «книжковій блогерці» мені має бути соромно в цьому зізнаватися — як і в тому, що я віддаю перевагу електронним книжкам! — але ця «література серця» — не моє. Мені для (чи від) башки щось, будь ласка — або просто жанрову жуйку. Я в жодному разі не маю на увазі, що «Олівія» не спонукає думати: вона аж надто спонукає думати — підліткові думки, в яких всі страшно загадкові, а ти — головна героїня ВСЬОГО. І це дискомфортно. Тому цього року я планую більше занурюватися (і потенційно занурювати слухачів) у якісь експериментальні штуки; далі буде…

​​Якби я брала участь у якомусь книжковому бінго, категорію «книжка з wtf-назвою» можна було б уже закрити. Це данський антидетектив, написаний на початку XX століття; зараз про нього навряд би хтось пам’ятав, якби свого часу його не прочитав один студент і не впарив своєму другові. Студента звали Ґершом Шолем, друга — Вальтер Беньямін: згадка про цю книжку у їхній переписці забезпечила їй мікро-культовий статус.

Це доволі їбанута штука, яка змушує пригадати бартівський поділ текстів на ті, що викликають plaisir (задоволення) і ті, що викликають jouissance (теж задоволення, але надмірне, таке що переходить у дискомфорт і травму). Перші читаються легко, демонструють знайомі культурні орієнтири і догоджають читачу; другі ставлять під сумнів не тільки культурні орієнтири, але й персональні смаки читача і його стосунки з мовою. Kzradock починається як типовий plaisir-текст: дуже бодрий палп-детектив, ущерть наповнений стереотипами. Оповідач, лікар-психіатр, піддає пацієнта гіпнозу, щоб розібратися в якомусь мутному вбивстві за участі інтернаціональної злочинниці і її ручної пуми. Історія на рівні «бабах! тидищ! хуяк!», абсурдна і комфортна. Але коли вона переміщується в метафізичну площину і стає ясно, що відповідей не буде, це перетворює її на один із найяскравіших прикладів jouissance-тексту, який, за словами Барта, викликає в першу чергу стан розгубленості. Власне, це і є роман про розгубленість — точніше, про сумнів: це своєрідна ілюстрація до тези, що тільки шаленець може мати стовідсоткові переконання, а тому, хто хоче зберегти свою душу, варто сумніватися. Щось схоже герой Файнса озвучує в недавньому «Конклаві», коли читає промову про те, що воліє обрання Папи, який сумнівається.

Це дуже необов’язкова література, і я збрешу, якщо скажу, що мені сподобалося, але було по-своєму цікаво читати цю апологію сумніву на фоні заяв абсолютно переконаних у своїх ідеях деганів, які почали рік із погроз батьківщині письменника — Данії.

Щоб я оце не стресувала і спокійно дописала текст про «Носферату» — прошу кинути 10 гривень. А за 100 можна взяти участь в розіграші книжок Ширлі Джексон і ще всяких корисних приколів.

https://send.monobank.ua/jar/3YXpXJT7qr

Слабка аура: написати рецензію.
Сильна аура: написати культурологічний аналіз.
Маринина аура: написати wtf-колонку з неприхованими власними проєкціями, згадками кішки Тейлор Свіфт і словом «лібідинальний».

https://divoche.media/2025/01/14/diva-y-bezsmertia-shcho-khovaietsia-za-rymeykom-nosferatu/

Тут є певні спойлери до сабжу, Possession і (внєзапно) Vox Lux, але це три фільми, які ми дивимося все-таки не заради сюжету, тому най буде. А ще я тут з вайбом «я не договорила» повертаюся до «Вікторіанського шезлонгу» (хто пам’ятає, той пам’ятає).

І дякую всім за вчорашню допомогу, ви топ!

Ми з дружніми дівчачими каналами останній тиждень нонстоп:

https://youtu.be/rpZJHsI07d8?si=kmJVJotIq0esbhRy

​​Зареклася читати про молодь і перше кохання — пару днів по тому читаю знову! Про «Витівку» (La Soif) я дізналася з улюбленої колонки про out of print книжки, де дописувачка порівнювала долю цієї забутої повісті з невмирущою популярністю «Добридень, смутку!» Саган, яка багато в чому з нею перегукується. У «Витівці» вихована проєвропейським батьком 20-річна алжирка Надя разом із другом-гультяєм Хусейном зустрічає свою колишню однокласницю і знайомиться з її привабливим чоловіком. З атмосфери одразу ж стає ясно, що навіть якщо ніхто ні в кого неналежним чином не закохається, все одно — начувайтеся лиха.

Не скажу, що це щось художньо дуже видатне, але ця книжка допомогла мені сформулювати одну штуку: юність страшна не тим, що вона безжально-безсовісно-безтурботна, а тим, що вона ненажерлива. Мабуть, головне, що я пам’ятаю про свої 16-20 років — це те, скільки всього я могла спожити: книжок, досвідів, знайомств. Як і в «Олівії», це постійне відчуття «мені, мені! моє!» Через це навіть звичайна дівчача дружба набуває такої інтенсивності, що зі сторони виглядає лесбійським крашем. Може здатися, що Надя всіх ревнує: своїх сестер — до їхніх чоловіків, друга — до його нареченої, але це не ревнощі. Це соліпсичне переконання юної людини, що інші люди мають оживати, тільки спілкуючись із нею особисто, а решту часу проводити у такому собі анабіозі. Надя милується тим, як подруга з чоловіком тримаються за руки — але нехай вони роблять це тільки в неї на очах, бо сама думка про те, що вони продовжують існувати, займатися своїми справами і кохатися поза її полем зору… the audacity!

(Захоплююся тим, що американці все одно просували це як софткор-палп.)

Сьогодні в Кривому Розі загинув волонтер дружнього арт-колективу @porodaartgang Олексій та його бабуся.

https://www.group-telegram.com/porodaartgang/383

Якщо захочете допомогти сім’ї:

https://send.monobank.ua/jar/AA8GuWFsSY

​​Взялася за цю книжку заради якихось практичних порад, але вона виявилася глибшою і багатограннішою, ніж я очікувала (попри те, що в автора кінк на толстоєвських). А найцікавішим розділом для мене виявився останній — про увагу в дітей, при тому, що я їх не маю і не планую. Автор поспілкувався з матерями і вчителями, які переконані, що в житті сучасних дітей відсутня «вільна гра»: формат ігор, коли діти самі вигадують правила і контролюють процес, без втручання дорослих. Інформанти пригадують, як у власному дитинстві не тільки вигадували наворочені сюжети для ігор, але й мали змогу вільно пересуватися містом, щоб ці ігри реалізувати. (Я, в свою чергу, згадала, як ми з друзями будували пекельні конструкції з перехрещених скейтбордів, всаджували якомога більше людей зверху і спускали з гірки. Стрьомно? Дуже. Весело? Ще б пак! Про багатотижневі рольовки за мотивами «Буремного шляху» взагалі мовчу, today’s kids could never.) Вільна гра і самостійність формують не тільки здатність творити, але й критичне мислення, соціальні навички, тощо. Натомість сучасні діти часто позбавлені цього настільки, що автор описує одного тепличного чотирнадцятирічку так: «він живе навпроти французької булочної і крамниці, де продають оливкову олію, але коли треба вийти з дому, рівень тривоги в нього такий, ніби це зона бойових дій».

Я подумала про американських тіктокерів, які зараз жеруть китайську пропаганду, ніби це глутамат натрію, і неіронічно почуваються революціонерами, не виходячи з кімнати. Це діти, які роками не просто грали за правилами, встановленими дорослими, тобто творцями алгоритмів, але й робили це через зовнішню мотивацію — лайки-репости-потрапити-в-тренди — на противагу внутрішній, яка мотивує робити те, що тобі просто подобається. Чим би ви не займалися, внутрішня мотивація закликає вас робити це краще, сфокусованіше і з більшими вимогами до себе. Для зовнішньої достатньо лавбомбінгу від Умаодану.

Так у чому проблема — в сім’ях чи в соцмережах? Автор постійно підкреслює, що проблеми з увагою (і критичним мисленням, і емпатією!) є структурними — це не тільки ми самі винні, не тільки злі корпорації, не тільки погана освіта чи погане дозвілля etc. Той, хто стверджує, що проблема в чомусь одному, і «надо всєго лиш», пропагує «жорстокий оптімізм, коли сучасні аналоги Марії Антуанетти кажуть: „нехай практикують майндфулнес!“»

Проте практичні поради тут теж є: я нарешті роздуплилася, як мінімізувати для себе цей небажаний буст енергії перед сном, коли вимикаєш ґаджети, і мільйони років еволюції починають кричати, що сонце сіло (тобто екран перестав світити в морду)! треба якнайшвидше робити важливі справи! треба убезпечитися! А ось що робити з т.зв. screen inferiority, поки не знаю — це ефект, коли інформація з екрану сприймається гірше, ніж з паперу. Я не фанатка паперових книжок, тому практикую компромісний варіант: читаю з екрану, зберігаю важливе теж у цифровому форматі, а на папері роблю графічні плани/візуалізації типу тих, що недавно показувала на патреоні.

​​Роман Джосліна Брука Image of a Drawn Sword був одним із найкращих відкриттів минулого року (окремо подобається, що українською це був би «Малюнок голого меча», дуже пасує), тому цього року я взялася за інший його роман. Інший, але… той самий. The Scapegoat (1948) — це теж така собі міфопоетична історія маскулінної ініціації, тільки на цей раз ідеться не про молодика, якого рекрутує загадкова парамілітарна організація, а про тендітного хлопчика, який стає сиротою і оселяється зі своїм дужим дядьком-холостяком. Дядько береться вимуштрувати підопічного протягом канікул, і все йде за планом, аж поки не настає новий навчальний рік. Брук майстерно нагнітає саспенс — хоч це і т.зв. «аномальний» саспенс, коли фінал легко передбачити навіть із назви — а ще тут є навіть нотки фолк-горору*.

Оскільки Брук, to the surprise of absolutely no one, був геєм, його нечисленні прихильники зараз майже цілковито зосередилися на темі витісненої гомосексуальності в романі (дядько не може побороти свою натуру, але може зламати фемінного племінника). Але я недавно вдало освіжила в пам’яті юнгіанську трактовку «Персіваля» — і на цьому фоні «Цап-відбувайло» став цікавішим. Якщо коротко, юнгіанець Роберт Джонсон вважав легенду про Персіваля квінтесенцією всього, що відбувається в психіці західного чоловіка протягом життя, і це дуже елегантне трактування, яке дозволяє по-іншому подивитися на твори з серії «хлоп шукає вчорашній день» типу того ж «Великого Мольна», читаючи їх не як драми з набором окремих персонажів, а як щось, що відбувається в голові однієї людини, де діють різні аспекти її особистості. А на The Scapegoat легенда лягає майже ідеально: юний Дункан (безбатченко, як і Персіваль) вирушає у квест, щоби завдяки своїй наївності спробувати вибороти звання лицаря, позбутися впливу матері і вилікувати нещасного Короля-рибалку, який потихеньку спивається вином зі свого Ґрааля — але надворі XX століття, і наївність може завести лицаря-дурника тільки в дуже погані місця.

*Нехороше поле, мегаліти і ЧЕМЕРНИК СМЕРДЮЧИЙ.