⚡ Татлін та Малевич: Український Музей у Нью-Йорку поділився виставковими планами на 2025 рік

у нью-йоркському Українському Музеї добігає кінця виставка "Олександра Екстер: сцена — це світ", оглянути її можна до 19 січня. А вже за кілька тижнів після її фінісажу музей презентуватиме новий проєкт присвячений Володимиру Татліну, про це у коментарі [естéт] газеті розповів Пітер Дорошенко, директор Українського Музею в Нью-Йорку

Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ instagram ▪️ подкаст ▪️ англомовний подкаст Ukrainian Art Dispatch ▪️ [естéт] газета

рада представити Вам новий англомовний подкаст присвячений подіям у сфері українського мистецтва

UKRAINIAN ART DISPATCH

🎧 Youtube​
🎧 Spotify​
🎧 Apple podcasts​
🎧 Deezer​

📌 у прем'єрному випуску розповідаємо про Олександру Екстер та говоримо з Пітером Дорошенком, директором Українського Музею у Нью-Йорку та куратором про першу велику соло-виставку мисткині у США

подкаст Ukrainian Art Dispatch творимо спільно з моїм колегою Ігорем, автором медіапроєкту Nomadische Boekenplank

❤️ слова подяки також летять колегам з Радіо Сковорода за фахову допомогу з монтажем епізоду, та Надії Ярощук, дизайнерці каверу для подкасту

Девід Лінч
20 січня 1946 — 16 січня 2025

ще трохи про Лятошинського

​​130 років Борису Лятошинському

Видатний український композитор народився 3 січня 1895 року в Житомирі. Закінчив Київську консерваторію, навчався в Рейнгольда Глієра.
Наші 20-ті — доба становлення, розвитку і розквіту творчости Лятошинського як композитора. Його вже тоді вважали найвидатнішим композитором сучасности. Його оперу «Золотий обруч» називали першою українською оперою «у великому стилі».
У 1930-х Лятошинського звинуватили у формалізмі і митцеві довелося терміново перебудовуватися.

З відгуків про творчість Лятошинського в наші 20-ті.

У 1931 році композитор і диригент Антін Рудницький пише у львівській газеті «Діло»: «Лятошинський у своїх музичних переконаннях, у своєму творчому кредо наскрізь модерніст. Коли інші наші композитори, більше чи менше талановиті, йдуть утертими шляхами, він сміло йде своєю власною дорогою, не лякаючись і не завертаючи з неї, навіть коли вона веде “наліво”. Тепер Борис Лятошинський у розквіті всіх творчих сил: йому тільки 34 роки і це поруч з його талантом є запорукою, що українська музика ще не одного може від нього чекати».

Одночасно 1930 року композитор і музикознавець Валентин Костенко у харківському журналі «Критика» зараховує Лятошинського і його учня Ігоря Белзу до «групи експресіоністів європейського ґатунку в українській музиці як найхарактерніших представників буржуазно-індустріального урбанізму».
На його думку, «Борис Лятошинський — чи не найвидатніший український експресіоніст. Характерні ознаки його творчості є складність фактури, примхливість музичного малюнку і гостро-витончена експресія письма».

У Національній філармонії України триває фестиваль музики Бориса Лятошинського Liatoshynsky Space. Це п’ять концертних програм і п’ять дискусій про гострі й важливі теми для українського мистецтва й українського суспільства. Зокрема, 8 січня буде розмова й про наші 20-ті та мистецтво. Афіші й квитки на сайті філармонії тут.

#наші20

Лабораторія практик меморіалізації: кейс Харків

Від терапевтичних практик садівництва до стритарту та переозначення вже існуючих публічних просторів — мова пам’яті війни може бути різною. В Лабораторії українські митці, скульптори та архітектори працювали над розробкою ідей меморіальних проєктів для кількох місць в Україні.

Спершу в групи, яка працювала над харківським кейсом, було завдання розробити ідеї саме для Північної Салтівки — мікрорайону Харкова, що зазнав найбільших руйнувань. Але після дослідницької експедиції та спілкування з харківцями фокус роботи розширився до всього міста, яке продовжує життя попри щоденні обстріли.

Дивіться ідеї проєктів Аліси Александрової, Сергія Гули, Діани Дерій, Тараса Ковача, Віталія Кохана, Каріни Синиці, Анастасії Хорошевської та Назара Церни, створені під кураторством Катерини Семенюк.

➡️ https://pastfutureart.org/kharkiv-case

〰️
Платформа культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво

ЕҐҐЕРС, ПАРАДЖАНОВ ТА ІЛЛЄНКО: РЕЖИСЕР «НОСФЕРАТУ» ПРЕДСТАВИТЬ УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ В НЬЮ-ЙОРКУ

У Лінкольн-Центрі в Нью-Йорку з 5 по 9 лютого відбудеться показ програми «Заклинання «Носферату»: Роберт Еґґерс представляє» (Conjuring 'Nosferatu': Robert Eggers Presents).

Це авторська добірка фільмів, що вплинули на «Носферату» (2024). Роберт Еґґерс — давній шанувальник українського кіно, тож серед 9 відібраних до програми фільмів відразу два українські, надані до показу Довженко-Центром.

Це поетичний фолк-горор «Вечір на Івана Купала» (1968) Юрія Іллєнка, а також фільм-казка «Андрієш» (1954) — кінематографічний дебют Сергія Параджанова, знятий у співавторстві з Яковом Базеляном. Крім українських фільмів, будуть показані також стрічки Жана Кокто, Девіда Ліна і власне сам «Носферату».

«Це світ готичної романтики, казок і фольклору, створений режисерами з поривом перенести глядачів в інший час, інше місце та інший спосіб мислення та віри», — прокоментував добірку Роберт Еґґерс.

Квитки надійдуть у продаж 17 січня. Програму організовують кінокуратори Флоренс Алмозіні та Ден Салліван.

Дізнатися, що надихало режисера культових жахів сучасності можна й завдяки нашому онлайн-кінотеатру: у ньому вже є «Вечір на Івана Купала» – у найкращій якості.

Після невеликого доопрацювання до колекції «Сергій Параджанов. Проби» буде доданий «Андрієш» у новому скануванні

«правдивість висловлених тут думок здається мені незаперечною і визначальною. Тому я гадаю що в основному проблеми поставлені в цій праці розвʼязані остаточно. І, якщо я не помиляюсь, то, по-друге, вартість цієї праці полягає в тому, що вона показує, як мало розвʼязанням тих проблем досягнуто»

Людвіг Вітгенштайн
Tractatus Logiko-Philosophicus

The Times назвали Арнольда Шенберга «Austrian-American classical songwriter». Ну класичний хіба технічно, бо до класичної музики відноситься. А от сонграйтер — то вже круто.

Шенберг, звичайно, вважав, що його музику будуть наспівувати домогосподарки, може, воно в США вже сталось? Хтось може чув його пісні?

Дім Шенберга у Лос Анджелесі втрачений. Хоч всі важливі рукописи та артефакти вже давно на батьківщині в Австрії, тамбула Belmont Music, які займались збереженням і популяризацією творчості Арнольда Шенберга. З 1970-х років компанія Belmont Music була видавцем культових композицій, її каталог охоплював повний діапазон композицій Шенберга, від його ранніх романтичних творів додекафонічних.

Що цікаво, син Шенберга Ларрі до пенсії був викладачем математики.

Якби нацвідбір пройшли:

В.У.З.В.: Сірко собака мій Сірко собака мій собака

Резонанс: Полтава город мой Полтава

Олексій Пергаменщик: Скульптура моя скульптура

Забужко: Агентура моя моя агентура

Кебуладзе: Толстоєвські мої та Булгаков

Магічне мислення властиве колонізованим народам від безсилля. Сильні завойовують, слабкі ворожать, як пояснювала Сімона де Бовуар у «Другій статі».

Уявлення, що культура є ключовим, нагадує магічне мислення. Так, вона критично важлива. Без неї неможливо. Але, як на мене, її роль — віддзеркалювати, фіксувати відбитки часу, опрацьовувати та формулювати минуле, теперішнє та майбутнє. Бути тим, що звертає увагу на вади та недоліки, ставить питання щодо поглядів на минуле, теперішнє та майбутнє, провокує важливі суспільні дискусії. Або, у ширшому значенні, бути ритуалом, розвагою, каналізуванням почуттів та щоденними практиками. Це вже залежить від поглядів на значення слова.

З певних частин культурного (у вузькому сенсі) та широкого інфопростору складається враження, що якщо завтра 100% перейдуть на українську, перестануть слухати російську музику, дивитись російське кіно, а у західних країнах закенселять російський балет і композиторів та трьох письменників 19-го століття плюс двох 20-го, то росія не просто капітулює, а зникне.

Поляризація можлива не тільки через інспіровані росією та радо підтримувані українцями мовні срачі, а й через погляди на політичне влаштування держави. Це ми бачимо у країнах, де немає мовних та культурних проблем.

Ключовими є політичні системи, дипломатія, економіка, наука та як наслідок військова потуга, що формують державу та розвивають її. Сама культура ще жодної держави не сформувала. Культура утримує ідентичність народу, який може існувати також у державах інших. Переважно у таких умовах формувалась наша культура.

І от натрапив на фільм «Обітниця» 1992 року. Фільм красивий, сподобалось як переплетені різні покоління, що приходять на весілля. Ніби прийняття та інклюзивність історії з усією складністю, розмови про роди та історичні постаті. У перші частині. А потім йде історія порушеної обітниці центральної фігури — молодої дівчини, що мала чекати на коханого, поки він повернеться з армії, а за контекстом та часом скоріш за все з Афганістану. Не дочекалась, бо він не писав як обіцяв. Або листи не доходили. Вона виходить заміж за іншого, практичного українця. І стає зрадницею. І руйнується світ.

Тут цікаво. Дівчина руйнує світ, що тут тримається на символічній цінності даної один одному обітниці, у запалі тинейджерської романтики під напівзабороненими хрестами. В обітниці звучить, що ми маємо тримати слово, зокрема й бо Україна одна. І якщо один раз йдеш на компроміс із совістю, втрачаєш душу. І дівчина, що не має контролю ні над чим окрім свого життя у глухому селі (знову ж, ізоляція), ніби робить гріх компромісу із совістю.

Не її коханий, який йде колаборувати з окупантом та служити їх імперським інтересам, прямо у війні на чужій території чи опосередковано, і не бачить у цьому компромісу із совістю. Не її новий наречений, який будує успішне домогосподарство в тих умовах що є. Не сільський голова, односельці та батьки, які переймаються як би не втратити обличчя, прикриваючись мораллю («побий або вбий її, синку»).

Це 1992 рік, все зрозуміло, все свіже, а зі спадщини є суто культура (але це так за інерцією хочеться вірити). Та частина української культури, що була для вузьких кіл інтелігентів, та була у різного ступеню опозиції до влади або співпрацювала.

Таке враження, що у такому стані те, що ми називаємо культурою, і залишилось. Широкі верстви не сприймають тієї культури. Їм ближча культура масового, радянського типу. Тільки б україномовна, тоді все ок. Ми знаємо про обсяги радянської україномовної культури поза шістдесятниками. Широким колам не близький месіанізм андеграундних культурних діячів та діячок різних часів. А у культурних діячів, що ведуть свою традицію від них, немає шансів охопити багатьох. Так ніде не буває.

«Влада їх, країна наша», як цитувала Забужко існування українських кіл, що створили тіньовий світ взаємопідтримки. Що частково (звичайно, не повністю) і призводить до традиційної корупції. Закон чужий, написаний не нами. Тож ми йому не довіряємо і уникаємо його виконувати. Шукаємо способи створити альтернативні шляхи. Це теж частина культури.

чужий досвід принаймні врахував

🟧 Ганс Ульрих Ґумбрехт - американський філософ, історик та теоретик культури.

🟧 Він вважає, що культура — це не лише те, що ми аналізуємо, а те, що ми відчуваємо. У постійному пошуці змісту втрачається вимір культури — її матеріальна присутність. Завдяки культурі присутності, явища та події стають більш цінними, інтенсивно переживаються й впливають не лише на почуття, а й на наші тіла.

🟧 Ідеї Ґумбрехта надихають на
переосмислення нашого ставлення до мистецтва, літератури й навіть спорту, які Ґумбрехт вважає важливими культурними феноменами.

🟧 У книзі "Розладнаний час" (Disordered Time) Ґумбрехт досліджує кризу сучасного сприйняття часу. Він стверджує, що ми більше не живемо у звичній лінійній структурі минулого, теперішнього і майбутнього. Сьогодні всі часові виміри існують одночасно, створюючи хаотичний потік, що викликає розгубленість і тривогу.

За крайні пів року вийшло декілька книжок про українську музику, в різних видавництвах та про радикально різні її сфери й прояви. "Історія українського рейву" Ігоря Панасова була чи не найпершою з них. Попри відсутність у великих книгарнях, ті, хто шукали, знайшли її та розмістили згадки у своїх соцмережах. Але такими поодинокими згадками й парочкою до прісного захоплених відгуків її обговорення наразі обмежується.

Нова колонка — огляд "Історії українського рейву" та роздум про те, чому я не можу оцінити її високо (хоча й хочу).

〰️