Зараз я найменше хочу бути медійною військовою, поеткою в пікселі, музиканткою, яка написала пісню про свій воєнний досвід, жінкою, яка покинула мирне життя і пішла на фронт. Оцим солодким, клікабельним, зручним до вжитку образом. Так, вигідним для зборів мого підрозділу. Ні, не вигаданим. Реальним. Лиш не повним, бо повнота не така цікава.
Чи ні?
Так само я не хочу сіяти зраду заради хайпу й самого процесу. Я служу в ТРО. Ми – найчастіше приданий підрозділ. Ми іноді надто болісно втрачаємо людей. Через брак поповнення і каскад безвідповідальних рішень на всіх рівнях. Нам присилають хворих, яких первинна ВЛК після мобілізації визнає придатними. Іноді дивуюся, як ці люди дожили до тридцяти чи сорока. Якщо досі без мами не можуть знайти медичний заклад в рідному місті. Уявіть, було, що один з новеньких зламав ногу просто тому, що вдягнув бронік і спускався сходами – крихкі кістки. Колись я спробую посадити в тюрму голів ТЦК і ВЛК, які зробили цей подарунок моєму підрозділу. Але не зараз. Мене-то далі піхоти не пошлють (я і так тут). Але знімуть, ну, наприклад, начмеда і поставлять якогось довбойоба. Так працює система. З якою я зараз не в кожному випадку буду боротися. Не тому, що змінилися мої цінності. Тому що не хочу ламати те, що порівняно з іншими батальйонами – працює. Ми намагаємось списати цих чоловіків. Іноді виходить. Я вчуся виживати в каламутній воді, але не забувати, що вона буває чистою. Не нашкодити, як говориться у клятві лікарів. А насправді — просто не знаю, де межа між пристосуванством і мудрістю.
Довкола мене все більше говорять про замирення. Про «нафіг треба той Донбас». Так, це говорять військові. Або їхня втома і біль, якщо придивитися. Вони переглядають російські ІПСО, в яких до шістдесяти відсотків правди додають сорок солодкої отрути.Довкола мене всоте розповідають історії з бойових, які ми всі вже знаємо напам’ять, наче намагаються переконати чи самих себе, чи байдужий простір, що так несправедливо, що ми пройшли все це, а світ не змінився. Не здригнувся, не кинувся разом з нами закривати пащу порожнечі. Мої побратими обурюються наповненими ресторанами і миготливими вогнями міст. Міськими ялинками, чергами на розпродажах. Життям, яке ми захищаємо і яке поступово все більш дистанціюється від нас. Чи ми від нього. Куди насправді не кожен зможе повернутися, навіть якщо прийде цілим з війни.
І тоді я говорю, що ми самі обираємо, що визначає нас як людей. Запитую: чи той треш, який ми пройшли – це саме та оптика, крізь яку я тепер завжди дивитимусь на себе і світ? Ні. Повторюю собі, скільки треба, що ні. Переконую, що насправді я лишаюся собою і додаю цей стрьомний досвід до всіх попередніх досвідів. Війна не перекреслює все, що було і що буде. Поступово починаю сама в це вірити. Відкриваю англійську і нові ноти.
Думаєте, я сильна людина? Ні, мені просто підійшли найперші виписані антидепресанти.
Я не хочу говорить пафосні слова про захист України. Але «кордони країни збігаються з моїми особистими», як казала загибла мінометниця і мистецька журналістка Рута Пушкарчук. Я жартувала, що раптом зовсім жопа – махну через Тису. І в цьому жарті, мабуть, переважав відсоток жарту. Жартувала з Андрієм, який загинув у жовтні на Торецькому напрямку. І досі не змогла його оплакати по-людськи. Тоді була на бойових. Де ми зазнавали втрат (яка буденна і порожня фраза). Тепер – всередині пустеля, над якою повільно кружляють сніжинки. Можливо, це попіл, якщо придивитися.
І це теж лише частина правди. Бо я так само, як і раніше, годую і чухаю всіх на світі котів, купую книжки, які не встигаю прочитати, граю на піаніно і матюкаюся. Служу у війську. Останнім часом нічого героїчного – поїздки на ВЛК і до лікарень, чергування на медпункті і просто чергування, розбирання медикаментів, тренінги і складання аптечок.
Просто до мелодій, які я граю, домішуються голоси страшних ефірів, де востаннє звучать знайомі голоси. І ноти іноді здаються нікому не потрібними яблуками, які висять на приречених гілках в Кліщіївці, десь у далекому, примарному листопаді 2022-го. Можливо, це зорі, якщо придивитися.
Зараз я найменше хочу бути медійною військовою, поеткою в пікселі, музиканткою, яка написала пісню про свій воєнний досвід, жінкою, яка покинула мирне життя і пішла на фронт. Оцим солодким, клікабельним, зручним до вжитку образом. Так, вигідним для зборів мого підрозділу. Ні, не вигаданим. Реальним. Лиш не повним, бо повнота не така цікава.
Чи ні?
Так само я не хочу сіяти зраду заради хайпу й самого процесу. Я служу в ТРО. Ми – найчастіше приданий підрозділ. Ми іноді надто болісно втрачаємо людей. Через брак поповнення і каскад безвідповідальних рішень на всіх рівнях. Нам присилають хворих, яких первинна ВЛК після мобілізації визнає придатними. Іноді дивуюся, як ці люди дожили до тридцяти чи сорока. Якщо досі без мами не можуть знайти медичний заклад в рідному місті. Уявіть, було, що один з новеньких зламав ногу просто тому, що вдягнув бронік і спускався сходами – крихкі кістки. Колись я спробую посадити в тюрму голів ТЦК і ВЛК, які зробили цей подарунок моєму підрозділу. Але не зараз. Мене-то далі піхоти не пошлють (я і так тут). Але знімуть, ну, наприклад, начмеда і поставлять якогось довбойоба. Так працює система. З якою я зараз не в кожному випадку буду боротися. Не тому, що змінилися мої цінності. Тому що не хочу ламати те, що порівняно з іншими батальйонами – працює. Ми намагаємось списати цих чоловіків. Іноді виходить. Я вчуся виживати в каламутній воді, але не забувати, що вона буває чистою. Не нашкодити, як говориться у клятві лікарів. А насправді — просто не знаю, де межа між пристосуванством і мудрістю.
Довкола мене все більше говорять про замирення. Про «нафіг треба той Донбас». Так, це говорять військові. Або їхня втома і біль, якщо придивитися. Вони переглядають російські ІПСО, в яких до шістдесяти відсотків правди додають сорок солодкої отрути.Довкола мене всоте розповідають історії з бойових, які ми всі вже знаємо напам’ять, наче намагаються переконати чи самих себе, чи байдужий простір, що так несправедливо, що ми пройшли все це, а світ не змінився. Не здригнувся, не кинувся разом з нами закривати пащу порожнечі. Мої побратими обурюються наповненими ресторанами і миготливими вогнями міст. Міськими ялинками, чергами на розпродажах. Життям, яке ми захищаємо і яке поступово все більш дистанціюється від нас. Чи ми від нього. Куди насправді не кожен зможе повернутися, навіть якщо прийде цілим з війни.
І тоді я говорю, що ми самі обираємо, що визначає нас як людей. Запитую: чи той треш, який ми пройшли – це саме та оптика, крізь яку я тепер завжди дивитимусь на себе і світ? Ні. Повторюю собі, скільки треба, що ні. Переконую, що насправді я лишаюся собою і додаю цей стрьомний досвід до всіх попередніх досвідів. Війна не перекреслює все, що було і що буде. Поступово починаю сама в це вірити. Відкриваю англійську і нові ноти.
Думаєте, я сильна людина? Ні, мені просто підійшли найперші виписані антидепресанти.
Я не хочу говорить пафосні слова про захист України. Але «кордони країни збігаються з моїми особистими», як казала загибла мінометниця і мистецька журналістка Рута Пушкарчук. Я жартувала, що раптом зовсім жопа – махну через Тису. І в цьому жарті, мабуть, переважав відсоток жарту. Жартувала з Андрієм, який загинув у жовтні на Торецькому напрямку. І досі не змогла його оплакати по-людськи. Тоді була на бойових. Де ми зазнавали втрат (яка буденна і порожня фраза). Тепер – всередині пустеля, над якою повільно кружляють сніжинки. Можливо, це попіл, якщо придивитися.
І це теж лише частина правди. Бо я так само, як і раніше, годую і чухаю всіх на світі котів, купую книжки, які не встигаю прочитати, граю на піаніно і матюкаюся. Служу у війську. Останнім часом нічого героїчного – поїздки на ВЛК і до лікарень, чергування на медпункті і просто чергування, розбирання медикаментів, тренінги і складання аптечок.
Просто до мелодій, які я граю, домішуються голоси страшних ефірів, де востаннє звучать знайомі голоси. І ноти іноді здаються нікому не потрібними яблуками, які висять на приречених гілках в Кліщіївці, десь у далекому, примарному листопаді 2022-го. Можливо, це зорі, якщо придивитися.
BY Журнал обліку пісень
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
The picture was mixed overseas. Hong Kong’s Hang Seng Index fell 1.6%, under pressure from U.S. regulatory scrutiny on New York-listed Chinese companies. Stocks were more buoyant in Europe, where Frankfurt’s DAX surged 1.4%. The company maintains that it cannot act against individual or group chats, which are “private amongst their participants,” but it will respond to requests in relation to sticker sets, channels and bots which are publicly available. During the invasion of Ukraine, Pavel Durov has wrestled with this issue a lot more prominently than he has before. Channels like Donbass Insider and Bellum Acta, as reported by Foreign Policy, started pumping out pro-Russian propaganda as the invasion began. So much so that the Ukrainian National Security and Defense Council issued a statement labeling which accounts are Russian-backed. Ukrainian officials, in potential violation of the Geneva Convention, have shared imagery of dead and captured Russian soldiers on the platform. Since its launch in 2013, Telegram has grown from a simple messaging app to a broadcast network. Its user base isn’t as vast as WhatsApp’s, and its broadcast platform is a fraction the size of Twitter, but it’s nonetheless showing its use. While Telegram has been embroiled in controversy for much of its life, it has become a vital source of communication during the invasion of Ukraine. But, if all of this is new to you, let us explain, dear friends, what on Earth a Telegram is meant to be, and why you should, or should not, need to care. Also in the latest update is the ability for users to create a unique @username from the Settings page, providing others with an easy way to contact them via Search or their t.me/username link without sharing their phone number. Sebi said data, emails and other documents are being retrieved from the seized devices and detailed investigation is in progress.
from us
