Артем Димид жив драйвово. Його вабило небо й вільний політ до моменту, коли розкриється парашут. Тільки-но йому виповнилось 18, купив мотоцикла й вирішив поїхати в Ірак. Син капелана Майдану, правнук історика й підпільного священника УГКЦ у свої 27 років встиг відвідати 50 країн світу.

Ранок 24 лютого 2022 року застав Артема в Ріо-де-Жанейро. Там же придбав бронежилет і каску. На контролі в аеропорту пояснив, що так переживає за безпеку під час польоту. Коли перетнув кордон з Україною, виставив у соцмережу фото з підписом: "Вибачте за запізнення, можна зайти?".

У Львові поміняв свій Harley-Davidson на автомат Калашникова. Додому забіг на кілька годин, аби перепакувати наплічник і попрощатися. "Я тішилася, що він у Бразилії, — каже Іванка Крип’якевич-Димид. — Мала надію: а раптом він заб’є на то все, бо вже повоював у 2014 році. Аж тут Артем пише: "Мамо, що у нас на сніданок?". Таки прилетів... Мене скував тваринний страх. Коли ми обіймалися на прощання, був дуже теплий".

18 червня батькам повідомили страшну звістку: їхнього сина тяжко поранено біля села Біла Криниця на Миколаївщині. Через кілька годин Артем помер. Його останні слова були: "Я вижив".

"Коли є тиша, коли я медитую чи перебуваю серед природи, я хочу чути голос сина, питатися: "Де ти?". Я йому кажу: "Не бійся, все добре. Ти все зробив правильно".

Коли ми були на цвинтарі, нагадала про себе його рідна стихія — вітер. Я заплющила очі та повністю віддалася цьому вітрові. Було відчуття, ніби стою на вершині Кіліманджаро чи десь над американським каньйоном. Але стою не щоб кинутися вниз головою, а злетіти", – розповідає Іванка Крип’якевич-Димид, мати Артема.

Львів’янин Артемій Димид віддав життя за те, у що насправді вірив.

Про те, як жив пластун, громадський активіст та військовослужбовець читайте у матеріалі → https://bit.ly/43JbKy6

18 червня 2022 року під час виконання бойового завдання на південному напрямку загинув Павло Добротворський, вчитель історії та воїн.

Справою його життя був патріотичний табір "Поклик Яру". "Це розбудова альтернативного суспільства, де молодь вміє брати на себе відповідальність", — писав Павло Добротворський. Обрати ділянку, придбати першу будівлю для табору Павлові допомогли батьки — Юрій та Світлана. "Без перебільшення, мої батьки втілили в життя те, про що я мріяв роками, і нині вкладають купу часу й ресурсів для того, щоби табір ріс і розвивався", — казав Павло.

"Поклик Яру" — це побратимство, від якого складно відмовитися, — говорить Вікторія, мама однієї із вихованок табору. — Павло вмів знаходити спільну мову з кожною дитиною, молодою людиною, допомагав шукати себе й безперестанку навчався сам. У день, коли всі дізналися, що він загинув, моя донька написала, як він говорив: "Коли тобі важко — ти ростеш". Зараз їм боляче, важко, але вони ростуть з його настановами".

Павло служив у 73-му морському центрі Сил Спеціальних Операцій ЗСУ, виконував завдання в тилу окупанта. Загинув 18 червня в селі Біла Криниця на Херсонщині. Мінометний обстріл після повернення із завдання за лінією фронту. Після загибелі сина Юрій Наконечний написав: "Я буду мстити за тебе, сину".

За рік до своєї смерти Павло здійснив важливу для себе поїздку на могилу Євгена Коновальця. "Честь — єдине почуття, що пробирало наскрізь втомлене від мандрівки тіло", — записав хлопець про себе. До могили він поклав землю, яку привіз із Холодного Яру, поставив склянку хересу, останній напій Коновальця. Символи мають значення. "Вони роблять нас людьми", — подумав юнак, поставивши кулак на груди.

Можливо, через століття хтось, хто шукатиме останню присутність Павла на площі в Черкасах, де стояла його труна, прикладе кулак до грудей і відчує честь. Як Павло перед мармуровим хрестом Коновальця у Роттердамі.

Як і Коновальцеве, його життя обірвав московський вбивця.

З Павлом попрощалися 22 червня 2022 року на площі Слави в Черкасах і поховали в Холодному Яру, як він і хотів.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/istorik-chest/

Віталій Ляска — історик, головний редактор журналу "Локальна історія", головний редактор і співзасновник видавництва "Локальна історія" та ведучий YouTube-програми "Без брому" увійшов до рейтингу "100 Людей NV", які своєю послідовною та невтомною працею докладаються до захисту й розвитку України!

У лаудації NV йдеться: "цей науковець популяризує національну історію, розкриваючи її невідомі сторінки з допомогою своїх колег — професійних істориків. Так Віталій Ляска надає пересічному українцеві можливість побачити повну й точну картину минулого, представлену в популярній формі..."

Головний редактор Локальної історії наголошує, що цей результат — не лише його заслуга, а й понад 10-річна праця усієї команди.

"Геройства роблять не абстрактні, а конкретні люди. А деякі з них роблять навіть трохи більше… Сподіваюся, що визнання цих людей додасть їм сил та наснаги. Хочу, щоб вони знали, що країна бачить їхню системну роботу і шанує це", — зазначив на сторінках журналу "New Voice" Віталій Сич, головний редактор медіадому NV.

Подяка і щирі вітання!

”Яків Шульгин, як і його вчителі Драгоманов і Антонович, вважав національні та соціальні питання тісно пов’язаними. Його бажання покращити становище селянства, ймовірно, привело до відданости українській національній культурі. У будь-якому разі, щоразу більша симпатія до українофільства не виникла з бажання виражати свою вроджену «етнічність» або «рідну культуру» вільніше. Він виріс серед київської російськомовної інтелігенції, погано знав українську мову й вивчив її аж у дорослому віці. Ситуація з нерідною українською була доволі типовою для українофілів того періоду.

Через репресії проти української літератури в Києві російська залишалася основним засобом спілкування. Популярна епіграма кінця 1870-х насміхалася з українофілів, адже вони переходили на російську, коли треба було обговорити складні питання: “Збиралися малороси у тісненькому колі обговорювали справи на россійській мові”.

Українофіли Києва 1870-х років не були радикальними націоналістами, які мали на меті розірвати усі культурні й політичні зв’язки з Росією. Більшість із них працювала на царську державу. Як писав Драгоманов у 1872 році, «Справа української освіти в Росії тісно пов’язана із прогресом всієї держави та розвитком тієї нової, вільної Росії, саме вона є метою демократичного українофільства». За Драгомановим, українофільство мало сенс лише в межах широкого всеросійського прогресивного руху. Україні російська література й російська мова були потрібні для того, щоб скористатися найпрогресивнішими європейськими тенденціями в мистецтві та науці. Українськомовна література, на його думку, не могла задовольнити всіх інтелектуальних потреб. Її мали писати для простого люду і про простий люд. З політичного погляду Драгоманов уявляв Україну як автономну частину майбутньої федералізованої Росії чи навіть панслов’янської федерації, але ця частина його програми була досить розпливчастою.

На відміну від Драгоманова, інші українофіли Києва не писали докладних програм майбутніх дій. Більшість із них прагнула створити українську високу культуру, проте вони не вважали, що реалістично або бажано витіснити російську мову в усіх сферах громадського життя. Однак українофіли розглядали традиції України як суттєво відмінні від російських і вірили, що регіон потребує окремих освітніх та політичних рішень. Це призводило до конфліктів із прихильниками імперії та централізованої держави.

Ймовірно, ця розбіжність у відданості місцевій специфіці та централізованому підходу, а також різниця у ставленні до автократії стали причинами сварок у родині Шульгиних між молодим радикалом Яковом та його консервативним дядьком Віталієм”.

Докладніше про ідейні суперечності в родині Шульгиних та їхню роль у формуванні українського та російського національних рухів читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ

А ви знали, що перший електричний трамвай у всій Російській імперії з’явився саме в Києві? Це було ще у 1892 році, задовго до того, як така технологія дісталась Петербурга чи Москви.

Ось як усе починалося! Зібрали добірку фактів про появу трамвайного руху в українських містах:

🚊 Кінний трамвай почав пасажирські перевезення у Львові у 1880 році. За декілька тижнів – в Одесі. Третім українським містом, де запустили “кінку” став Харків – у 1882 році.

🚊 Перший у Російській імперії та перший на теренах сучасної України електричний трамвай з'явився у Києві у 1892 році. Тоді ж паралельно курсували й парові трамваї.

🚊 У 1894 році електрифіковану трамвайну систему впровадили у Львові, певний час вона функціонувала поруч із кінною. Першими пасажирами стали відвідувачі найбільшого в історії краю ярмарку – Крайової виставки.

🚊 У Житомирі електричний трамвай запустили у 1897 році. Спершу ним перевозили лише вантажі (деревину та зерно), через 2 роки почали використовувати як пасажирський транспорт.

🚊 У Харкові електричний трамвай з'явився у 1906 році, вагони виготовила німецька компанія MAN.

👉 Більше про історію та розвиток трамваїв в Україні та світі читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

Книжка “Світло і пломінь” уже приїхала з друку!📖

У ній автор Річард Баттервік розповідає про малознаний з української перспективи період нашої історії — від міжкоролів’я 1733-го до третього поділу Речі Посполитої 1795 року, який часто залишається у тіні Гетьманщини та націєтворення ХІХ століття. Особливу увагу приділяє Правобережній Україні, яка у XVIII столітті стала ареною реформ, демографічного зростання та соціальних і релігійних трансформацій.

Ми вже пакуємо та надсилаємо примірники передплатникам📦! Обіцяємо, книжка вартує кожної хвилини очікування.

❗️Якщо ще не встигли замовити – до 25 червня маєте змогу придбати книгу за акційною ціною передпродажу: лише 590 грн замість 690!

👉 Замовити книгу можна в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/3ZDArcM

В середу, 11 червня у Львівському муніципальному мистецькому центрі, відбулася презентація результатів проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни", що був реалізований завдяки фінансовій підтримці House of Europe!

У дискусії взяли участь Віталій Ляска, головний редактор проєкту "Локальна історія", Юрій Пуківський, редактор онлайн-архіву "Жива історія", Роксолана Попелюк, історикиня, учасниця дослідницької групи проєкту та Данило Кравець, історик, архівіст проєкту.

Учасники поділилися власним досвідом роботи з усними свідченнями, розповіли про цінність збереження унікальних історій жінок, які пережили численні події XX століття, а також демонстрували рідкісні візуальні матеріали з приватних родинних архівів.

Особливо наголошували на важливості кожної історії, від загальних свідчень до найдрібніших деталей.

Щиро дякуємо всім, хто долучився до зустрічі!🤍