Мій 6-й батальйон організував та провів офіцерський курс для командирів взводів та рот. Складався з двох навчальних блоків – військового та гуманітарного. Жодної води, лише конкретика, практика та те, що надихає та розвиває критичне мислення. Мав честь трохи бути залученим до цього цікавого та важливого процесу.

Завів колонку на сайті "Локальна історія", де по можливості буду публікувати більш об'ємні тексти, ніж вмішує Телеграм. І оскільки зараз відзначаємо 80-ту річницю битви під Бродами, то ж ось вам дещо цікаве про неї.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vidnovili-traditsiiu-zbroinoyi-borotbi-za-derzhavnist-80-rokovini-bitvi-pid-brodami/

Отже, головна інтрига американських виборів наразі закрита – родина Обам висловила свою підтримку віце-президенту Камалі Гарріс, які тепер і буде боротися з Трампом за місце у Білому домі. Вибір для демократів такий собі, бо Гарріс відверто не вражала на посаді віце-президента, що і показували її рейтинги. Лише півроку тому це були 28%, що робило її одним із найбільш непопулярних віце-президентів в історії США. Втім у демократів глибока кадрова криза, тому всі ставки в рішучій битві за Білий дім будуть робитися на Гарріс.

В Малі розгромили колону ПВК «Вагнер»

Контекст
На півночі Малі триває перманентна громадянська війна – місцеві племена туарегів воюють за створення власної держави. Ця невизнана держава відома як «Азавад». Цікаво, що влада Малі та її союзники цих повстанців іменують «Аль Каїдою», хоча насправді це суто локальний національно-визвольний рух.

До чого тут «Вагнер»?

Росія наразі активно влазить в Африку, здебільшого в колишні французькі колонії. З нинішнім урядом Малі (який прийшов до влади внаслідок перевороту в 2021 році) у них щось типу союзного договору, за яким російські військові допомагають тамтешній хунті в придушенні опозиції та повстання туарегів. Тому там діють загони ПВК «Вагнер», а також державного російського «Африканського корпусу».

Що сталося?

Велика група ПВК «Вагнер», плюс невелика група солдатів армії Малі, проводили операцію зі штурму міста Тін-Зуатін. Рухались на китайській бронемашинах VP11 та вантажівках. Судячи з усього без дотримання елементарних воєнних правил – компактна колона без груп прикриття і розвідки. Потрапили в засідку туарегів та були знищені.

Втрати

Станом на зараз відомо про 80 загиблих та більше 15 полонених «вагнерівців». Крім них вбито мінімум 15 солдатів армії Малі. Знищено більше 10 одиниць техніки та збито гелікоптер Мі-24, що прилетів їм на допомогу. Серед загиблих – відомий у вузьких колах пропагандист «Белий», він же «Пятисотий», який неодноразово був помічений в Україні та «Герой Росії» «Лотос», який був одним з керівників ПВК «Вагнер» при штурмі Соледару.

Як це стосується нас?

Будь-яка поразка Росії на зовнішній арені Україні вигідна. Це потужний удар по престижу РФ, особливо в контексті їхніх імперських претензій. Наразі росіяни втратили не менше сотні досвідчених військових, яких їм треба буде замінити, забравши інших солдатів із України. Також не виключено, що туарегам допомагали військові фахівці з інших країн, бо занадто вже гладко повстанці в капцях розгромили потужну колону з досвідченою піхотою та збили гелікоптер.

Уточнення по розгрому «вагнерів» у Малі.

25 липня армія Малі, за підтримки «вагнерів», розпочала операцію проти туарегських повстанців. ПВК забезпечували розвідку, БПЛА, саперів та підтримку в штурмах. Зі своїм завданням не впоралися. 26 липня біля Тін-Зуатіна урядові війська рухалися колоною, з бронемашинами на вістрі. Повстанці влаштували засідку та знищили від 6 до 8 бронемашин та позашляховиків. До вечора колона опинилася в напівоточенні, і почала повільно відкатуватися, розділившись на кілька груп. Туареги невідступно їх переслідували. Протягом наступного дня 27 липня тривав відступ з боями.

Ввечері 27 липня група чисельністю до 120 вояків армії Малі та ПВК «Вагнер» потрапила в чергову засідку та була оточена. Вагнерівців там було біля 50. Спроби прорватися з оточення не вдалися. На допомогу їм скерували два гелікоптери. Мі-8 був збитий, екіпаж загинув. Другий дістався кільця, і кажуть навіть зміг забрати кількох поранених. Був підбитий під час зворотнього польоту, проте майже дотягнув до бази, впав біля неї, але тут без людських втрат.

Після цього оточена колона була повністю знищена. Біля 80 осіб загинули, інших полонили. Загалом вбито до 25 вагнерівців, інші потрапили в полон. За наявною інформацією кількох своїх росіяни вже викупили у туарегів (звичайна практика для подібних конфліктів). Інформація про намір туарегів передати полонених вагнерівців Україні наразі серйозними джерелами не підтверджена.

Серед найбільших сподівань – ближнім часом росіяни знімуть з українського фронту підрозділи «Африканського корпусу», які наразі воюють під Вовчанськом та перекинуть їх до Малі. Те саме стосується інших підрозділів АК РФ, які наразі проходять підготовку та на які російське командування розраховувало на українському фронті. В цьому контексті цікаво, що щодо колишніх колоній Франції в Африці РФ наразі активно експлуатує антиколоніальну повістку, підтримуючи будь-який африканський рух, коли він спрямований проти Франції. Проте самі беруть активну участь в придушенні національно-визвольного руху туарегів.

NYT оприлюднили інформацію щодо кількості підготовлених українських пілотів для F-16 – «близько 20 осіб». В принципі навіть більше, ніж очікувалось, бо в лютому писали про лише чотирьох наших пілотів у США, а з тими, хто навчається в Данії загальна кількість сягала 10 осіб.

Інше важливе питання – це розміщення F-16 на наших аеродромах та їхнього технічного обслуговування.

Загалом цього року F-16 у нашому небі буде мало, думаю, не більше 7-8 штук. Мало, дуже мало. Проте якщо буде правильна тактика застосування, достатня кількість боєприпасів, і знову ж таки, якісне обслуговування, то навіть така кількість зможе показати гарний результат.

Новий закон про мобілізацію дозволив Україні щомісяця мобілізувати до 30 000 чоловіків. Ця кількість еквівалентна десь 5-6 бригадам. На папері це чимало, бо перекриває щомісячні втрати на фронті та залишає людей для створення нових підрозділів.

В реальності ж значна частка цих мобілізованих демотивована. Це невелика проблема, коли збройні сили мають продуктивну систему вишколу, в якій новий рекрут відразу потрапляє в військовий організм, націлений на ефективність (як Корпус морської піхоти США в їхні кращі роки).

Проте в Україні система базової військової підготовки загалом залишається малоефективною. Наприклад, до нас у батальйон зараз приходять хлопці, які проходили вишкіл в різних центрах підготовки. Відгуки про це навчання не дуже. Багато в чому воно здійснюється для галочки, бо є наказ і треба відзвітувати про виконання. Деякі інструктори прямо кажуть, щось на кшталт «ми вас навчаємо тому, що в статуті прописано, але на війні буде зовсім по іншому».

Мотивацію такий вишкіл не підвищує, а навпаки вбиває. А далі погано навчений, і ще більше демотивований солдат, потрапляє в бойовий підрозділ. Очевидно, що толку від нього буде нуль, бо здебільшого він буде косити і симулювати. Проте на папері підрозділ є укомплектованим, і отримує задачі згідно цього.

Найбільш цікаве у вчорашньому обміні полоненими Росія/США – це заява Трампа двомісячної давнини, що цей обмін Путін обіцяв йому, після перемоги на виборах, а не Байдену. Тобто вчора Путін відверто підіграв демократам, в момент, коли ті потребували хоча б якогось зовнішньополітичного успіху, напередодні оголошення Камали Гарріс кандидатом в президенти від Демпартії (яке розпочалось сьогодні).

Можете бути впевнені, Трамп цього не забуде.

Анонсований на сьогоднішню ніч напад Ірана на Ізраїль, очікувано, не відбувся. Попри палку воєнну риторику та показний релігійний фанатизм, іранські лідери розуміють, що у військовому плані потенціали країн не порівняти. До того ж, Ізраїль має додаткову підтримку з повітря від США та Британії. Починати війну з ним в таких умовах ніхто не буде.

Чого чекати? Максимум, вже звичного для цього регіону спектакля, за стандартним сценарієм. Ізраїль чи хтось інший завдає точкового удару. В Ірані починається масова воєнна істерія, яка триває кілька днів чи навіть тижнів. Погрожують війною, джихадом і всіма небесними карами. Далі йде демонстрація іранської «військової потуги», щось типу масованого обстрілу території Ізраїлю ракетами чи БПЛА. При цьому ППО збиває майже все, реальна шкода від цих ударів невелика. Проте картинка ефектна, і на її підставі Іран оголошує «перемогу» для внутрішнього споживача, настає розрядка. Ізраїль також відзвітує про «успішне відбиття агресії». Всі в дамках.

Так вже триває не один рік, і буде тривати далі. Бо цей сценарій вигідний обом країнам. На тому все, питання про чергову війну на Близькому Сході можна закривати, і не звертати уваги на періодичні панічні заголовки ЗМІ.

До речі, за певних умов, в перспективі подібний сюжет можна буде перенести і на Україну/Росію, коли після перемир’я, обидві країни будуть змушені співіснувати в перманентному конфлікті.

Днями очільник інституту нацпамяті Дробович запропонував визначити принципи меморіалізації нинішньої війни. Найбільше його хвилює, щоб нікого не образити, щоб «збірним образом оборонця» у нас не стала «постать білого молодого військового міцної статури», щоб пам'ять про війну не містила жодної ідеології, особливо «нетолерантної», а також не відбулось «надмірної мілітаризації публічного чи символічного простору». В принципі, нічого нового, все згідно сучасних ліберальних методичок (до речі, чомусь пан Дробович не згадав комунізм у своєму переліку людиноненависницьких ідеологій, але то таке).

Маєте розуміти, що в основі сучасного ліберального світогляду лежить постійний страх когось образити. Людей загнали в рамки, маніпулюючи поняттям «вразливі групи» (які, насправді, в переважній більшості ніякі не вразливі, а паразитуючі) чи «нерівність» (тому рівність у нинішніх умовах трактується не як «рівні стартові позиції для всіх», а як «додаткові преференції для членів вразливих груп»). Вихід за ці рамки означає обструкцію та виключення з фахового та суспільного життя.

Пан Дробович правий в тому, що у війні задіяні чимало людських колективів. Чоловіки і жінки, молоді і старі. Військові, волонтери, люди цивільних професій, які працюють на оборону тощо. Родичи загиблих, біженці та іншим чином постраждалі від війни цивільні. Всі вони мають право на свою меморіалізацію. І в кожного з цих умовних колективів буде своя пам'ять про війну. З багатьма спільними моментами, але одночасно і з суперечливими. Крім цього у нас присутні інші колективи – люди, які абстрагувалися від війни та ухилянти. Подобається це комусь, чи ні, але вони також частка нашого суспільства та повноправні громадяни з правом голосу. І в них також буде своя пам'ять про війну.

З цього слідує, що наше суспільство занадто неоднорідне, щоб загнати у вузькі рамки спільну пам’ять, окресливши це красивими словами про «принципи». І в нас немає офіційної державної ідеології, навколо якої можна було б розбудовувати меморіалізацію. Як це було в СРСР, де держава легко узурпувала пам'ять про Другу світову. В цих умовах неминучими є і будуть суперечності, і буде не можливо когось не образити. Характерний приклад – постать Георгія Тарасенка – лідер організації «Фрайкор» та командир однойменного підрозділу, який загинув в бою 25 березня 2022 року. Посмертно отримав звання Героя України, на його честь у Харкові назвали вулицю. Проте оскільки ідеологія «Фрайкору» відверто суперечить сучасним ліволіберальним цінностям, то певні українські громадські діячи та організації виступили проти вшанування пам’яті Тарасенка. І на думку Дробовича» саме вони мають рацію.

Сутність в тому, що загальна пам'ять про війну апріорі жодних рамок не потребує. Кожний умовний колектив у нас вже має і далі буде мати можливість для власної меморіалізації. Згідно своїх цінностей, світогляду та принципів, які він вважає за потрібне. Проте в умовах відсутності державної ідеології, зіткнення різних меморіалізацій будуть неминучими. Уникнути цього неможливо. Тому ображені і невдоволені завжди будуть. Просто прийняти це як даність та далі робити свою справу.

В зв’язку з офіційним оголошенням появи у нас F-16 багато хто цитує культову фразу «Вбомбимо їх в кам’яний вік». Розкажу, звідки вона пішла. Авторство приписують генералу ВПС США Кертісу Лемею, в часи В’єтнамської війни. Цитата буквально звучала так: «Мій рецепт вирішення проблеми такий: Сказати їм чесно, що або вони [уряд ДРВ] втягнуть свої роги і припинять агресію, або ми їх вбомбимо назад в кам'яний вік. І ми штовхнемо їх в кам'яний вік не сухопутними силами, а нашою повітряною або морською міццю».

Фраза стала крилатою, і досі часто цитується в тому чи іншому контексті. Цікаво, що сам Лемей відмовлявся від авторства, наголошуючи, що це вільний переказ його слів журналістами. Хоча нічого надзвичайного в цих словах немає, особливо в контексті реальної історії і очевидного факту, що знищення противника є головною запорукою перемоги у війні і подальшого миру.

Стало відомо, що на початку літа США заборонили Україні завдати удару ракетами ATACMS по авіабазі «Малишево» біля Воронежа. Тоді там стояв 47-й гвардійський бомбардувальний авіаційний полк ПКС РФ – це десятки винищувачів Су-34.

Новина, що черговий раз ілюструє стратегію адміністрації Байдена щодо війни в Україні – заборона будь-якого руху, який може привести до нашої перемоги. Виключно оборонна стратегія, яка в умовах нашої залежності від західних поставок та поступовому вичерпуванні внутрішніх матеріальних та людських ресурсів, є тотально програшною. І при Гарріс, у випадку її перемоги на виборах, буде не краще.

Вчора ЗСУ почали військове вторгнення на територію РФ, в Курську область. Йдеться не про диверсійний рейд, на кшталт тих, що вже кілька разів робилися проти Білгородської області, а саме про масштабну операцію. В цьому сенсі треба звернути увагу на наступне:

1. Операція виглядає добре спланованою та організованою. ЗСУ вдалося забезпечити приховану передислокацію та зосередження значного угрупування військ та техніки біля російського кордону. Вчора МО РФ заявило, що сили для наступу ми перекинули від кордону з Білоруссю. Тобто «всесильна» російська розвідка провалилася, не змігши викрити рухи військ та техніки біля свого кордону.

2. Ворог був захоплений зненацька і півдня взагалі не розумів, що відбувається.

3. Загальний задум ми не знаємо. Сценаріїв проглядається декілька, в тому числі дуже амбітні, на кшталт захоплення Курської АЕС. Коли останні кілька місяців тільки і говорять про мирні перемовини, на які Україні треба виходити з позиції сили, амбітність, підкріплена діями, не завадить.

4. Цей удар для нас значно перспективніший, ніж, наприклад, скерування задіяних військ на Донбас. Це стратегія непрямих дій, в дусі Ліддел-Гарта, коли удар завдається туди, де противник не чекає, і де можна здобути значних результатів меншими зусиллями та втратами. Проте на гарячі ділянки фронту це теж вплине, бо вже вчора розпочалось перекидання на Курщину додаткових ворожих сил.

5. З приємного – за вчора підтверджено знищення двох російських ударних гелікоптерів – Ка-52 та Мі-28.

За тиждень активних дій Курська область вже стала повноцінним напрямком фронту. ЗСУ тримають під контролем біля 30 населених пунктів, з них одне місто – райцентр Суджа. Точну кількість контрольованих сіл наразі взагалі ніхто не знає. Як і скільки російської території ми захопили, бо контроль місцевості в такій операції зазвичай є умовним, і багато пунктів та районів просто сіра зона. Наразі наша тактика в цій операції – не чіплятися за населенні пункти, а тримати під контролем ворожі комунікації, організовувати засідки, шукати слабкі місця в поспіхом створеній обороні противника та бити по ним.

Загальний наш план залишається невідомим, але то і на краще. В цілому тут задіяно до 10 000 наших військових. Активно використовуємо БПЛА усіх типів, благо РЕБ на Курщині поки відсутній як явище.
Російська влада та пропаганда публічно мінімізують масштаби подій. У них там не військова операція, а контртерористична, під проводом ФСБ, а не генералів. Наслідки не забарилися.

Попри анонси пропагандистів, росіяни за тиждень не спроміглися створити потужне ударне угрупування та вибити наші сили зі своєї території. У противника на Курщині задіяні як бригади регулярної армії, так і сили спеціального призначення різних силових відомств. Серед них є дійсно якісні підрозділи, які є серйозними противниками. Проте війська вони стягують з усіх ділянок фронту, вони прибувають нерівномірно, мап місцевості не мають, і зазвичай, непідготовленими з маршу вступають у бій, і нерідко потрапляють у наші засідки. Управління і координація дій на низькому рівні, вже відмічені декілька ударів російської авіації по своїм же військам. Втрати у ворога теж значні, одних полонених наші сили вже захопили від 700 до 1000 осіб, за різними оцінками. Серед них прикордонники, офіцери ФСБ, кадирівці.

Якщо глянути на інші ділянки фронту, то події на Курщині найбільше відбилися на Харківщині. Ворог зняв звідти декілька підрозділів, також істотно зменшилося використання росіянами кабів – наразі не більше 10 ударів на добу, замість 30-60, що фіксувалися напередодні.

#історія В 1917 році Українська Центральна рада мала свого представника при Головному управлінні Генерального штаба російської армії. Тоді тривала активна українізація частин колишньої РІА. Тимчасовий уряд в Петрограді підтримував її, бо українізовані частини зберігали дисципліну та не сприймали більшовицьку агітацію, а Центральна рада декларувала лояльність. Для координації дій Київ і скерував свого військового представника до столиці.

На початку жовтня 1917 року цей представник запросив виділити для українців спеціальну квоту для навчання в Ніколаєвській академії Генерального штабу. Українцям вона була потрібна для заповнення «штабів українізованих дивізій та корпусів». Проте останній начальник генерального штабу російської армії генерал В.В. Марушевський відмовив. Послався на можливий розкол загальної служби Генерального штабу, якщо в Петрограді почнуть окремо готувати офіцерів для українських формувань.

Ця маловідома історія свідчить про різне сприйняття майбутньої української армії в колишній імперії. На початку грудня 1917 року чисельність солдатів українізованих частин колишньої РІА сягала більше 600 000 осіб. Приблизно 400 000 з них перебували на території УНР, із них 60 000 – у 1-му українському корпусі генерала Павла Скоропадського. Росіяни дивилися на них як на органічну частку загальної російської армії. Тобто українські частини залишаються в звичній російській системі. Єдиною відмінністю їх від інших підрозділів є повністю український особовий склад.

Натомість українці сподівалися, що ці війська будуть мати окремий статус серед інших підрозділів РА, щось на кшталт армій німецьких князівств в армії Германської імперії. З відповідним командуванням та навіть певною автономією. І взагалі дивились на це військо як на дієвий інструмент майбутнього здобуття і подальшого збереження власної автономії.

Жодне з цих сподівань не справдилося. Більшовики захопили владу та знищили стару російську армію. А діячі Центральної ради не спромоглися втримати вже готове українське військо, що і призвело до його деградації та самознищення, узаконеного наказом про демобілізацію та формування війська на «міліційній основі». Результат відомий.

Демобілізація під час війни – чи можлива вона? Сьогодні деякі політики та громадські діячі багато спекулюють з цього приводу. Проте історичний досвід свідчить, що під час масштабних воєн за виживання країни демобілізацій не буває. Певним прецедентом виявилася історія з армією УНР в кінці 1917 – на початку 1918 років, проте і цей приклад все ж таки не є стовідсотковим, бо метою було не звільнити солдатів із війська, а реорганізувати його під нові стандарти. Більше можете прочитати в моїй колонці за посиланням нижче.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/demobilizatsiia-pid-chas-viini-pro-shcho-svidchit-istoriia/

Вчора Зеленський оголосив, що ЗСУ контролюють понад 1250 квадратних кілометрів Курської області та 92 населені пункти. Проте головна новина з Курщини інша – ЗСУ близькі до того, щоб повністю оточити російське угрупування в Глушковському районі. Наразі знищено всі три мости через річку Сейм та дві понтонні переправи, які росіяни навели. До повного закриття котла нашим військам залишається пройти ще біля 5 кілометрів. Максимальна оцінка сил противника, які можуть потрапити в оточення, до 3000 вояків. Серед них поступово шириться деморалізація: саме звідти відоме відео, де ахматівці мародерять магазин мобільного зв’язку.

Ну і найбільш популярне питання – чи варто взагалі було лізти в Курську область, коли не зупиняється наступ ворога на Донбаському фронті? Так, потрібно. На Донбасі наступ противника триває, але повільно, і з дуже великими втратами для нього. Становище там для нас складне, але цілком контрольоване.

Тепер більшість своїх резервів росіяни скеровують саме на Курщину, а не на Донбас. Ба більше, вони змушені знімати війська з інших ділянок Східного фронту. Перенесення бойових дій на територію РФ неминуче послабить російські війська на території України, хоча відразу це може бути і не відчутно. До того ж, російська територія – це зараз єдиний сектор фронту, де ЗСУ можуть здійснювати маневрені операції, захоплювати територію та брати значні кількості полонених. А не сидіти місяцями в безперспективній обороні, поступово згораючи.

І головне. Контроль над територією противника є гарним козирем на будь-яких перемовинах. Також це дуже добре для міжнародного іміджу нашої країни. Недарма всі наші західні партнери з розумінням ставляться до українського наступу, хоча важко уявити таке сприйняття ще рік тому. Нинішня війна – це нестабільне поєднання сильних емоцій, політичної доцільності та удачі. При чому на всіх рівнях, від мікро, до макро. І це грав в довгу, в якій важливий кожний нюанс.

Вчора росіяни оголосили про управлінське рішення, яке має покращити їхню оборону в прикордонних області та навколо. Раніше у них за це відповідало одне угрупування військ, «Північ». Тепер його розформовують, а замість створюють три окремі угрупування: «Брянськ», «Курськ», «Білгород». Відповідно, тепер кожну область будуть боронити окремі угрупування військ, замість одного загального.

Попри свою, на перший погляд, логічність, рішення це є хибним. Штампування управлінських структур, ще і під час активних бойових дій, жодної ефективності не додає, лише поглиблює бюрократію та ускладнює взаємодію. Всі три штаби цих угрупувань потрібно наповнити офіцерами різних рангів, компетенція яких наразі буде невисокою. Вибудувати систему взаємодії та підпорядкування з різними воєнними та цивільними структурами. Ресурсів на забезпечення буде потреблятися врази більше, ніж коли воно було одне. І так далі.

Ще одним плюсом для нас буде те, що вороже командування по областям буде затримувати в себе підрозділи, які перебувають в їхніх теренах. Тобто, якщо раніше перекинути мотострілецький батальйон з Брянської області в Курську було доволі просто, то тепер це ціла бюрократична процедура.

Все це до того, що на 3-й тиждень операції на Курщині для наших військ зберігаються сприятливі умови для продовження наступальних дій та ефективного винищення сил противника.

Важке становище на фронті на Донбасі є прямим наслідком всіх наших помилок попередніх років, які, до того ж, наплодили нові проблеми:

1. Масове штампування нових частин, замість того, щоб насичувати людьми і зброєю вже наявні. Боєздатність нових підрозділів здебільшого обмежена, а їхнє командування, за рідкими виключеннями, некомпетентне;

2. Хибна інформаційна політика, наслідком якої стало унікальне явище – примусова мобілізація в країні, яка воює за власне існування. Від того маємо поповнення абсолютно без мотивації служити і боротися;

3. Збереження в ЗСУ радянських елементів, коли все здебільшого робиться для галочки. Стосується всього, від базової військової підготовки рекрутів до управління військами на полі бою. Тому ініціативи на місцях дуже мало, зазвичай просто сліпе виконання наказів, для звіту, при тому, що більшість з тих наказів швидко застарівають;

4. Дуже складна взаємодія між нашими підрозділами на полі бою та відсутність спільного бачення. Звичним є коли дві сусідні бригади ведуть свої власні війни без загального задуму і націленості на результат, нерідко на шкоду сусідам;

5. Нераціональний розподіл ресурсів.

І найгірше, що вирішувати ці проблеми ніхто не збирається.

Тривалий час становище на Донбасі цілком доречно характеризувалося як «важке, але контрольоване». Проте тепер воно з під контролю вийшло. Наразі виглядає, що наш фронт на Донбасі рухнув. Оборона ЗСУ дезорганізована, війська втомлені, ослаблені, а чимало підрозділів – деморалізовані. Поповнення, яке отримується, здебільшого бусифіковане, і не допомагає, а навпаки – ускладнює бойову роботу частин.

Росіяни тільки тому не прориваються глибоко, бо їхні війська так само виснажені, як і наші. Проте вони зберігають значну кількісну перевагу, і мають безмежні запаси боєприпасів. Тому їхній наступ триває, зупинити його ми наразі не можемо. І не операція ЗСУ на Курщині тому причиною.

Що робити? Є декілька сценаріїв. Попередній главком ЗСУ Залужний любив читати радянські військові підручники часів Другої світової, поглиблюючи свої воєнні знання. Нинішньому нашому командуванню варто було б дослідити німецький досвід 1944 року, коли Вермахт постійно стикався з масштабними кризами на фронті, і умудрявся з них якось виходити. Зокрема, після розгрому групи армій «Центр» в Білорусі під час радянської операції «Багратіон». На жаль, проблема в тому, що вузькі воєнні рішення дають короткотривалий ефект, і тільки відтермінують загальну поразку, що і показала Друга світова.

З озвучених вчора мною чинників маю певні сумніви, що у нашого командування є якийсь глобальний план на все це. Так, контрудари на інших ділянках фронту можуть мати результат. Проте сенс вони мають тільки у випадку, якщо фронт на Донбасі тримається. Поширені також сподівання, що росіяни все поставили на цей наступ, і в результаті у них закінчяться резерви. Втім про це ми чуємо вже 2 роки, але ті резерви щось все не закінчуються.

З приземленого: варто було б запровадити більш ефективні заходи для покращення дисципліни у війську. Бо зараз вже становище на межі, а примусово мобілізоване поповнення його тільки поглиблює.