На війні я став черствішим, більш різким, менш чутливим. Головна причина — внутрішній дефіцит. Якийсь час я мав надлишок. Енергії по життю в мене чимало, форми та інтенсивність її вивільнення, це інше питання.

Через дефіцит, позитивні емоції проявляються лише до найближчих. По відношенню до більшості переважно відчуваю байдужість. Мені це не те що б подобалось.

Цікавим є розвіртуалення. Я став часто видаляти інстаграм, менше загалом споживати інформації в цифровому форматі. Жити стало приємніше. В одній хорошій книзі, назви якої я не памʼятаю, було сказано, що дійсно важливі новини вам обовʼязково розкажуть інші споживачі новин. Це дійсно так. Я цілком розумію людей на цивілці, котрі не читають новини. Не розумію тільки чому вони так обурюються, коли їм нагадують за їх обовʼязки на противагу правам.

В цілому, люди своєю більшістю здаються мені дітьми в поганому сенсі цього слова. Тіньове дитя. Істеричне, крикливе, невдоволене, страждаюче більше через власну внутрішню негожість, аніж зовнішні обставини. Цим дітям буває по тридцять, сорок, пʼятдесят і більше.

Не так часто зустрічаєш просто дорослих людей, не те що розвинених.

Маю визнати, з минулої відпустки моя батарейка вже теж підсіла.
Фізично я тут більше віддаю, аніж отримую. Моєї самодисципліни трохи не вистачає аби покращувати свій фізичний стан через врівноважений спосіб життя.

Поганий сон, погане харчування, відсутність сексу і регулярних тренувань. Все це можливо на війні. Просто важко. Моєї уваги вистачає на те щоб займатись війною, розвиватись в цьому напрямку, ну і трохи лізти в свої цивільні проекти, аби мій мозок не позбавлявся робочих звивин, котрих я так довго набував виснаженнями, перегораннями, виходом за межі.

Не знаю з приводу цих ворк/лайф балансів. На своєму прикладі скажу, що аби прийти лише до розуміння їх необхідності, треба кілька разів вдаритись головою об підлогу крайнощів. І все ще вважаю цю ідею марною, якщо хочеш досягти чогось більшого за посередність. Ворк лайф баланс можливий, коли високо і гарно сидиш. Як в тій історії про орла і зайця. Заєць, коротко кажучи, спитав в орла чи можна йому так само гордо сидіти і нічого не робити. Орел відповів ствердно.

Заєць сів, лисиця вхопила й задушила вухатого. Йому ніхто не сказав, що перед тим як нічого не робити, треба високо сісти і впевнитись, що далеко бачиш.

Паршиво бути зайцем, гарно бути орлом. Мабуть. Люди нагадують зайців, що бажають нічого не робити. Люди нагадують дітей, котрі чекають дорослого, що зробить усе для них і за них. Держава нагадує невмілу матір.

А я пригадую Насима Талеба з його наголосом на ризик «власною шкурою». Аби щось отримати, потрібно щось віддати. А надлишок є не завжди. Легко віддавати маючи надлишок. Важко памʼятати, про невичерпність власного співчуття і любові, коли перед твоїми очима стільки невинної крові. Ще важче реалізовувати і проявляти радість і щастя, знаходячись в подібних умовах.

Я не відчуваю ненависті до росіян. Відчуваю відразу, сум, трохи співчуття. На рівні архетипу я бачу їх чимось між скаженою собакою, хворою на гігантизм і подібні форми виродження. Така собі жертва інцесту з чотирилапого світу, ще й хвора на сказ. Її можна пожаліти. Але не потрібно мабуть пускати на дитмайданчик.

А от приспати її варто. Небажання людей розібратись з цією проблемою частково є природнім. Ми не хочемо мати справу з огидними речима. Але бути дорослим — це робити необхідне, навіть коли воно не приносить тобі радощів в моменті.

Насолоджуватися б зараз білим чаєм в колі друзів, не думаючи про дрони, міномети, кацапські штурми. Без думки про те, що кожна мить дійсно може бути останньою. Без спогадів про тих, хто вже поклав життя на цій боротьбі. І про тих, хто ще живий але втратив більше за власне життя. Насолоджуватися б по-дитячому.

Якби ж. Але я дорослий. І якби я не проживав усе описане, і не докладався б аби зробити світ таким, яким я волів би його бачити… то навіщо це все?

За студентського життя я мав приязні стосунки з дуже різними людьми. Це загалом моя сильна сторона — прийняття, спрацьовуваність, цікавість. Але зараз ресурсу менше.

В студентські роки, людям багато чого можна було і треба було прощати, роблячи поправку на їхній вік.

А зараз цих тридцятирічних хлопчиків-вічних студентів прощати абсолютно не хочеться.
Бо плекаючи хлопчика в дорослому, ти вбиваєш чоловіка.

В цьому світі обісраних колготок та істерично розмазаних сопель просто не вистачає дорослих.
То ж будьте дорослими.

Nerdcore. Гарно подобатись собі будь-яким.

Коротко про відпустку

Кожен раз як маю їхати назад, розставання ніби вгризається ножем в сонячне сплетіння.

Болісніше за усе це біль близьких. Світ дійсно абсурдний. Розуміння природи сущого збирається величезним комом у горлі та сльозами в очах. Як же все це до біса тупо. На війні, як і у світі загалом, немає справедливості крім тієї, яку вчиниш ти сам або ж інші небайдужі.

Справедливість і щастя є лише там де їй чинять, засівають відповідні причини. Наш відносний рівень буття надзвичайно жорстокий. Ми навіть не уявляємо як гарно живемо аж доки не втратимо те, що здається належним нам за правом. Життя нам нічого не винне. Все мінливо.

Щедрість, дисципліна, терпеливість, старанність, зосередження, мудрість.
Такий шлях Бодгісаттви. Іншого не придумали.

Будьте мудрі, співчутливі і сильні.

Ом Мані Пеме Хунг

Підтримайте будь ласка🙏

Сьогодні день народження у нашого дорогого друга Володимира, захисника України!
Зичимо йому міцного здоровʼя і довголіття, плідної практики щедрої на духовні й життєві звершення! Дякуємо тобі за твою щирість, відданість та небайдужість!

Підтримати Володю, на реабілітацію та збори

Приват гривня: Volodymyr Moiseienko
4149 6293 5808 4424
Приват евро:Volodymyr Moiseienko
5168 7520 8577 5065
Моно гривня:4441111400259796
PayPal: Volodymyr Moiseienko
[email protected]

Третя світова мабуть стане кінцем цивілізацій)
Зараз в русні стало більше кабів, дронів, бк загалом. Вони переймають наш досвід, роблять більш хороше БК, краще відшукують позиції пілотів, краще захищаються від дронів, про волокно не хочу й казати.
Ми теж розвиваємось, про це ще більш промовчу, не хочеться нікого обнадіювати
.
Китай, як бачите, теж не сидить на місці. «Весь мир в труху» не така вже й фантазія, правда не руками одних мокшан. Ефективність це ключове слово у цій війні. Війна ница, технологічна, підла, жорстока і брудна. Загалом як і будь-яка війна до того, проте набагато глибше. Особливо в питаннях хитрості, підлості, ницості — підкресліть.

Тільки віра у щось більше, дозволяє все це пронести. Я не бачу позитивних сценаріїв у макроперспективі. І це не про Україну, а про світ в цілому.

А особистісно… Якщо ви фанати бойовиків, технологічного грімдарку, постапокаліпсису, релігійних війн, політичних триллерів та всесвітів по типу Вахи, то це ваш час. Правда час той може бути недовгим.

Вірю, що світ колись відновиться. Але спочатку світова війна звісно.
Поки в це мало хто вірить. Але чи багато вірило у війну загалом? Люди танцюватимуть на тих самих граблях. Не віритимуть доки не прилетить і доки не буде пізно. Один і той самий цикл. Просто кривавіше.

В той же час, життя прокидається. Природа розквітає, повсюдно співають птахи, золото розливається серед безхмарної блакиті. Так весна просочується всередину через легені і шкіру аби прорости якоюсь надією на нове коло циклу.

Місцями в це полотно вгризається приліт. Ніби випалюючи фотоплівку реальності і нагадуючи, що цикли накладаються одне на одного, що все відбувається одночасно, що життя невідʼємне від смерті. Фрактальність буття, що ніби натякає, що увесь цей хаос лише частина значно більшого порядку, і що ти лише частина великої гри.

Армія Китаю вивчає досвід сучасної війни — і робить висновки.

Китайські збройні сили почали впроваджувати «польові майстерні» безпосередньо при бойових підрозділах. Це рішення навіяне практикою війни в Україні, де такі мобільні цехи стали важливою складовою ефективного фронту.

Подібні майстерні дозволяють ремонтувати дрони, модифікувати чи створювати боєприпаси та інше спорядження просто на місці. Не потрібно чекати логістику з тилу — усе робиться на передовій.

Війна сьогодні — це не лише автомати, а ще й паяльники, 3D-принтери та інженерна творчість під обстрілами. Китай, як і інші армії світу, адаптується до нових реалій.

Майбутнє — за гнучкістю і швидкістю.



Маєш цікаву новину?🔥 Чи хочеш зробити вікторину ?👨‍🎓Або звʼязатися з адмінами?🗣

Пиши сюди ‼️ @Landmines_bot

Міни та кава з канапками!

Прочитав за виїзд. Гарно передає багато моментів. Але ключове…Сподівання автора на те що війна виведе людей нового ґатунку, які поведуть націю в світле майбутнє, як показали сто років потому, не виправдала себе. Мій оптимізм щодо українців буде таким самим не виправданим, я думаю. Проте це не причина не намагатись чинити добре. Навіть коли це досить важко. Навіть коли це «добре» може бути зовсім відносним.

Книжку можу порекомендувати. Легким сніданком її не назвеш але неквапливо відчути жах і бруд війни, не подавившись тим, цілком підходить.
Більше ста років, а суть все та сама. Це цікаво. Війна дійсно загострює до крайнощів найкращі та найгірші риси. Війна дійсно дивує своєю сухістю і холодом відносно окремої особистості. І війна все так само ведеться заради утвердження ідей та ідеалів. За те якою має бути реальність. Отака кривава магія.

Попиваю Сяо Джун, переглядаючи лекцію, переводжу погляд на гори китайського чаю, що сьогодні приїхали і думка про те, що колись може початись війна з Китаєм, додає смаку. Ціни, у разі заборони на пряму торгівлю або ж інших санкцій, злетять. А я буду плакати, згадуючи прекрасні часи і аромати...і запускатиму черговий дрон в якогось підара, який хотів принести русскій мір, свєтлий камунізм чи будь-яку іншу декларативно-утопічну байду.

Як же мені це блять знайомо 🫠Допоможіть донатом будь ласка

Via Yaroslav Lytovchenko:

Друзі,
мені дещо прикро і незручно звертатися знову по допомогу. Тим не менше я не маю іншого виходу. Це знову стосується "Лося", записаного на мене бойового авта мого загону особливого призначення Міжнародного Легіону ГУР.

Ремонтуючи Лося, розкривши його "нутрощі", мої друзі механіки побачили інші проблеми, які були частиною комплекснішої, аніж вони думали, поломки Лося. Дві з тих проблем які потребують хірургічного і недешевого втручання, містяться в езотеричному та незбагненному для мого хлопського розуму посланні від механіків, дослівно: "Ремонт головки блока циліндрів клапана направляючі прокладка гбц распредвал". Ціна цього додаткового ремонту, за запчастини і роботу по мінімалці є 30,000 гривень.

Перепрошую що доводиться просити про ці додаткові кошти, але такі реалії цієї війни. Прошу допомоги в цьому, аби повноцінно виконувати роботу нашого підрозділу на фронті.

укрексімбанк
4402 7111 1424 4823
Yaroslav Litovchenko

Paypal
[email protected]

Трошки звітів

Сьогодні я хотів закинути сюди нарис про витоки економічної міці США і трохи порозмислити чи ми дурні, бо бідні, або ж таки бідні, бо дурні. Але потім я пробіг десяточку, зустрів кішку і тому викладаю вам ось це. А США і економіка… та ну його нахуй. Просто не сьогодні.

Не подобається мені цей ваш Легіонерський канон від слова зовсім. Є гарні організаційні моменти, яким варто повчитись (деякі вже навчились), але на тому все. Кожен раз як читаю ідеологічно заряджену книгу, задаюсь питанням чи хотів би я жити в такому світі. В більшості випадків відповідь досить проста — а ну його к хуям. Питання лише в тому, наскільки світ дає обирати, аби не йти врозріз зі своїм внутрішнім відчуттям красивого.

Всяке зібрання мені тяжке, особливо якщо воно передбачає колони чи шеренги. І споглядання для мене ближче за всяку зайву дію. Може здатись дивним, адже я знаходжусь в епіцентрі діянь. Та на все є свої причини, крім того деякі уроки варто усвідомити і завчити. Один раз.

Після війни, якщо станеться дожити, я буду танцювати й писати романи, споглядатиму Сонце не з посадки й навіть не з цього краю світу. Я пускатимусь за течію, лежачи на дні човна, як в тій притчі. Це буде абсолютний буквалізм відчуття і ніяких філософій.

Тандава це не лише танець руйнування. І хто нехтує одним аспектом світу, заради іншого, приречений втратити цілісність та згоріти у вогні абсолютизації власної ілюзії. Після війни (якщо буде після), я блукатиму між гірською тишею і напругою рейвів. Після війни треба одне одного не повбивати.

То ж, згадуючи класика... "Коли в державі панує порядок, будь сміливим у словах і вчинках; коли ж у державі безлад, будь сміливим у вчинках, але обережним у словах"

Авангард з нами, Залізний Тато з нами. Відчуття, що скоро Корпус збереться в Мегатрона аби вийти на апокаліптичну битву🌝😁

Білий китайський чай пахне миром. Він був зі мною під час вранішніх прогулянок перед роботою, та кожної нервової ночі, коли потрібно було не спати.

Кілька ковтків, запах і смак найбільше нагадує інжир…і чомусь стиглі колосся. Коли я востаннє їх бачив так близько? Років з сімнадцять назад.

Безкінечне майже безхмарне небо та безпощадне до мене Сонце, чия долоня погладжує поля та поодинокі посадки.
Сумщина, спека, час заготовляти сіно. Орудувати граблями аби рівномірно просушити його; зараз цей процес перегукується з приготуваннями відбивних, але тоді я ще жодного за життя разу не влаштував якоїсь страви.

Кілька однакових днів під все тим же небом. Сіно достигне, й ціла вулиця людей по сусідству прийдуть допомогти його збирати. На возі виросте величезна копиця, на вершині якої так приємно їздити, головне не звалитись, але тоді про це ще зовсім не думаєш.

Чорнявий кінь неквапливо виконує свою тяглову роботу, а я сиджу вгорі, схопившись за мотузку, що стягує копицю, та дивлюсь як погойдування хомута перегукується з ударами копит об асфальт.

Добравшись дому, ми скинемо цю величезну гору сіна і розкидаємо її по всьому двору. Мене, як найменшого відправлять на горище сараю, куди все це добро треба домудритися скласти. І тільки там я дізнаюсь наскільки ж ця бісова трава колеться у замкнутому просторі, і як швидко її землистий присмак осідає всередині тебе.

Та воно того варте. Адже в кінці завжди можна повалятись на тому сіні на горищі. Крім того, саме там з часом має окотитися кішка, і так весело буде спостерігати як вона залазить до малечі старою драбиною.

Коли робота завершиться, усі повсідаються за столом, що в саду під яблунею. Їжі, як і завжди, буде забагато. Кожне застілля. Так ніби бояться, що колись може не вистачити. А далі буде багато розмов. Більшістю по-сусідськи беззмістовних.

Та де-не-де проскочить і щось важливе. Про те, що УПА робили добру справу, про те, що ми Чумаки, бо колись сіль возили; ну і як прадід поїхав по радянським таборам і не повернувся. Бо швидше за все створив нову сімʼю, звільнившись. Також говорили про німців. Які давали їжу і лікували. Отака окупація. І це дуже відрізнялось від того, що розповідали в школі. І це зовсім не те, що ми бачимо зараз. Кацапів в селі більшою мірою ненавиділи, говорили що вони брудні, пʼяні і не хочуть працювати. Я тоді ще не знав про кого мова.

Згадуючи все це, усміхаюсь тому як складається життя. В дитинстві воно пахло миром — тільки мені цього не пояснили. А тепер миром пахне лише білий китайський чай на моєму столі та мої спогади.

В моніторі я бачу неймовірну красу нашої землі та брудних потвор, що стрибають по ній як та сарана.
В дитинстві я сарани небагато бачив. Але мені гарно пригадується як воно було вперше. Велика комаха застрибнула на бабину спину доки та працювала в городі. Помітивши наволоч, вона схопила її, притисла до землі і відрубала їй голову лопатою. Малому мені було смішно і дивно, що замість того аби її розчавити, вона вдалась до такої несподіваної форми страти. А зараз, дивлячись на московитів, я їі розумію.