Чому солдати тікають з поля бою? На це є цілий комплекс причин:

1. Примусова мобілізація-бусифікація, і як наслідок, демотивація рекрута.

2. Неякісний базовий вишкіл в центрах підготовки. Здебільшого проводять його некомпетентні інструктори, переважно все робиться для галочки, кінцева якість здебільшого дуже низька. Атмосфера в таких центрах часто гнітюча.

3. Потрапляння в підрозділ. Тут як повезе. Якщо мобілізовані потраплять в частину з адекватними бойовими командирами, які турбуються про підлеглих, але підтримують дисципліну, то все у них вийде. Знаю не один подібний приклад. Проте нерідко підрозділ виявляється розхлябаним, а його командування – некомпетентним. Це природна ситуація для будь-якої війни, коли армія в рази розширюється, і штатні посади треба кимось займати, тому дивляться не на компетенцію чи реальні заслуги, а на зірочки на погонах чи на особисті зв’язки. Тому побратимських стосунків в підрозділі не має, а морально-психологічне забезпечення – тільки на папері. Наслідки: негативний мікроклімат, зрадливі чутки, неформальні деструктивні лідери, вживання алкоголю та різних речовин.

4. Відсутність часу на нормальний вишкіл та злагодження в підрозділі. В нинішніх умовах для повноцінного формування стрілецького батальйону, за умови його повної комплектації та забезпечення потрібно мінімум вісім місяців. На жаль, такого часу зазвичай не має.

З цих чотирьох пунктів слідує, що мобілізовані бійці зазвичай ні морально, ні психологічно до участі в інтенсивних бойових діях не готові. Втім часто все одно потрапляють на фронт.

5. Тривале перебування на фронті неминуче відбивається на морально-психологічному стані будь-якого солдата, навіть мотивованого. Емоційне виснаження буває у всіх, і адекватні командири на це постійно зважають. А неадекватні ігнорують.

6. Некомпетентне командування, яке не реагує на зміни бойової обстановки та ігнорує потреби солдатів. Наслідком стають зайві втрати в людях, озброєнні і територіях.

7. Коли війська відступають, це неминуче негативно відбивається на їхньому моральному стані. Якщо підрозділ дисциплінований, злагоджений і в ньому є побратимство, то бійці виконують бойові задачі навіть попри загальний негативний настрій. Проте коли цього немає, то наслідками стає деморалізація, панічні чутки («все пропало!»), пасивність, масові відмови від виконання наказів, залишення позицій та дезертирство (на середину літа за офіційними даними у нас 63,2 тисячі дезертирів). У противника в такі моменти все рівно навпаки – попри шалені втрати, моральний дух більшості солдатів залишається достатньо високим. Бо вони наступають, і щодня захоплюють населені пункти чи кілька посадок. Кураж, так би мовити.

8. Ну і головне – в нашому суспільстві немає категоричного морального осуду ухилянтів, відказників та дезертирів.

Одна з головних причин кризи на Донбасі, це незрозумілі ротації бригад. 31-шу бригаду навіщось забрали з Новогродівки, а 24-ту – з Нью-Йорку. Наслідком став обвал фронту, майже миттєва втрата потужних укріпрайонів та обох цих важливих населених пунктів. Зараз говорять про потенційне зняття 72-ї бригади з ще одного стратегічного напрямку – з Вугледару.

Не беруся обговорювати доцільність цих ротацій, бо, мабуть, у командування були свої логічні міркування з цього приводу. Зауважу лише, що ця ситуація демонструє типову проблему будь-якої армії, що тривалий час веде бойові дії (якщо потрібний історичний приклад, то це Німеччина в Другу світову в період 1944-1945 років.). Є низка якісних бригад, які навіть пошарпані і недоукомплектовані здатні виконувати бойові завдання, часто просто на класі. У них компетентні командири та навчений і спаяний особовий склад, з відповідним мікрокліматом всередині. Коли в цей колектив потрапляє новачок, то, зазвичай, він швидко втягується, загартовується і стає повноцінною бойовою одиницею.

Проблема в тому, що таких підрозділів небагато. Більшість «звичайних» бригад і близько не має тої мотивації і військового хисту. В обороні, на тихій ділянці фронту, вони можуть стояти. Проте коли опиняються в зоні інтенсивних боїв, то дуже швидко сипляться, бо ні морально, ні психологічно до таких випробувань не готові.

Командування має враховувати ці нюанси. Розуміти, що на папері всі бригади виглядають однаково – така то кількість бійців, техніки, обладнання. Проте під час інтенсивних боїв одна бригада вгризається в землю і тримає фронт, а інша не витримує, і здає позиції. Коли ж цього усвідомлення не має, то і з’являються кризи на фронті, як зараз. Чому в військових верхах цього не усвідомлюють, питання відкрите.

#історія Культові воєнні цитати зазвичай народжуються спонтанно. Війна у В’єтнамі, лютий 1968 року, бої за захоплене партизанами В’єтконгу південнов’єтнамське місто Бенче. Американські війська застосували всю міць свого арсеналу. Місто звільнили за 5 діб, в процесі знищивши чи пошкодивши 25% будівель. Через два дні після подій в Бенче прибув журналіст Пітер Аррент, де взяв інтерв’ю у низки військових, в тому числі у одного майора, ім’я якого не назвав. Дивлячись на руїни, майор, з типовим армійським цинізмом та без жодних докорів сумління, з іронією сказав: «Було необхідно знищити місто, щоб його врятувати» (It became necessary to destroy the town to save it). Фраза стала крилатою, а ліберали накинулися на армію з критикою методів війни.

Історія явно в дусі культової «Суцільнометалевої оболонки», де в відомій сцені кулеметник гелікоптера задається питанням: «Ну, хіба війна це не пекло?» (с).

Прочитав у одного оглядача розповідь про те, як російські солдати на Донбасі в радянському стилі валом біжуть на українські кулемети. Варто було б вже викинути нарешті цю методичку. Відкрию таємницю: росіяни давно вже так не бігають, принаймні бійці досвідчених бойових бригад. Навпаки, в наступі вони нерідко діють тактично грамотно та зухвало. Використовують місцевість, дрони та свою перевагу в артилерії.

Наприклад, в Донбаських агломераціях ворог застосовує «тактику накопичення», користуючись тим, що суцільний фронт там відсутній. Невеликі групи по 3-10 бійців просочуються крізь наші бойові порядки через населені пункти чи посадки. Іноді за першою групою йдуть кілька інших. В результаті в контрольованому нами населеному пункті раптом з’являється група солдатів противника. Далі по обставинах – захоплюють будівлю чи кілька будівель, де закріплюються, відволікаючи на себе увагу наших сил, або висуваються і загрожують нашим позиціям з тилу. Так і просуваються.

Хороша новина – багато наших командирів адаптувалися до цієї тактики ворога та навчилися їй протидіяти. Постійна повітряна розвідка дозволяє заздалегідь помітити ці групи. По ним завдають ударів на підходах з дронів і мінометів. Або просто ведуть, фіксують, в які будівлі вони зайшли, після чого ці будівлі блокують і знищують разом з ворогом. Таких випадків повно по всьому донбаському фронту.

Проблема в тому, що так відбувається не завжди. Не всі українські підрозділи можуть вести ефективну повітряну розвідку (на то є об’єктивні причини – нестача навчених кадрів, ресурсів і, навіть, нерозуміння їхнім командуванням важливості цього). І не всі командири вміють ефективно протидіяти групам противника, які просочилися, після того, як ті себе виявили.

Загалом, дії ворога треба вивчати, аналізувати та вчитися їм протидіяти, щоб ефективно його знищувати в промислових масштабах. Противника не варто недооцінювати. Особливо на третьому році війни.

Судячи зі стрічки новин, підпали військових автівок в українських містах стали серйозною проблемою. Маємо приклад успішної операції російських спецслужб з підриву українського тилу.

Зверніть увагу, що загальна кількість цих підпалів невідома, проте це і не важливо. Бо кілька подібних випадків розкручених новинами швидко створюють панічний фон та додаткове нервове напруження. І одночасно протиставляють військових цивільним.

Україна не перша країна, яка під час війни стикається з диверсіями у власному тилу. Рецептів швидкої та ефективної протидії в історії чимало, з самих різних сфер. Створення додаткових робочих місць (а під час війни роботи дуже багато), нічне патрулювання вулиць військовими та поліцією, самоорганізація мешканців багатоквартирних будинків, швидке та жорстке покарання для винних (і байдуже на їхню мотивацію) тощо.

Проте питання в тому, що у нас не зовсім ефективна комунікація влади з народом (наприклад, декларують одне, але насправді все йде по іншому), що створює умови для додаткового напруження в тилу та сприяє деструктивним суспільним процесам. І в війні на виснаження за власне існування це додатковий фактор, який грає на противника та сприяє операціям ворожих спецслужб.

Наразі нашому командуванню вдалося впоратися з кризою на донбаському фронті. ЗСУ призупинили російський наступ та відновили фронт, при чому на всіх ключових напрямках – Селидове, Покровськ, Нью-Йорк – Торецьк. Зокрема, 12-та бригада НГУ «Азов» своєю раптовою появою під Нью-Йорком, не просто стабілізувала критичне становище, але і серією контратак відкинула противника і деблокувала низку оточених українських підрозділів.

Важливо розуміти, що це ще не остаточний провал російського наступу. Становище залишається серйозним, обидві сторони підтягують резерви, запеклі бої по всьому фронту тривають. Ворог постійно атакує, намагаючись прорвати фронт, але наразі майже не просувається. Підтримка Сил Оборони нашим суспільством в цій ситуації стає одним з ключових факторів.

Трамп програв дебати Гарріс. Демократи майстерно вийшли з того болота безвихіддя, куди їх кілька місяців тому завів Байден (якого туди настирливо підштовхував Трамп; думаю, це була його головна помилка за все життя).

Попри всю специфіку виборчої системи США (президента обирають не більшістю голосів усіх громадян, а колегії виборців), шансів на прописку в Овальному кабінеті у Гарріс значно більше. Цьому буде сприяти:

1. Адміністративний ресурс – демократи зараз при владі;

2. Масова підтримка популярних знаменитостей та лідерів думок;

3. Підтримка Гарріс багатьма впливовими республіканцями старої генерації (типу Діка Чейні), для яких несистемний Трамп значно гірший, ніж кандидат з конкуруючої партії.

Якщо у Трампа є ще якісь козирі, то варто було б їх вже діставати. Бо наразі його розклад - це «рука мерця».

Становище на фронті залишається стабільним, хоча все свідчить, що тимчасове затишшя перед бурею. Наразі противник зосереджує резерви на двох дальніх флангах Донбаського фронту – Вугледар та Часів Яр. Замисли ворожого командування очевидні, достатньо просто поглянути на мапу. В інших секторах росіяни продовжують тиснути, перш за все, щоб унеможливити перекидання наших резервів. Активно застосовують зомбі-тактику просочування по одиночці чи малими групами в наші тили, чим створюють постійне напруження. Плюс артилерія, тактична авіація та КАБи.

В Курській області вже дві доби триває російський наступ на лівий фланг українських позицій (умовна лінія від Коренево до Гордіївки), поки без особливих результатів для противника.

На інших ділянках фронту вже традиційні бої місцевого значення без істотних наслідків.

Після року в Серебрянському лісі бригаду НГУ «Азов» скерували стабілізувати фронт на Донбасі, в районі Нью-Йорку. Війна тут зовсім інша, ніж була в Лісі.

Противник діє агресивно і зазвичай, тактично грамотно, бо командири рівня батальйон – рота у них з досвідом. Ворожа зомбі-тактика просочування продовжує створювати чимало проблем. Малі групи противника постійно лізуть вперед – день, ніч, байдуже. В темний час росіяни застосовують тепловізійні накидки, з-за чого їхніх піхотинців не видно з дронів. Більшість їх гине дорогою, але вистачає і тих, що доходять.

Бойові дії відбуваються в міській забудові, напівзруйнованих селах та посадках. Тому частим явищем стали стрілецькі контакти, які в Лісі були порівняною рідкістю. Більш активно застосовується бронетехніка та протитанкові засоби. Єдине, що залишилося без змін, це масоване застосовування ворогом артилерії та дронів різних типів. Проблем з боєприпасами у противника немає. Як і нестачі людського ресурсу, навіть після вражаючих втрат попередніх років. Бо після того як в Росії нещодавно запровадили для військових потужні соціальні пільги та збільшили суми підйомних, бажаючих укласти контракти, вистачає.

В цих умовах «Азов» тримає фронт, щодня відбиваючи ворожі атаки, зі значними втратами для противника. Бо інакше, навіщо ми всі тут зібралися?

Спостереження за противником в полосі бригади «Азов». Попри кількісну перевагу ворога, якість російських солдатів загалом невисока. Вік піхотинців в ротах бригад, які по їхнім міркам вважаються елітними, 36-56 років. Здоров’я та фізичний стан відповідні. З бойовим досвідом майже нікого немає, у декого в кращому випадку строкова служба 15-20 років тому. Після підписання контракту вони проходять 21-дениий КМБ, дуже сумнівної якості: трохи стріляють з АК, кидають гранати, базова тактична медицина за російськими стандартами. Підготовка водіїв бронетехніки дуже слабка, з-за чого під час наступальних дій ворожа броня часто діє невпевнено, чим і користуються наші.

Варто розуміти, що в ворожих бригадах зберігається досвідчений кадровий кістяк, з чималим бойовим та командним досвідом. Їх всіляко бережуть, в той час як до звичайної контрактної піхоти ставляться як до розхідника – десь за місяць бойових дій їхня рота в середньому втрачає 2/3 особового складу. Середній термін перебування контрактника в армії після укладання контракту – 1,5-2 місяці (в які входить КМБ), потім або загибель, або поранення, або СЗЧ.

Бойове оснащення середнього російського солдата перед виходом в бій – АК-74 з чотирма магазинами, 2-3 гранати, бронежилет, каска, тепловізійна накидка, аптечка.

Моральний дух здебільшого низький. Формально армія залишається добровольчою, проте багатьох з «добровольців» змушують підписувати контракти примусово. Зокрема, російські вербувальники наразі використовують наступну схему: шукають тих, хто має умовні судимості, байдуже коли (навіть 15-20 років тому), після чого викликають для бесіди і пропонують – або контракт, або нові кримінальні статті та тюрма. Відповідно, дисципліну в підрозділах підтримують дуже жорстко.

Порівняно високий рівень особового складу зберігається в підрозділах спецпризначення та в деяких підрозділах бойових бригад. Проте на загальному фоні це просто крапля в морі.

Попри все це, російська армія зберігає кількісну перевагу в людях, має необмежений ресурс боєприпасів для штурмової авіації, артилерії та РСЗВ, і масово застосовує БПЛА всіх типів. Є надія, що після нещодавніх ударів по російським складам з боєприпасами в Торопці, Тихорецьку та в інших містах, на фронті відчується істотне полегшення. Проте маємо розуміти, що це полегшення буде тимчасовим, поки противник не завезе нових снарядів та ракет зі своїх заводів та з КНДР. Тому удари по ворожих складах та по логістиці мають бути системними – тоді на фронті не просто відчується полегшення, а виникнуть умови для його розвороту і контрнаступальних дій.

Висновок: на даному етапі війни ми ще можемо завдати воєнної поразки російській армії. Для цього нам потрібно якісне планування та управління, ефективна взаємодія на місцях між різними підрозділами, належний вишкіл мобілізованих, регулярне поповнення бойових бригад людьми, технікою та боєприпасами, системні дії проти ворожих тилів.

В затяжній війні, яку ми маємо зараз, питання мотивації солдата стає одним з ключових. Подивимося в цьому ключі на нинішніх російських та українських солдатів.

Я вже розповідав про російську зомбі-тактику просочування та накопичення. Щоночі, один за одним, ніби зомбі, вони пробираються в наші тили, користуючись відсутністю суцільної лінії фронту. Більшість їх знищують дорогою, але ті, хто пробираються, ховаються в будівлях та посадках, і створюють нашим військам чималі проблеми. На знищення одного-єдиного ворожого піхотинця, що засів десь в посадці, витрачається величезний ресурс. І з боку росіян це не професійні, добре підготовлені військові, а ледве навчені і демотивовані контрактники. Що змушує їх йти вперед?

Відразу скажу, що ідейних «борців з нацизмом» у їхній армії меншість. Нинішні контрактники мало вірять в офіційні тези російської пропаганди – захист Росії, боротьба з нацистами та НАТО, «діди воювали» тощо. Їхні замполіти в бойових частинах не накачують солдатів патріотизмом, та і взагалі ніякої подібної роботи не здійснюють.

Глибоке побратимство в їхніх підрозділах відсутнє – високі втрати та текучка кадрів не дають його розбудувати. Звісно, існують подібні мікро-колективи, спаяні безперервними боями, але на загальному фоні їх меншість.

Те, що умовно можна назвати бойовим духом сучасного російського контрактника ґрунтується на двох основах:

1.Максимально жорстка дисципліна. В їхній парадигмі у них більше шансів вижити, йдучи на штурм чи на просочування, ніж відмовитися від того і зіштовхнутися з неминучою карою. Історій, як росіяни публічно страчують своїх відмовників (яких потім офіційно подають, що вони загинули на полі бою) вистачає. Тобто солдати противника йдуть вперед, бо більше бояться того, що їх чекає позаду, ніж те, що спереду.

2.Інстинкт виживання – коли ти опиняєшся в бою, то або воюєш і намагаєшся вижити, або гинеш. Тут вже працюють інстинкти.

Це основне. Проте є ще один фактор, який умовно можна назвати «світло в кінці тунелю». В новинах регулярно з’являються повідомлення, що в Росії той чи інший учасник СВО повернувся до дому і когось вбив, або зґвалтував. Фасад цієї новини приховує її сутність – якщо ти вижив, то після закінчення терміну контракту маєш можливість легально залишити лави армії та повернутися до дому. При цьому в багатьох регіонах РФ створені соціальні ліфти для ветеранів та їхніх родин. В сумі на виході маємо непоганий матеріальний стимул піти воювати в Україну.

По росіянам на тому власно й все. Наступний допис присвячу українцям.

Мотивація українських військових. Ч.1. Наступні тези є суто моїми суб’єктивними думками та спостереженнями, які не претендують на абсолютність.

Мало хто сьогодні йде на війну за власним бажанням, керуючись патріотичними гаслами. Тому основу нинішнього поповнення ЗСУ складають примусово мобілізовані. Проблеми з мотивацією у них починаються відразу після потрапляння до війська. Далі все поглиблюється поверховим КМБ. А потім вони потрапляють поповненням в бойову роту, де бачать некомплект особового складу, втому своїх командирів та нових товаришів по зброї, більшість з яких такі ж примусово мобілізовані за кілька місяців до них, невисоку дисципліну та моральний дух з-за втрат, важку працю та бої.

На відміну від армії РФ, в ЗСУ неможливо встановити жорстку дисципліну. Нинішня система, де всі служби максимально бюрократизовані, цьому не сприяє. Саме звідси випливають такі ганебні явища як втеча з позицій, відмова від виконання бойових завдань та дезертирство. Суворо покарати солдата за це в нинішніх умовах майже нереально.

Щоб притягнути до відповідальності військовослужбовця, який відмовляється від виконання наказу в бойовій обстановці, потрібно від півроку до року часу та ціла гора паперів. Інші поширені злочини – це дезертирство та СЗЧ. Те, що в воюючій країні в суспільстві багато хто сприймає ці явища позитивно, свідчить про глибоку кризу влади та світогляду. На законодавчому рівні їх взагалі декриміналізували (мова йде про перший випадок, але цього вже досить).

Тому в ЗСУ неможливо застосувати якийсь аналог російської тактики просочування – день за днем посилати вперед малі групи вояків, в сподіванні, що вони закріпляться в ворожому тилу і створять там проблеми. Російських солдатів це спонукає робити страх швидкого і неминучого покарання. Проте в Україні солдат просто відмовиться виконувати такий наказ, бо знає, що офіційно його покарати за це складно.

Як наслідок, у масі своїй примусово мобілізовані не мають жодної мотивації воювати. Більшість змиряється зі своєю долею, і механічно, безініціативно виконує накази. Поки немає загрози їхньому життю, вони здатні виконувати роботу в тилу та навіть на спокійних ділянках фронту. Проте штурмувати чи стійко стояти в обороні вони не будуть. Саме з-за цього трапляються випадки, коли на початку ворожого штурму роти кидають позиції та «відтягуються», підставляючи суміжні підрозділи. Або інша жахлива практика: «ми перші по ворогу не стріляємо, тільки у відповідь».

Щоб зробити гідних солдатів з таких людей (прецеденти є, і не один, але це крапля в морі на загальному фоні), потрібно чимало часу та ресурсів, яких у нас наразі немає. Як нема і бажання у командування вирішувати ці проблеми.

Проте мотивовані військові в нашій армії є, і їх чимало.

Далі буде…

Мотивація українських військових. Ч.2. (Частина 1)

Найбільш мотивовані українські солдати зараз – це ті, хто воює вже тривалий час. Це при тому, що причин для демотивації у них ще більше, ніж у примусово мобілізованих. Вони втомлені, і морально, і фізично. Багато хто мають поранення і контузії. Більшість із них розуміє, що ніякої демобілізації після завершення трьох років служби не буде (дехто ще плекає такі надії, тим гірше буде розчарування по факту). У більшості довоєнне цивільне життя закінчилося безповоротно, і вони не мають уяви, як будуть його відбудовувати по поверненню з війни. Стрічка новин деморалізує сама по собі, а армійське грошове забезпечення, з усіма доплатами, часто не дозволяє повністю закрити нагальні щомісячні потреби. І мало хто плекає ілюзії, що українське суспільство, яке толерує ухилянтів та дезертирів, після війни буде дивитися на ветеранів із вдячністю.

Попри все це, вони воюють. Якщо відкинути пафос, який так люблять журналісти, то мотивація цих людей ґрунтується на особистому характері, совісті, почутті обов’язку та відповідальності. До цього ще додаються традиції та честь підрозділу, як от у нас в «Азові» та в деяких інших бригадах.

Все це в комплексі і формує той внутрішній стрижень, який не дає опускати руки. Люди, які зосереджені на тому, щоб максимально ефективно робити «смерть ворогам». Зазвичай не звертаючи увагу на той треш, що коїться навколо – чи то втеча з позицій суміжників, чи то чергова порція суспільно-політичних новин з «великої України». Вони живуть в своїй реальності, в якій все чітко і просто – життєві цінності, вороги та друзі, і мета – убивати солдатів противника, щоб наблизити перемогу.

Мабуть, саме з таких формуються ідеальні військові механізми сучасності, що здатні місяцями 24\7 перебувати в складних умовах, і при цьому щоразу показувати видатний результат. І це саме їх головна заслуга, що фронти ще тримаються в нинішніх умовах, коли по всім прикидкам вже мали б впасти.

Погана новина – це дуже обмежений ресурс. Поки цих людей ще вистачає. Що буде, коли їхня кількість внаслідок втрат скоротитися до мінімуму неважко уявити.

Вугледар. Фактично десь половина міста ще перебуває під контролем ЗСУ. Проте втримати його неможливо, бо ворог охопив фланги та відрізав всі шляхи постачання та евакуації. Тому відлік до остаточного падіння Вугледару вже йде.

Тепер основна проблема полягає в забезпеченні відступу українських військових. Відходити їм прийдеться по відкритій місцевості, під ударами противника, який має перевагу в повітрі та необмежені запаси боєприпасів для артилерії. Можливо, саме з цим фактом і пов’язано те, що досі нема наказу на відступ – хотілося б вірити, що плануються якісь заходи з його забезпечення.

Бойові дії під Авдіївкою, Вугледаром, Селидове, Торецьком та іншими містами наочно демонструють, як за більше ніж два роки повномасштабної війни, російські генерали змінили свою тактику захоплення міст.

Раніше будь-яке місто вони штурмували в лоб. Як наслідок, втягувалися в довготривалі вуличні бої, які коштували їм чималих втрат. Проте тепер вони основні зусилля здебільшого зосереджують на флангах, намагаючись обрізати шляхи сполучення та взяти міста в оточення чи напівоточення. Останнє їм найбільше вигідно – шляхи постачання перекриті, тому гарнізон не отримує підкріплень, а евакуація поранених відсутня. Продовжувати бої в місті в таких умовах особливого сенсу немає. Втім, відступати прийдеться полями та посадками. Наслідком неминуче стануть величезні втрати оборонців при відступі, оскільки противник домінує в повіті та має перевагу в артилерії.

При цьому в самих містах ворог зазвичай веде стримуючі дії. Постійно турбує гарнізон діями малих груп та обстрілами і бомбардуваннями з землі та повітря. Зазвичай не застосовуючи для того якихось надзусиль.

Подібна тактика вже створює чимало проблем для ЗСУ. Ефективно протидіяти їй можна мобільною обороною та контрударами по флангам противника. Утім, як показує практика, для цього у нас немає сил. Залишається стаціонарна оборона, з усіма її плюсами і мінусами.

Бійці 187-го батальйону 123-ї бригади ТрО самовільно покинули позиції на Донбасі та прибули аж в Миколаївську область, де влаштували мітинг, «щоб звернути увагу на недостатню підготовку та нестачу озброєння для участі в бойових діях». Кажуть, нема кулеметів, тому нема з чим воювати. В свою чергу командування ТРО запевнило, що бригада забезпечена озброєнням. І я чомусь думаю, що дійсно так і є. Інша справа, що озброєння може бути втрачене з-за некомпетентних дій командування та особового складу даного батальйону, але то вже інше питання.

В принципі, цей бунт (а це саме бунт) є закономірним явищем, враховуючи останні події. Моральний дух в суспільстві та у війську не дуже високий. Перш за все з-за відсутності суспільного консенсусу з приводу продовження війни та її мети.

Крім цього на мораль армії впливають популістські заяви влади, на кшталт, що війна завершиться вже цієї осені. Хоча жодних воєнних чи політичних передумов для цього наразі немає, та і широко анонсований «план перемоги» далі папірця не пішов. Про останнє мало хто замислюється, бо більшість бажає жити в ілюзорному, а не в реальному світі. Запровадження тези про швидке закінчення війни шкідливе і тим, що солдати масово задаються питанням – навіщо далі воювати та ризикувати життям, коли війні вже і так скоро кінець? Неспроможність влади на третьому році повномасштабної війни дати чіткі та всім зрозумілі меседжі – «за що саме» та «до якого моменту», які будуть прийняті більшістю українців, стає вагомим деструктивним фактором, який роз’їдає тил.

В нормальній армії цей заколот мав би бути швидко придушений, з жорсткими і показовими покараннями для зачинщиків. Тому зараз всі уважно спостерігають за розвитком подій. Якщо бунтівникам все зійде з рук, то це відкриє греблю, і процес розвалу армії буде запущено.

​​В видавництві «Локальна історія» вийшла друком книга сучасного польського історика Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна». Це захопливий аналіз міжнародної кризи, який вирував навколо Чехословаччини в 1938 році, прямим наслідком якого стала Мюнхенська угода, один із трьох тріумфів нацистської дипломатії. Це не нудний опис історичних фактів, а жива історія, в якій події розглядаються через постаті історичних фігур різного штибу. Від крупних гравців – Бенеша, Генлейна, Бека, Чемберлена, Даладьє чи Гітлера, до фігур рангом поменше, на кшталт капітана чехословацької армії Едмунда Кальмара чи місцевого політика Рудольфа Берана. Тому це живо, цікаво, багато в чому повчально. І одночасно, актуально для нинішнього часу.

Тодішня міжнародна криза багато в чому нагадує сьогодення. Україна покладає величезні надії на західні демократії, так само як і чеські очільники 86 років тому. В свою чергу ці демократії, і тоді, і зараз, будують свою політику на бажанні уникнути масштабної війни в Європі, до якої вони абсолютно не готові. Саме тому примара «нового Мюнхену» наразі постійно вітає в повітрі.

Крім міжнародної політики, автор майстерно окреслив внутрішній стан багатонаціональної держави Чехословаччина. Оточена хижими сусідами, ця країна немала внутрішньої єдності. Намагання уряду з повагою ставитись до національних меншин останні сприймали невдячно. Ліберальну політику уряду сприймали як належне, проте кожний утиск (тобто дії, скеровані на укріплення держави), запам’ятовували надовго. Доходило до того, що нерідко шкодили державі, на користь своїх національних країн. Наприклад, армійські офіцери угорського походження добровільно йшли на співпрацю з німецькими чи угорськими спецслужбами, безкоштовно передаючи їм секретну інформацію.

Раджу цю книгу до обов’язкового прочитання.

За 6 днів вербунку до лав «Українського легіону», який формується у Польщі, до нього подали заявки 196 осіб. Контракт з них укладуть далеко не всі. Результат закономірний, оскільки:

1.Зарплата українського контрактника – 500 доларів (це без бойових виплат). А отже, грошовий стимул в даному випадку відсутній. А оскільки українські політики щиро вважають, що гроші – «це неправильна мотивація», то змін на краще в цьому плані не буде.

2. Середовище грає роль. Згідно опитування в грудні минулого року, лише 15,7% поляків готові захищати свою країну у випадку нападу Росії. Інші будуть волонтерити або тікати.

3. Загальний інформаційний фон, з новинами про примусову мобілізацію та статями в західних ЗМІ, як от в FT від 27 вересня, про те, що «50-70 % нових піхотинців ЗСУ було вбито або поранено протягом декількох днів після початку першої ротації».

Тому якщо мислити об’єктивно, то на добровільний масовий приток українських добровольців з-за кордону сподіватися немає сенсу.

Майже рік тому я писав, що прямим наслідком довготривалої війни є різке падіння якості піхоти. Сьогодні додам до цього істотне погіршення рівня офіцерського складу. Всіх ланок, від молодшої до вищої. З одного боку це дивує, враховуючи наявність великої кількості хороших командирів з бойовим досвідом. Проте факти кажуть про інше – чим довше йде війна, тим більше у війську некомпетентних офіцерів, які не можуть адекватно виконувати свої обов’язки.

Сьогодні знайти гарного командира роти є надскладним завданням. Те саме стосується батальйонної ланки і вище. Причин цьому декілька:

1. Висока інтенсивність бойових дій передбачає значні втрати серед командного складу молодшої та середньої ланок.

2. Різке розширення війська, яке виливається в збільшення штатів наявних підрозділів та масове формування нових. Бойових чи просто толкових командирів для них не вистачає.

3. Щоб виростити толкового командира роти потрібно мінімум чотири роки. Проте наразі такої розкоші немає. Та і командири взводів на повномасштабній війні стільки не живуть.

4. Толковий командир взводу, далеко не обов’язково стане гарним командиром роти. Бо це зовсім інший рівень фаху та відповідальності. Те саме стосується ротного, якого призначають командувати батальйоном. Для заняття вищої посади в нього немає необхідного досвіду і навичок. Сюди можна додати швидке просування по службі під час війни що призводить до того, що людину з новою зірочкою на погоні призначають на вищу посаду, з якою він не зможе впоратися.

5. Чим довше йде війна, тим більше падає мотивація. Після тривалої служби «в полях» чимало командирів-фронтовиків прагнуть перевестися служити в якийсь зі штабів чи підрозділів у тилу. Їх можна зрозуміти: втома, поранення, вигорання, загибель товаришів, проблеми в родинах. Проте замінювати їх, зазвичай, нема ким.

6. Якість підготовки курсантів воєнних академій в цілому залишається незадовільною. Коли новоспечений лейтенант потрапляє у бойовий підрозділ, то відразу стає зрозумілим, що командувати людьми йому не можна доручати. Треба навчатися наново, тепер вже на практиці.

Це одна з причин того, чому на даному етапі війни не варто масово формувати нові бригади. Офіцерів для них набирають в буквальному сенсі «по оголошенню», якість їх дуже сумнівна. І навіть якщо в таку бригаду потрапляє толковий командир роти чи батальйону, то він швидко розчиняється в загальній сірій масі інших офіцерів. Цікаво, що це проявилося ще більше року тому, під час «контрнаступу». Тоді одна з новостворених «леопардових» бригад мала настільки кепське командування на всіх рівнях, що бойовий дебют цих довгоочікуваних «Леопардів» обернувся ганебним фіаско. Зараз становище ще більше поглибилося.

Втішає одне – процес обоюдний і на армію нашого противника також поширюється.

На початку жовтня з’явилась новина, що до кінця цього року в Україні планують мобілізувати 200 000 осіб. Вчора ввечері стало зрозумілим, як саме цього планують досягнути. ТЦК в багатьох містах по всій Україні вирушили в рейди по клубам, ресторанам та розважальним закладам. Серед іншого, відвідали концерт гурту «Океан Ельзи» у Києві.

Подібні заходи – це не лише суспільний резонанс. Це пряме свідчення того, що закон про мобілізацію виявився неефективним (що було прогнозовано). Тому інших засобів поповнення війська, крім полювання на людей на вулицях, у нас остаточно не залишилося. Показово, що закон приймали, щоб позбутися цієї хибної практики. Проте об’єктивна реальність знову все розставила по місцях.

Нардепи від «Слуги народу» можуть і далі тішитися ілюзіями, що «українці насправді готові воювати за свою землю і за свою ідеологію, за право жити вільно, вільними людьми». На жаль, в цій чудовій формулі відсутня головна ознака вільної людини – відповідальність. Якої в нашому суспільстві гостро не вистачає. Сумна правда в тому, що українці в масі своїй воювати не хочуть, а військова служба є максимально непопулярною. Примусово мобілізувати таких людей в умовах цейтноту сенсу немає (до речі, мене найбільше дивують діючі військові, які за це агітують).

Тому не дивно, що дієвим засобом поповнення ефективних бойових бригад, стало добровільне переведення до них вже діючих бійців з інших підрозділів. Вони вже мають вишкіл, досвід, і готові воювати прямо зараз. А не вимагають психолога після першого прильоту, десь в кілометрі. Проблема в тому, що ці переводи є складним і тривалим бюрократичним процесом, що аж ніяк не сприяє підтримці боєздатності війська.

Що робити? Писав про то майже рік тому, але як бачимо, ніхто нічого міняти не збирається. Ілюзії та самообман нашої влади – найголовніша зброя в руках ворога.