Чи “шокова школа” все ж перемогла?
Ні, питання зайняло статус-кво з невеликою перевагою очок у користь стрілецької школи, попри введення пік для французької та британської кінноти. Однак введення пік було обмеженим. Лише 6 з 31 регулярного кавалерійського полку війська Його Величності отримало піки. Також почали більше уваги приділяти піхотній і вогневій підготовці, попри посібник. І все ж Чайлдерс дедалі активніше відстоював свої позиції за підтримки лорда Робертса, який написав передмову до його книги “Війна і Холодна зброя” (“War and the Arme Blanche”).

Чайлдерс вважав, що кавалерії слід прийняти нові правила гри і зробити рушницю головною зброєю. Він казав “гвинтіка керує тактикою.” Іншими словами, “ви ж не приносите ніж на перестрілку.” Однак Чайлдерса, як і Робертса, засмучував той факт, що британський генштаб переймає досвід німців, в яких остання війна була в 1870-му році, поки британці мали багатий досвід колоніальних воєн. А той був переконливим аргументом в користь стрілецької школи.

Отож зі всіх сторін конфлікту, лише британська кіннота була більш-менш готова зустріти “новий світ війни.” Кавалеристи були зодягнуті та оснащені однаково: шабля з піхвами прикріпленими до коня, гвинтівка Lee-Enfield Mark III з 10 набоями у ній та ще 90-ма на бандольєрі. Чоботи були пристосовані для пішого пересування. Тому британський вершник цілком годився як для традиційного кавалерійського бою, так для і пішого. Йому трохи поступався німецький улан. Німецька кавалерія теж була уніфікована: шабля, рушниця та піка. Але мали при собі лише 75 набоїв та класичні кавалерійські чоботи, тому в пішому бою програвав не тільки піхотинцю, а й британському колезі.

Найгірше справи були в австрійців та французів. Спільними для них був факт наявності кольорової уніформи та жорстких кавалерійських чобіт. Якщо у австрійців хоча б всі полки були уніфіковані, то у французів діяв класичний розподіл на гусарів, уланів, кірасирів (вони навіть носили кіраси) та драгунів (усі полки мали на озброєнні піки).

Врешті, дискусія завершилась незначною перемогою стрілецької школи, але зі збереженням сильних позицій шокової школи. У ході війни сторони усвідомили за якими правилами їм доведеться грати і почали пристосовувати свою кавалерію під реальність.

#XIX_ст #XX_ст

Що вам спадає на думку, коли ви чуєте про Мадагаскар?
Напевно, в першу чергу мультфільм з лемурами, чи може розбиті ґрунтові африканські дороги. Але історичні ґіки знають й іншу, темну сторону Мадагаскару. Звичайно, мова йде про криваву королеву Ранавалуну І, яку прозвали “Кривавою.” Згідно з різними оцінками, за її правління загинуло від 100 тисяч до 2,5 мільйонів людей. Вона припинила співпрацю з європейськими державами, вигнала християнських місіонерів і проводила публічні страти - навіть самостійно обрізала мотузки, за допомогою яких людей підвішували над прірвою. Її син намагався налагодити контакти з європейцями, але Ранавалуна придушила змову, знищивши підозрюваних у співпраці з ворогами та остаточно вигнавши іноземців з острова. Але про все по порядку.

Об’єднання Мадагаскару розпочалося ще в XVI ст. під керівництвом вождів племені Меріна, але в XVII ст. острів потрапив у вир міжусобних війн. У кінці XVIII ст. король Андріанампуаніменірина знову об'єднав центральні регіони, ставши символом стабільності та мудрості. До речі, ім’я в нього таке довге не просто так. Він мав прізвисько "Здоровий як собака," а його тронне ім’я означало "Король, який не дурний." Перед своєю смертю він залишив сину завдання продовжити завоювання та зробити весь острів частиною королівства. Його спадкоємець, Радама I (1810-1828), відомий як "Великий," майстерно розбирався у світовій політиці, але його правління стало переломним для подальшого розвитку Мадагаскару.

Радама Великий став союзником Британії, заключив із нею торговельні угоди і навіть реорганізував армію за європейським зразком, отримавши сучасну на той момент зброю. Його 30-тисячна армія завоювала увесь острів, що спровокувало конфлікт із Францією, яка на той момент заснувала власні форти на узбережжі Мадагаскару. Французи почали розглядати острів як свою потенційну колонію. Однак клімат острова виявився згубним для європейців – багато хто вмирав від тропічних хвороб. У відповідь на протести французів Радам I захопив один з їхніх фортів у 1828 році. У тому ж році король Радам помер, за однією з версій – від алкоголізму, у нападі білої гарячки, перерізавши собі горло…

#XVI_XVIII_ст #XIX_ст

Після смерті Радама на трон зійшла його дружина Рана, яка взяла монарше ім’я Ранавалуна. Реальних прав на трон вона практично не мала, як і дитини-спадкоємця. Потрапила вона до двору взагалі через зв’язки батька, який хоч і був простолюдином, але якось допоміг королю Андріанампуаніменірині свого часу. Однак Ранавалуна була дуже розумною і вміло відчувала політичну ситуацію. За часів її чоловіка християнство швидко поширювалося на острові. Спочатку його прийняла королівська родина, потім аристократія, а згодом і решта населення. Але швидкий розвиток місіонерської діяльності на острові зустрів опір консерваторів. Вони були дуже раді промові королеви, в якій вона заявила, що не буде поклонятися жодним іншим богам, окрім богів своїх предків. Для додання собі легітимності вона швидко народила спадкоємця через дев’ять місяців після смерті чоловіка, якого назвала Ракуту.

У липні 1829 р. французи вторглися на острів, але королівська армія та ополчення навіть зуміли відбитися. Однак у травні 1831 р. вони повернулися і отримали контроль над західною частиною острова, хоч і не повний. Невдовзі королеві стало зрозуміло, що християнські місіонери не лише проповідують слово Боже, а й збирають розвіддані, особливо католицькі ієзуїти. Вони збирали точну інформацію про озброєння місцевих військ, їх чисельність і також складали детальні топографічні карти, передаючи ті французькому командуванню. У 1835 р. Ранавалуна висилає всіх місіонерів з острова і під страхом смертної кари забороняє малагасійцям приймати християнство. У 1839 р. вона заборонила вивезення рабів із острова, а в 1845 - поширила дію малагасійських законів на всіх європейців на Мадагаскарі. Тепер вони повинні були виконувати державні обов’язки, такі як королівська панщина і податки, а також могли бути засуджені за місцевими законами, що навіть дозволяло продавати їх у рабство.

У Малагасійському королівстві була цікава система управління, заснована на судах. На верху стояла королева, яка управляла державою через так звану раду з 70 суддів. Однак найвищою формою правосуддя був Божий суд, або ордалії. Таке покарання включає, до прикладу, випробування водою, коли підсудного кидали у воду зв’язаним і перевіряли, чи він виживе. Хто виживав - того виправдовували, хто ні - визнавався винуватим. Але на Мадагаскарі ордалії були цікавішими, ніж просто випробування водою і називалися танґена. Випробування включало поглинання трьох курячих шкірок, одна з яких була отруєна одним із найбільш ядовитих горіхів у світі. Якщо хтось з’їдав усі шкірки і не вмирав, його страчували. Такі судові процеси негативно впливали на демографічну ситуацію країни, хоча, звісно, покарання такого типу не були дуже поширені. На основі останніх створювалися чутки, що місцеві королі буквально знищують своє населення.

#XIX_ст