💔 Серце-херце, кентум-сатем
Слово серце, досить очевидно, споріднене зі словом середина. Неочевидно може бути, однак, що саме серце є первинним, а середина — похідним, а не навпаки.
Історично воно походить від праіндоєвропейського (ПІЄ) слова *ḱḗr, а в праслов'янській вже звучало як *sьrdьce.
Тут пропоную зупинитися і розібрати по порядку.
- Літерка d тут не з'явилася нізвідки. Цей звук існував і в старіших формах цього слова, але з'являвся лише при відмінюванні (наприклад в Родовому відмінку ПІЄ: *ḱr̥dés) та був непомітним у Називному (так як у теперішній українській: серце але сердець)
- Суфікс *-ьce тут є просто формантом, який підкреслює, що слово — іменник. Особливого значення не надає (він же у словах сонце та яйце). Середина теж походить від кореня *śḗrd-, але вона натомість отримала інший суфікс. Формант *-ina позначав збірні поняття або властивості (пор. родина, долина, глибина)
На цьому етапі ми вже розібралися з етимологією обох слів, але залишається дивний момент. Чому в ПІЄ був *k, а в праслов'янській уже *s?
- *k перетворився на *s у наслідок величезного звукового зсуву, який подарував нам т.зв. "Ізоглосу кентум — сатем" (весь цей пост — просто привід розповісти про неї).
Ізоглоса — це умовний кордон, що на карті ділить зону поширення однієї риси від іншої.
То що цей саме кордон поділяє? Спосіб, в який ПІЄ задньоязикові розвивалися в різних мовах. Класичним прикладом є латинське слово centum та авестійське satem (сто).
ПІЄ задньоязикових було три види: прості (умовно "наше к"), палаталізовані ("наше кь") та огублені (як жабка каже: "ква", або в англійському /qu/ality)
Дуже згрубша:
На захід та південь від ізоглоси — мови "кентум" (германські, романські, еллінічні, кельтські мови etc.). У них прості та палаталізовані задньоязикові злилися, а огублені лишилися. Це дало систему, в якій паралельно існували окремі фонеми *k, *g, *gh та огублені *kʷ, *gʷ, *gʷʰ. Щоб зрозуміти різницю порівняйте латинські слова cui /kui̯/ та qui /kʷiː/
На схід та північ від ізоглоси — мови "сатем" (слов'янські, балтійські, іранські, індоарійські мови etc.). Тут злилися огублені та прості задньоязикові, а палаталізовані перетворилися на свистячі (/с/, /з/ тощо). У цих мовах існували задньоязикові фонеми *k, *g, *gh , а решта розвинулася по-різному: переважно в *s, та *z.
Приклади: укр. зерно — лат. granum; укр. знати – гр. γιγνώσκω (/гігноско/).
У германських мовах цей розвиток задньоязикових пішов далі та перетворив *k на *h. Так вийшло, що укр. сто відповідає англ. hundred, а укр. серце – нім. Herz. (гигиги хєр)
Довгий час вважалося, що ізоглоса кентум – сатем є чи не першим великим поділом в історії ПІЄ та ділить всі індоєвропейські мови на дві генетичні гілки, але тепер це вважається маловірогідним.
Це корисно знати, бо як тільки дізнаєшся про цю закономірність, то починаєш помічати її всюди. Стає весело вгадувати, як певне слово виглядатиме в іншій мові просто опираючись на власну чуйку історії. (і ні — на жаль, дівчат це не приваблює)
Слово серце, досить очевидно, споріднене зі словом середина. Неочевидно може бути, однак, що саме серце є первинним, а середина — похідним, а не навпаки.
Історично воно походить від праіндоєвропейського (ПІЄ) слова *ḱḗr, а в праслов'янській вже звучало як *sьrdьce.
Тут пропоную зупинитися і розібрати по порядку.
- Літерка d тут не з'явилася нізвідки. Цей звук існував і в старіших формах цього слова, але з'являвся лише при відмінюванні (наприклад в Родовому відмінку ПІЄ: *ḱr̥dés) та був непомітним у Називному (так як у теперішній українській: серце але сердець)
- Суфікс *-ьce тут є просто формантом, який підкреслює, що слово — іменник. Особливого значення не надає (він же у словах сонце та яйце). Середина теж походить від кореня *śḗrd-, але вона натомість отримала інший суфікс. Формант *-ina позначав збірні поняття або властивості (пор. родина, долина, глибина)
На цьому етапі ми вже розібралися з етимологією обох слів, але залишається дивний момент. Чому в ПІЄ був *k, а в праслов'янській уже *s?
- *k перетворився на *s у наслідок величезного звукового зсуву, який подарував нам т.зв. "Ізоглосу кентум — сатем" (весь цей пост — просто привід розповісти про неї).
Ізоглоса — це умовний кордон, що на карті ділить зону поширення однієї риси від іншої.
То що цей саме кордон поділяє? Спосіб, в який ПІЄ задньоязикові розвивалися в різних мовах. Класичним прикладом є латинське слово centum та авестійське satem (сто).
ПІЄ задньоязикових було три види: прості (умовно "наше к"), палаталізовані ("наше кь") та огублені (як жабка каже: "ква", або в англійському /qu/ality)
Дуже згрубша:
На захід та південь від ізоглоси — мови "кентум" (германські, романські, еллінічні, кельтські мови etc.). У них прості та палаталізовані задньоязикові злилися, а огублені лишилися. Це дало систему, в якій паралельно існували окремі фонеми *k, *g, *gh та огублені *kʷ, *gʷ, *gʷʰ. Щоб зрозуміти різницю порівняйте латинські слова cui /kui̯/ та qui /kʷiː/
На схід та північ від ізоглоси — мови "сатем" (слов'янські, балтійські, іранські, індоарійські мови etc.). Тут злилися огублені та прості задньоязикові, а палаталізовані перетворилися на свистячі (/с/, /з/ тощо). У цих мовах існували задньоязикові фонеми *k, *g, *gh , а решта розвинулася по-різному: переважно в *s, та *z.
Приклади: укр. зерно — лат. granum; укр. знати – гр. γιγνώσκω (/гігноско/).
У германських мовах цей розвиток задньоязикових пішов далі та перетворив *k на *h. Так вийшло, що укр. сто відповідає англ. hundred, а укр. серце – нім. Herz. (гигиги хєр)
Довгий час вважалося, що ізоглоса кентум – сатем є чи не першим великим поділом в історії ПІЄ та ділить всі індоєвропейські мови на дві генетичні гілки, але тепер це вважається маловірогідним.
Це корисно знати, бо як тільки дізнаєшся про цю закономірність, то починаєш помічати її всюди. Стає весело вгадувати, як певне слово виглядатиме в іншій мові просто опираючись на власну чуйку історії. (і ні — на жаль, дівчат це не приваблює)
☝️🤓 Оксфордська кома
На уроках української мови учням класів гуманітарного спрямування (всім іншим співчуваю) розповідали про риторику — "мистецтво переконання". Там треба було складати власні промови і виголошувати їх перед класом. Але риторика діє не лише на рівні усної промови — це не про дикцію, а таки про переконання. Тому вона корисна і в письмі, наприклад у мотиваційному листі, проханні відтермінувати дедлайн, або в повідомленні колишній з вибаченнями.
Є три основні модуси переконання в риториці. До них належать логос (логіка або її симуляція), патос (емоційна складова) та етос (образ, авторитет промовця). Наприклад коли Дональд Трамп виходить і починає балаболити, то його логосом є "байдон погано", патосом є "уууууу я злий але слава амерриці", а етосом є "я сильний бізнесмен я потужний хлоп дивіться який я мудрий хлоп".
Конкретно зараз я хочу поговорити про дрібнесенький приклад етосу. Зайти треба здалеку.
Одним із найвідоміших зразків пунктуації в англійській мові є т. зв. "Оксфордська кома". Це контроверсійний пунктуаційний знак і не всі стилістичні довідники його рекомендують. Зазвичай Оксфордську кому ставлять перед сполучником перед останнім однорідним членом речення. В українській мові оксфордську кому НЕ використовують ніколи. В англійській — у залежності від стайлґайда. Наприклад:
The Senate voted in favor of the aid package for Ukraine, Israel >>,<< and Taiwan.
Оксфордську кому ставлять ті, хто прагнуть уникнути плутанини. Класичний приклад: "I dedicate this book to my parents, Ayn Rand and God". Із синтаксису випливає, що батьки автора — Айн Ренд і Бог, бо кому можна вживати також для вточнення. Тому в цьому випадку личить таки поставити кому і уникнути всіх богословських та психоневрологічних наслідків сказаного.
Тим не менше, Оксфордська кома у більшості англійських текстів не вживається. Я думаю, що завдяки назві, а також відносній складності використання, цей значок здобув для себе репутацію чогось висококласного. Буцімто його вживають виключно англійські лорди, випускники коледжів зі словом "святий" у назві та злюки-прескриптивісти. (в українських реаліях: випускники Могилянки та УКУ) Виходячи з цього, ми можемо використовувати Оксфордську кому як дуже чіткий маркер надутого високого класу або уникати її і підсилювати враження простоти мовлення. (Так наприклад роблять Vampire Weekend в пісні Oxford Comma)
Може здаватися, що це найменша річ, про яку можна згадати, оцінюючи етос промови, але пунктуація і орфографія це приблизний письмовий еквівалент тону голосу і постави — неабияк важливих елементів спічу. Вибачте, що цитую Шевченка, але в цьому випадку, дійсно, "ніже тії коми".
На уроках української мови учням класів гуманітарного спрямування (всім іншим співчуваю) розповідали про риторику — "мистецтво переконання". Там треба було складати власні промови і виголошувати їх перед класом. Але риторика діє не лише на рівні усної промови — це не про дикцію, а таки про переконання. Тому вона корисна і в письмі, наприклад у мотиваційному листі, проханні відтермінувати дедлайн, або в повідомленні колишній з вибаченнями.
Є три основні модуси переконання в риториці. До них належать логос (логіка або її симуляція), патос (емоційна складова) та етос (образ, авторитет промовця). Наприклад коли Дональд Трамп виходить і починає балаболити, то його логосом є "байдон погано", патосом є "уууууу я злий але слава амерриці", а етосом є "я сильний бізнесмен я потужний хлоп дивіться який я мудрий хлоп".
Конкретно зараз я хочу поговорити про дрібнесенький приклад етосу. Зайти треба здалеку.
Одним із найвідоміших зразків пунктуації в англійській мові є т. зв. "Оксфордська кома". Це контроверсійний пунктуаційний знак і не всі стилістичні довідники його рекомендують. Зазвичай Оксфордську кому ставлять перед сполучником перед останнім однорідним членом речення. В українській мові оксфордську кому НЕ використовують ніколи. В англійській — у залежності від стайлґайда. Наприклад:
The Senate voted in favor of the aid package for Ukraine, Israel >>,<< and Taiwan.
Оксфордську кому ставлять ті, хто прагнуть уникнути плутанини. Класичний приклад: "I dedicate this book to my parents, Ayn Rand and God". Із синтаксису випливає, що батьки автора — Айн Ренд і Бог, бо кому можна вживати також для вточнення. Тому в цьому випадку личить таки поставити кому і уникнути всіх богословських та психоневрологічних наслідків сказаного.
Тим не менше, Оксфордська кома у більшості англійських текстів не вживається. Я думаю, що завдяки назві, а також відносній складності використання, цей значок здобув для себе репутацію чогось висококласного. Буцімто його вживають виключно англійські лорди, випускники коледжів зі словом "святий" у назві та злюки-прескриптивісти. (в українських реаліях: випускники Могилянки та УКУ) Виходячи з цього, ми можемо використовувати Оксфордську кому як дуже чіткий маркер надутого високого класу або уникати її і підсилювати враження простоти мовлення. (Так наприклад роблять Vampire Weekend в пісні Oxford Comma)
Може здаватися, що це найменша річ, про яку можна згадати, оцінюючи етос промови, але пунктуація і орфографія це приблизний письмовий еквівалент тону голосу і постави — неабияк важливих елементів спічу. Вибачте, що цитую Шевченка, але в цьому випадку, дійсно, "ніже тії коми".
📝 Папер
У словах піч, шість, камінь, попіл та папір відбувається чергування е/і (печі, шести, попелу, каменю, паперу). Ми завдячуємо його т.зв. "новому ятю" — звуку, що подекуди з'явився на місці /е/, а потім перетворився на /і/. Проте одне із наведених тут слів відрізняється від інших. У слові папір ніколи не було ятя.
Папір став поширеним в Європі у XV ст., вірогідно, тоді ж до України і прийшло це слово — від німецького (можливо, за посередництвом польської) Papier. Звук /е/ змінився на ять, а тоді на /і/, раніше — впродовж XII-XIII ст., а тому процеси, що спричинили чергування кшталту піч-печі не мали б зачепити папір і ми б повинні були відмінювати папір-папіру. То звідки ж таки взялося це чергування?
Ідеться про гіперизм — помилкове застосування системних явищ мови там, де їх не мало би бути. По суті, застосування правил до винятків. Це приблизно схоже на народну етимологію, коли ми неправильно визначаємо походження слова і виправляємо його так, щоб воно краще відповідало нашим уявлюваним нормам.
Це стосується не лише чергування е/і, але й інших фонетичних явищ, які мовці вважають правильними та "більш своїми" й використовують для відокремлення від якоїсь групи (національної, регіональної, соціальної, класової тощо)
В Україні це часто відбувається для протиставлення російській мові. Гіперизм подарував нам такі чудові слова і форми як: доктір, хворіб, дрів (чергування о/і зчитується як українське), одвокат, бозар, оптека (щоб протиставитися російському аканню, пор. розказати - рассказать), опир, одова (гіперкорекція укання, що вважається сільською чи неправильною рисою). Згадати тут треба також ляпсуси по типу від кутюр, сікатор, "Великий шолом" (рос. Большой шлем) та інші спроби звучати правильніше, ніж треба.
У словах піч, шість, камінь, попіл та папір відбувається чергування е/і (печі, шести, попелу, каменю, паперу). Ми завдячуємо його т.зв. "новому ятю" — звуку, що подекуди з'явився на місці /е/, а потім перетворився на /і/. Проте одне із наведених тут слів відрізняється від інших. У слові папір ніколи не було ятя.
Папір став поширеним в Європі у XV ст., вірогідно, тоді ж до України і прийшло це слово — від німецького (можливо, за посередництвом польської) Papier. Звук /е/ змінився на ять, а тоді на /і/, раніше — впродовж XII-XIII ст., а тому процеси, що спричинили чергування кшталту піч-печі не мали б зачепити папір і ми б повинні були відмінювати папір-папіру. То звідки ж таки взялося це чергування?
Ідеться про гіперизм — помилкове застосування системних явищ мови там, де їх не мало би бути. По суті, застосування правил до винятків. Це приблизно схоже на народну етимологію, коли ми неправильно визначаємо походження слова і виправляємо його так, щоб воно краще відповідало нашим уявлюваним нормам.
Це стосується не лише чергування е/і, але й інших фонетичних явищ, які мовці вважають правильними та "більш своїми" й використовують для відокремлення від якоїсь групи (національної, регіональної, соціальної, класової тощо)
В Україні це часто відбувається для протиставлення російській мові. Гіперизм подарував нам такі чудові слова і форми як: доктір, хворіб, дрів (чергування о/і зчитується як українське), одвокат, бозар, оптека (щоб протиставитися російському аканню, пор. розказати - рассказать), опир, одова (гіперкорекція укання, що вважається сільською чи неправильною рисою). Згадати тут треба також ляпсуси по типу від кутюр, сікатор, "Великий шолом" (рос. Большой шлем) та інші спроби звучати правильніше, ніж треба.
Вже довго думаю, як можна було б перекласти відомий математичний лімерик британського математика Лі Мерсера. Нарешті наважився спробувати. Не знаю, чи вдало. Числа і дії довелося змінити, але дух зберегти, здається, вдалося.
Узяти від'ємнеє сім
(А разом із ним іще пів)
Плюс корінь із тьми
І осьмуху копи —
Вийде десять квадрат і по всім.
Узяти від'ємнеє сім
(А разом із ним іще пів)
Плюс корінь із тьми
І осьмуху копи —
Вийде десять квадрат і по всім.
покруч
GIF
🏹 Нев'януча слава
Десь уже пів року я вмираю зі сміху дивлячись на цю гіфку (я психічно нездоровий). Тільки тепер наважився дослідити і розповісти суть жарту. Під зображенням глибоко сконфуженого кота написано *ḱléwos n̥dʰgʷʰitom — реконструйована праіндоєвропейська сполука слів, що означає "нев'януча слава". "Нев'януча слава" — це мем не лише завдяки задротам в телеграмі, а й завдяки кочівникам у Європі.
Праіндоєвропейські племена, які розмовляли праматір'ю всіх сучасних індоєвропейських мов (праіндоєвропейська, ПІЄ), мали окрім мови й міфології якусь свою поетичну традицію. На жаль, вона не збереглася в записах, але завдяки її відголоскам у різних мовах і культурах Європи ми можемо реконструювати її поодинокі елементи. Ідеться про поетичні формули (в англомовній літературі часто stock phrases), які європейці використовували багато тисяч років тому. Так само як етимологи реконструюють слова, так вони реконструюють і ці крилаті вирази.
Першою із таких відкритих поетичних формул і була "нев'януча слава", або *ḱléwos n̥dʰgʷʰitom. Її реконструюють головно на основі грецької фрази κλέος ἄφθιτον (kleos afthiton) та санскритської śráva(s) ákṣitam — обидві означають те саме. Вони достатньо поширені в грецькій поезії та ведичних гімнах відповідно. Ми можемо стверджувати про спорідненість цих двох фраз на основі кількох факторів.
- По-перше, кожне зі слів цих фраз є етимологічно спорідненим. Обидва слова ("слава" і "нев'януча") сходять до відповідного ПІЄ кореня.
- По-друге, сам епітет "нев'янучий" є нетривіальним та в обох мовах належить винятково до поетичного вокабуляру.
- По-третє, вони вживаються в подібний спосіб для відображення тієї ж комплексної ідеї. Слава (до речі, споріднена із "слухом" та "словом") була дуже важливою для європейців і стосувалася головно героїчного епосу, як-от Іліади. Вважається, що давні європейці не мали концепції життя після смерті, а тому слава була єдиним способом продовжити своє існування після неї (пор. "вічна пам'ять").
Окрім нев'янучої слави є інші поетичні формули. Найпопулярнішими з них є моє улюблене "колесо сонця" (*sh₂uens kʷekʷlos) і алітеровані "стрімкі коні" (*h₁ōḱéwes h₁éḱwōs). Узагалі їх виділяють багато, але більшість для мене здаються малопереконливими та, можливо, є просто збігами.
Були спроби віднайти рефлекси ПІЄ поетики і в слов'янських текстах. Наприклад, в українському "Слові о полку Ігоревім" деякі дослідники вбачають залишки таких фраз. Зокрема ідеться про "бръзыя комони" (стрімкі коні) та "искати славы" (шукати слави), яка має паралель у Ріґведі (śrávas iccháti). Чи можна говорити про спорідненість обох формулювань? Якщо й так, то без достеменної впевненості. Деякі збіжності виглядають цікаво. Тим не менше, однозначно стверджувати про їхнє спільне походження як поетичної формули означає лукавити та видавати бажане за дійсне.
Так чи йнак, європейські кочівники полишили за собою для нас немалий багаж поетичної спадщини, яка пережила розпад прамови та тисячоліття переказів. Є цілком очевидно, що різні міфології індоєвропейських народів споріднені (Зевс - Перун - Одін, мотиви перемоги над зміями, культ сонця тощо). Але це зовсім інакше й дуже особливо — наочно бачити цю спорідненість через струни мовних паралелей — які б вони не були натягнені.
*ḱléwos, дійсно, виявляється, *n̥dʰgʷʰitom.
Десь уже пів року я вмираю зі сміху дивлячись на цю гіфку (я психічно нездоровий). Тільки тепер наважився дослідити і розповісти суть жарту. Під зображенням глибоко сконфуженого кота написано *ḱléwos n̥dʰgʷʰitom — реконструйована праіндоєвропейська сполука слів, що означає "нев'януча слава". "Нев'януча слава" — це мем не лише завдяки задротам в телеграмі, а й завдяки кочівникам у Європі.
Праіндоєвропейські племена, які розмовляли праматір'ю всіх сучасних індоєвропейських мов (праіндоєвропейська, ПІЄ), мали окрім мови й міфології якусь свою поетичну традицію. На жаль, вона не збереглася в записах, але завдяки її відголоскам у різних мовах і культурах Європи ми можемо реконструювати її поодинокі елементи. Ідеться про поетичні формули (в англомовній літературі часто stock phrases), які європейці використовували багато тисяч років тому. Так само як етимологи реконструюють слова, так вони реконструюють і ці крилаті вирази.
Першою із таких відкритих поетичних формул і була "нев'януча слава", або *ḱléwos n̥dʰgʷʰitom. Її реконструюють головно на основі грецької фрази κλέος ἄφθιτον (kleos afthiton) та санскритської śráva(s) ákṣitam — обидві означають те саме. Вони достатньо поширені в грецькій поезії та ведичних гімнах відповідно. Ми можемо стверджувати про спорідненість цих двох фраз на основі кількох факторів.
- По-перше, кожне зі слів цих фраз є етимологічно спорідненим. Обидва слова ("слава" і "нев'януча") сходять до відповідного ПІЄ кореня.
- По-друге, сам епітет "нев'янучий" є нетривіальним та в обох мовах належить винятково до поетичного вокабуляру.
- По-третє, вони вживаються в подібний спосіб для відображення тієї ж комплексної ідеї. Слава (до речі, споріднена із "слухом" та "словом") була дуже важливою для європейців і стосувалася головно героїчного епосу, як-от Іліади. Вважається, що давні європейці не мали концепції життя після смерті, а тому слава була єдиним способом продовжити своє існування після неї (пор. "вічна пам'ять").
Окрім нев'янучої слави є інші поетичні формули. Найпопулярнішими з них є моє улюблене "колесо сонця" (*sh₂uens kʷekʷlos) і алітеровані "стрімкі коні" (*h₁ōḱéwes h₁éḱwōs). Узагалі їх виділяють багато, але більшість для мене здаються малопереконливими та, можливо, є просто збігами.
Були спроби віднайти рефлекси ПІЄ поетики і в слов'янських текстах. Наприклад, в українському "Слові о полку Ігоревім" деякі дослідники вбачають залишки таких фраз. Зокрема ідеться про "бръзыя комони" (стрімкі коні) та "искати славы" (шукати слави), яка має паралель у Ріґведі (śrávas iccháti). Чи можна говорити про спорідненість обох формулювань? Якщо й так, то без достеменної впевненості. Деякі збіжності виглядають цікаво. Тим не менше, однозначно стверджувати про їхнє спільне походження як поетичної формули означає лукавити та видавати бажане за дійсне.
Так чи йнак, європейські кочівники полишили за собою для нас немалий багаж поетичної спадщини, яка пережила розпад прамови та тисячоліття переказів. Є цілком очевидно, що різні міфології індоєвропейських народів споріднені (Зевс - Перун - Одін, мотиви перемоги над зміями, культ сонця тощо). Але це зовсім інакше й дуже особливо — наочно бачити цю спорідненість через струни мовних паралелей — які б вони не були натягнені.
*ḱléwos, дійсно, виявляється, *n̥dʰgʷʰitom.
⚙️ У Праіндоєвропейській мові не було інфінітива
Виглядає так, що в процесі історичного розвитку ця форма утворилася незалежно у різних мовах на основі віддієслівного іменника у різних відмінках.
Наприклад, у санскриті інфінітив мав закінчення -tum, що походить від знахідного відмінка однини (kratum), у авестійській мові закінчення інфінітива -ti походить від давального відмінка (gattoi), а латинське -re (amare) корениться в місцевому.
Що стосується слов'янських мов, то існують припущення про зв'язок форми дієслів третьої особи однини на -ть (робить) з інфінітивною формою на -ти/-ть. Але синтаксично це не має сенсу. Вірогідніше, що вона також виходить з ПІЄ віддієслівного іменника у давальному відмінку однини, ПІЄ закінчення якого виглядало як *-tei̯ei̯.
Виглядає так, що в процесі історичного розвитку ця форма утворилася незалежно у різних мовах на основі віддієслівного іменника у різних відмінках.
Наприклад, у санскриті інфінітив мав закінчення -tum, що походить від знахідного відмінка однини (kratum), у авестійській мові закінчення інфінітива -ti походить від давального відмінка (gattoi), а латинське -re (amare) корениться в місцевому.
Що стосується слов'янських мов, то існують припущення про зв'язок форми дієслів третьої особи однини на -ть (робить) з інфінітивною формою на -ти/-ть. Але синтаксично це не має сенсу. Вірогідніше, що вона також виходить з ПІЄ віддієслівного іменника у давальному відмінку однини, ПІЄ закінчення якого виглядало як *-tei̯ei̯.
🧮 Цифри Б не існує, або буквально 1984
Той, хто колись тримав у руках чи бачив за склом кириличний рукопис, міг помітити, що сторінки у ньому нумеровані в дивний спосіб. Замість арабських цифр, (0, 1, 2, ...9) якими ми звикли користуватися, у пам'ятках слов'янської писемності нумерування ведеться буквами. Але як?
Арабська система числення (яку насправді винайшли в Індії) прийшла до Європи біля IX-го століття. А навіть коли прийшла, то застосовувати її масово почали пізніше. До XIX століття на територіях Україні цілком нормальним вважалося використовувати кириличну систему числення.
На практиці це працювало дуже просто. Буквам по порядку присвоювалося числове значення: ·а· була 1; ·в· була 2; ·о· була 70; ·р· була 100 тощо.
Важливо зрозуміти: це НЕ позиційна система числення.Тобто, місце, на якому стоїть символ у числі НЕ несе значення. Арабська система — позиційна, тобто цифра 1 в залежності від своєї позиції може означати одиницю, десяток, сотню, тисячу тощо. Скажімо, у числі 21 цифра 1 несе за собою числове значення "один", а от у числі 135 цифра 1 несе значення "сто".
У кириличній системі такого не було. Кожен символ мав лише одне значення. ·з· завжди позначала "сім". Хоч ти десять раз напиши ·з·, ти все одно матимеш просто десять сімок, а не "сім мільярдів сім мільйонів сімсот сімдесят сім тисяч сімсот сімдесят сім".
Щоб відрізняти букви-числа від букв-букв, над ними ставили титли і оточували їх крапочками: ·ã· = 1.
Для позначення тисяч і вищих чисел часто використовували додаткові значки перед або довкола букви. Наприклад, ·҂а· =1000, ·Ⓐ· = 10000.
Відповідно:
·҂ацпд· = 1984
·це· = 905
·ѯѳ· = 69
То чому ж, повертаючись то заголовку, якщо може існувати цифра ·Г·, не може існувати цифри ·Б·?
Річ у тім, що кирилична система числення злизана з грецької системи (в принципі, так само як і вся кирилиця). Вона працювала за таким же принципом: кожна буква мала своє чисельне значення. ε = 5, σ = 200 тощо. Але річ у тім, що в грецькій абетці (увага) не було букви Б. Тобто буквально — у старогрецькій мові не існувало звука /Б/, а був лише /Β/. У слов'ян, однак, були обидва звуки, а відтак — обидві літери. Але замість того, щоб надати букві Б чисельне значення, слов'янські писарі вирішили дотриматися грецької традиції та зберегти відповідність.
Через це кирилична система числення не має ні цифри Б, ні Ж, ні Ч, ні Ш, ні деяких інших, а зате зберігає близькість і взаємозрозумілість із архіважливою на свій час грецькою писемністю. Мені здається, айтішники називають це "форк із підтримкою легасі-коду" чи якось так.
Той, хто колись тримав у руках чи бачив за склом кириличний рукопис, міг помітити, що сторінки у ньому нумеровані в дивний спосіб. Замість арабських цифр, (0, 1, 2, ...9) якими ми звикли користуватися, у пам'ятках слов'янської писемності нумерування ведеться буквами. Але як?
Арабська система числення (яку насправді винайшли в Індії) прийшла до Європи біля IX-го століття. А навіть коли прийшла, то застосовувати її масово почали пізніше. До XIX століття на територіях Україні цілком нормальним вважалося використовувати кириличну систему числення.
На практиці це працювало дуже просто. Буквам по порядку присвоювалося числове значення: ·а· була 1; ·в· була 2; ·о· була 70; ·р· була 100 тощо.
Важливо зрозуміти: це НЕ позиційна система числення.Тобто, місце, на якому стоїть символ у числі НЕ несе значення. Арабська система — позиційна, тобто цифра 1 в залежності від своєї позиції може означати одиницю, десяток, сотню, тисячу тощо. Скажімо, у числі 21 цифра 1 несе за собою числове значення "один", а от у числі 135 цифра 1 несе значення "сто".
У кириличній системі такого не було. Кожен символ мав лише одне значення. ·з· завжди позначала "сім". Хоч ти десять раз напиши ·з·, ти все одно матимеш просто десять сімок, а не "сім мільярдів сім мільйонів сімсот сімдесят сім тисяч сімсот сімдесят сім".
Щоб відрізняти букви-числа від букв-букв, над ними ставили титли і оточували їх крапочками: ·ã· = 1.
Для позначення тисяч і вищих чисел часто використовували додаткові значки перед або довкола букви. Наприклад, ·҂а· =1000, ·Ⓐ· = 10000.
Відповідно:
·҂ацпд· = 1984
·це· = 905
·ѯѳ· = 69
То чому ж, повертаючись то заголовку, якщо може існувати цифра ·Г·, не може існувати цифри ·Б·?
Річ у тім, що кирилична система числення злизана з грецької системи (в принципі, так само як і вся кирилиця). Вона працювала за таким же принципом: кожна буква мала своє чисельне значення. ε = 5, σ = 200 тощо. Але річ у тім, що в грецькій абетці (увага) не було букви Б. Тобто буквально — у старогрецькій мові не існувало звука /Б/, а був лише /Β/. У слов'ян, однак, були обидва звуки, а відтак — обидві літери. Але замість того, щоб надати букві Б чисельне значення, слов'янські писарі вирішили дотриматися грецької традиції та зберегти відповідність.
Через це кирилична система числення не має ні цифри Б, ні Ж, ні Ч, ні Ш, ні деяких інших, а зате зберігає близькість і взаємозрозумілість із архіважливою на свій час грецькою писемністю. Мені здається, айтішники називають це "форк із підтримкою легасі-коду" чи якось так.
🪐 Космологічна стала і фонологічна змінна
У 1915 році Ейнштейн у Загальній теорії відносності довів, що Всесвіт розширюється та передбачив відкриття темної матерії. Через 100 років це підтвердили інші вчені. В той же час Фердинан де Соссюр теоретично довів існування гортанних звуків у праіндоєвропейській мові. Через 50 років їх виявили у хетських клинописних табличках.
Довший текст про те, як Фердинан де Соссюр передбачив існування вимерлих звуків, а йому не повірили
У 1915 році Ейнштейн у Загальній теорії відносності довів, що Всесвіт розширюється та передбачив відкриття темної матерії. Через 100 років це підтвердили інші вчені. В той же час Фердинан де Соссюр теоретично довів існування гортанних звуків у праіндоєвропейській мові. Через 50 років їх виявили у хетських клинописних табличках.
Довший текст про те, як Фердинан де Соссюр передбачив існування вимерлих звуків, а йому не повірили
Telegraph
Космологічна стала і фонологічна змінна
У 1915 році Альберт Ейнштейн опублікував свою Загальну теорію відносності. Одним з її логічних наслідків було те, що Всесвіт динамічний: тобто постійно або розширюється, або звужується. Ейнштейн не погоджувався з цим висновком, тому додав до теорії космологічну…
Я в абсолютній печалі від того, як Росія вже впродовж 11 років знищує Крим і його історичну спадщину. Торік вони закінчили свій проєкт з "реновації" Херсонеса Таврійського. На місці грецького городища VI ст. до н.е. кацапи поставили йобаний музейно-розважальний комплекс.
Все виконане в псевдовізантійському стилі, як імперія любить, з домішками ісконнорусскіх ценностєй типу ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (!!!!!!!) та сувенірних крамниць з кафе. Це російськоімперський діснейленд. Це ЖК на окраїні міста, збудований за копійки, щоб пошвидше здати квартири.
В процесі роботи ці зодчіє затопили давній поліс, бо почали роботу екскаваторами, не зважаючи на геологічну ситуацію. Старі конструкції закрили новими, оглядові майданчики тепер оглядають тільки "новий херсонес". Ландшафт і оточення Херсонеса повністю знищені.
Вишенькою на торті є ось ця вхідна арка, на якій гордими грецькими буквами написано ΧΞΡСΩHΞC, або в транслітерації на кирилицю — "хксрсоіксс".
Кацап є кацапом стільки, скільки живе.
Все виконане в псевдовізантійському стилі, як імперія любить, з домішками ісконнорусскіх ценностєй типу ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (!!!!!!!) та сувенірних крамниць з кафе. Це російськоімперський діснейленд. Це ЖК на окраїні міста, збудований за копійки, щоб пошвидше здати квартири.
В процесі роботи ці зодчіє затопили давній поліс, бо почали роботу екскаваторами, не зважаючи на геологічну ситуацію. Старі конструкції закрили новими, оглядові майданчики тепер оглядають тільки "новий херсонес". Ландшафт і оточення Херсонеса повністю знищені.
Вишенькою на торті є ось ця вхідна арка, на якій гордими грецькими буквами написано ΧΞΡСΩHΞC, або в транслітерації на кирилицю — "хксрсоіксс".
Кацап є кацапом стільки, скільки живе.
покруч
Я в абсолютній печалі від того, як Росія вже впродовж 11 років знищує Крим і його історичну спадщину. Торік вони закінчили свій проєкт з "реновації" Херсонеса Таврійського. На місці грецького городища VI ст. до н.е. кацапи поставили йобаний музейно-розважальний…
Що вже говорити про тисячі артефактів, які вони звідти вивезли. Що говорити про повністю припинену наукову діяльність на місці. Що говорити про те, що навіть елементам чисто російської імперської історії вони зуміли підісрати, перекривши вид на місце історичної битви між османами і росіянами в 1914.
Навіть самі росіяни невдоволені цим підходом. Ось один жаліється, що замість місця де "решалась судьба Российской Импреии" оглядовий майданчик виходить на Діснейленд.
Такою є робота російських наративів. Вона покладається цілком і повністю на розмиття ліній між різними історіями, фактами і вигадками, муляжом і автентикою, різними ідентичностями. І навіть це вона не може зробити якісно. Який сенс має поєднання в одному місці історії античності, російської імперії, глибоко радянської ідеології та православної нової росії? Жодного, бо більшість із цих речей у будь-якій притомній голові — взаємовиключні.
Прапор "Третього Риму", імперської Росії, майорить над грецьким амфітеатром, з якого видніється православний храм із статуєю князя Володимира Великого, де, пародіюючи візантійський обряд, попи проповідують про радянську спадщину і співають написаний під музику гімну СРСР, гімн Російської Федерації. Хаотичне змішання різних сутностей, створення неадекватної, нежиттєпридатної міфологеми про вічну росію, якій властиві всі епохи і ідентичності, навіть якщо вони заперечують одне одного — це суть теперішньої Росії. Історики згодом називатимуть це Путінізмом. Я думаю, що це звірство.
Навіть самі росіяни невдоволені цим підходом. Ось один жаліється, що замість місця де "решалась судьба Российской Импреии" оглядовий майданчик виходить на Діснейленд.
Такою є робота російських наративів. Вона покладається цілком і повністю на розмиття ліній між різними історіями, фактами і вигадками, муляжом і автентикою, різними ідентичностями. І навіть це вона не може зробити якісно. Який сенс має поєднання в одному місці історії античності, російської імперії, глибоко радянської ідеології та православної нової росії? Жодного, бо більшість із цих речей у будь-якій притомній голові — взаємовиключні.
Прапор "Третього Риму", імперської Росії, майорить над грецьким амфітеатром, з якого видніється православний храм із статуєю князя Володимира Великого, де, пародіюючи візантійський обряд, попи проповідують про радянську спадщину і співають написаний під музику гімну СРСР, гімн Російської Федерації. Хаотичне змішання різних сутностей, створення неадекватної, нежиттєпридатної міфологеми про вічну росію, якій властиві всі епохи і ідентичності, навіть якщо вони заперечують одне одного — це суть теперішньої Росії. Історики згодом називатимуть це Путінізмом. Я думаю, що це звірство.