поки марія читає, янголи разом із йосифом глядять ісусика. бо ж молодим батькам потрібна підтримка (і бодай трошки часу для себе).

мініатюра з французького часослова xv століття.

#домашнійзатишок #дитинствоісуса

десь у v–vіi століттях жив у бретані юнак на ім’я мауд, якому судилося згодом стати видатним абатом. але його батьки про це не знали, тому, як зазвичай буває у батьків, мріяли одружити сина з порядною дівчиною — і навіть знайшли кандидатку, із сім’єю якої почали перемовини. але сам мауд одружуватися не хотів, бо планував зберегти свою цноту для бога (прикро, що в якийсь момент на чоловічій цноті для бога перестали наголошувати в агіографіях; цікаво було б дослідити, коли саме, бо навіть у пізній «золотій легенді» якова ворагінського ще трапляються згадки про те, що оцей і оцей святий були незайманими).

тож мауд почав молитися — точнісінько як бригіда чи вільгефортіс — щоб господь послав йому недугу чи потворність, яка допомогла б уникнути шлюбу. і бог учинив чудо: дуже скоро юнак почав, емм, пахнути так сильно, що підійти до нього стало неможливо. звісно, потенційна наречена одразу розхотіла заміж, та і її батьки вирішили, що іще мають час пошукати кращу партію. що подумали маудові батьки, легенда не каже; утім, коли запах минув разом із ризиком шлюбу, вони більше не намагалися одружити сина, тому, ймовірно, були достатньо вражені чудом, щоб не хотіти його повторення.

мініатюри самого мауда я не знайшла, то тримайте замість нього абата джона беркамстеда, який жив аж у хііі столітті та, як каже підпис до цього портрета, «нічого вартого згадки в житті не зробив». зате от тепер після смерті проілюстрував веселу історію, вже непогано.

#тяжкобутисвятим

боса і гарна маргарита топче сатану на ілюстрації з йоркширського молитовного сувою 1500-х років.

#тяжкобутисвятим

просто муркіт у каптурику з часослова 1450-х років.

#котики

лютнева сторінка з часослова жанни д'ерве (f. 2v), виготовленого в 1320-х роках. цікаво, це в нього під стелею онучі сохнуть?

#домашнійзатишок

апокаліптична бестія вийшла з-під землі, роззирнулася довкола і зловила неабияку екзистенційну кризу. тепер хоче додому, але таки, мабуть, муситиме добути відрядження до кінця.

мініатюра з коментованої книги одкровення з хі століття.

#повнабентега #апокаліпсис

діва марія лупить біса віником у часослові з другої половини xiv століття (bl egerton ms 2781, f. 21v).

#гарнеякбожамама #біси

житіє радегунди, королеви, засновниці абатства в пуатьє і тамтешньої ж монахині, розповідає про те, що вона була дуже смиренною й не цуралася найтяжчих і найбрудніших монастирських справ: носила воду і дрова, мила посуд, прала й латала постіль, прибирала туалети й усяке таке. ще в неї була звичка ночами чистити сестрам взуття: поки всі спали, радегунда брала черевики, натирала їх олією й заносила назад у келії, щоб ніхто й не помітив, що вона зробила. щоправда, поруч із усім цим упокоренням у радегунди було спеціальне крісло, у якому невиспана королева вдень могла відпочити (не те щоб житіє каже, що вона так робила, в тексті й натяку на це нема; просто зазначено, що крісло було, а значить, ним користувалися). і з цим кріслом пов’язане одне посмертне чудо святої.

якогось дня служниця на ім’я віноберга, що працювала в монастирі (і, можна припустити, задовбувалася не менше за радегунду), вирішила й собі посидіти в тому кріслі. але смирення смиренням, брудні роботи брудними роботами, а ієрархії — то річ серйозна; тож віноберга, щойно сівши, відчула, як її нутрощі наче спалахнули лютим вогнем, а черниці побачили дим, який здіймався над нею. жінка зрозуміла, що це покійна королева невдоволена, і стала просити в неї пробачення, та й усі, хто це бачили, приєдналися до молитви. і тоді «блаженна жінка ласкаво відповіла на їхні молитви, загасила пекуче полум’я — і служниця повернулася додому неушкодженою». імовірно, після того на радегундині речі вже ніхто не посягав, бо ну їх, справді.

дама з «роману про олександра» сіла на трон і попереджає, що відтепер тут назавжди зайнято.

#святітакісвяті