Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
BY і крапка. блоґ
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
Pavel Durov, a billionaire who embraces an all-black wardrobe and is often compared to the character Neo from "the Matrix," funds Telegram through his personal wealth and debt financing. And despite being one of the world's most popular tech companies, Telegram reportedly has only about 30 employees who defer to Durov for most major decisions about the platform. But Telegram says people want to keep their chat history when they get a new phone, and they like having a data backup that will sync their chats across multiple devices. And that is why they let people choose whether they want their messages to be encrypted or not. When not turned on, though, chats are stored on Telegram's services, which are scattered throughout the world. But it has "disclosed 0 bytes of user data to third parties, including governments," Telegram states on its website. The regulator said it has been undertaking several campaigns to educate the investors to be vigilant while taking investment decisions based on stock tips. For example, WhatsApp restricted the number of times a user could forward something, and developed automated systems that detect and flag objectionable content. "Someone posing as a Ukrainian citizen just joins the chat and starts spreading misinformation, or gathers data, like the location of shelters," Tsekhanovska said, noting how false messages have urged Ukrainians to turn off their phones at a specific time of night, citing cybersafety.
from us
