Про езо-ландштафт, двійників і містерійний ритуал у «Ґолемі» Майрінка
Нарешті ознайомилась з українським перекладом роману Майрінка від видавництва Жупанського. Це, здається, третій перечит цього тексту за життя — перші два припали на раннє і пізнє юнацтво. Відчуваю, що тепер можу сказати дещо більше й глибше, відійшовши від сухого переказу сюжету (те, що мені безкінечно бридне не тільки у моїх дописах, а й у дописах інших книжкових спільнот).
Той, хто вперше береться за роман, має знати, що Ґолем Майрінка не є персонажем у класичному сенсі. Він не зʼявляється фізично, але його присутність тисне відлунням потойбіччя. Це радше Тінь, за Юнґом, руйнівна сила, сотворена людиною, яку вона не в силі контролювати. Юдейський Ґолем повʼязаний з магією слів. Зрештою, дізнаємося, що й наратор роману теж цим повʼязаний.
Майрінк належав до теософських спільнот, зачитувався Якобом Бьоме і Парацельсом, відповідно — інтереси автора вживалися у його тексти. «Ґолем» відзначу гностичною схемою справжнього/неправдивого світу, тіла як вʼязниці і душі — як звільнення.
Головний герой Атанасіус Пернат без стабільної ідентичності. Він постійно балансує межи сном і явою. З чим повʼязані мотиви falsa persona — двійники, маски, віддзеркалення з натяками на ілюзорність того, що відбувається.
Цікавим є й образ Праги — езо-ландшафту, напівпримарного лабіринту, у яких губиться Пернат. Це живий організм, вулиці, будинки якого постійно змінюються, деформуються й оприявнюються у новій формі. Звідси і перегуки з внутрішніми блуканнями.
В кінці Майрінк виводить пробудження на метафізичний рівень: коли оповідач зʼясовує сновидний характер пережитих подій. А втім саме сон стає істинною реальністю, що підштовхує до внутрішнього пробудження.
Шлях Перната можна зобразити у такі фази Magnum Opus.
Nigredo (розпад, дезорієнтацію і смерть персони) — Пернат входить у стан внутрішньої темряви через «клаустрофобний», «гнилий» світ у вигляді «хворого тіла» Праги.
Підкреслене (удаване?) божевілля самого Перната і його приятеля Хароузека, огидні лиця персонажів, химерні натяки — як прикмета розчинення старої форми свідомості.
Вʼязниця, у яку Пернат потрапляє за помилковими звинуваченнями, є радше labyrinthus mundi — центральною алегорією увʼязнення душі матеріальним світом, або неоплатонівське уявлення про мікрокосм. Це все ще Nigredo — повна зупинка свідомості, символ застиглого духу.
Саме у цих декораціях відбувається один з, либонь, найсимволічніших діалогів роману — з ґвалтівником Лапондером, якого, за волею богів, поміщають в одну камеру з Пернатом. По суті, в образі Лапондера бачимо усе ту ж Тінь Юнґа, яку до цього виношував у примарному череві Ґолем. Але це вже персоніфікована Тінь, під дією якої герой або зламається, або трансформується.
Й оповідачу вдається не просто почати розмову з Лапондером, а й прийняти його вчинок, що може видатися читачеві, не звиклому до символічної мови, щонайменше дивним рішенням. Водночас у прийнятті вчинку Лапондера ховається прийняття самої Тіні.
Тут починається фаза Albedo (очищення), яка, з-поміж іншого, відзначається проблисками істини через появу світлого лику Міріам (аніми), що виводить героя з темряви. Пернат, натхненний образом дівчини і стурбований її подальшою долею, починає усвідомлювати ірреальність довколишнього світу.
На Rubedo стадія сну Перната завершується — герой приймає красу і потворність світу як прояви одного цілого. У тепер «очищеному», прозорому світлі оповідач бачить і приймає біль, втрату, але найдужче любов — як єдину силу, що веде до істини. Це завершення Magnum Opus — злиття духу й матерії.
Зважуся підсумувати, що бачу у романі чітку імітацію містерійного ритуалу: через сон Майрінк веде читача по колу ініціації — до смерті «фальшивого» особистого Я і до нового пробудження — справжнього буття.
Насамкінець додаю ілюстрації Гуґо Штайнера-Прага. Про мене, художник зумів глибоко передати оповідь, не тільки зберігши візуальну точність сцен, а й передавши дух символічної мови Майрінка.
Нарешті ознайомилась з українським перекладом роману Майрінка від видавництва Жупанського. Це, здається, третій перечит цього тексту за життя — перші два припали на раннє і пізнє юнацтво. Відчуваю, що тепер можу сказати дещо більше й глибше, відійшовши від сухого переказу сюжету (те, що мені безкінечно бридне не тільки у моїх дописах, а й у дописах інших книжкових спільнот).
Той, хто вперше береться за роман, має знати, що Ґолем Майрінка не є персонажем у класичному сенсі. Він не зʼявляється фізично, але його присутність тисне відлунням потойбіччя. Це радше Тінь, за Юнґом, руйнівна сила, сотворена людиною, яку вона не в силі контролювати. Юдейський Ґолем повʼязаний з магією слів. Зрештою, дізнаємося, що й наратор роману теж цим повʼязаний.
Майрінк належав до теософських спільнот, зачитувався Якобом Бьоме і Парацельсом, відповідно — інтереси автора вживалися у його тексти. «Ґолем» відзначу гностичною схемою справжнього/неправдивого світу, тіла як вʼязниці і душі — як звільнення.
Головний герой Атанасіус Пернат без стабільної ідентичності. Він постійно балансує межи сном і явою. З чим повʼязані мотиви falsa persona — двійники, маски, віддзеркалення з натяками на ілюзорність того, що відбувається.
Цікавим є й образ Праги — езо-ландшафту, напівпримарного лабіринту, у яких губиться Пернат. Це живий організм, вулиці, будинки якого постійно змінюються, деформуються й оприявнюються у новій формі. Звідси і перегуки з внутрішніми блуканнями.
В кінці Майрінк виводить пробудження на метафізичний рівень: коли оповідач зʼясовує сновидний характер пережитих подій. А втім саме сон стає істинною реальністю, що підштовхує до внутрішнього пробудження.
Шлях Перната можна зобразити у такі фази Magnum Opus.
Nigredo (розпад, дезорієнтацію і смерть персони) — Пернат входить у стан внутрішньої темряви через «клаустрофобний», «гнилий» світ у вигляді «хворого тіла» Праги.
Підкреслене (удаване?) божевілля самого Перната і його приятеля Хароузека, огидні лиця персонажів, химерні натяки — як прикмета розчинення старої форми свідомості.
Вʼязниця, у яку Пернат потрапляє за помилковими звинуваченнями, є радше labyrinthus mundi — центральною алегорією увʼязнення душі матеріальним світом, або неоплатонівське уявлення про мікрокосм. Це все ще Nigredo — повна зупинка свідомості, символ застиглого духу.
Саме у цих декораціях відбувається один з, либонь, найсимволічніших діалогів роману — з ґвалтівником Лапондером, якого, за волею богів, поміщають в одну камеру з Пернатом. По суті, в образі Лапондера бачимо усе ту ж Тінь Юнґа, яку до цього виношував у примарному череві Ґолем. Але це вже персоніфікована Тінь, під дією якої герой або зламається, або трансформується.
Й оповідачу вдається не просто почати розмову з Лапондером, а й прийняти його вчинок, що може видатися читачеві, не звиклому до символічної мови, щонайменше дивним рішенням. Водночас у прийнятті вчинку Лапондера ховається прийняття самої Тіні.
Тут починається фаза Albedo (очищення), яка, з-поміж іншого, відзначається проблисками істини через появу світлого лику Міріам (аніми), що виводить героя з темряви. Пернат, натхненний образом дівчини і стурбований її подальшою долею, починає усвідомлювати ірреальність довколишнього світу.
На Rubedo стадія сну Перната завершується — герой приймає красу і потворність світу як прояви одного цілого. У тепер «очищеному», прозорому світлі оповідач бачить і приймає біль, втрату, але найдужче любов — як єдину силу, що веде до істини. Це завершення Magnum Opus — злиття духу й матерії.
Зважуся підсумувати, що бачу у романі чітку імітацію містерійного ритуалу: через сон Майрінк веде читача по колу ініціації — до смерті «фальшивого» особистого Я і до нового пробудження — справжнього буття.
Насамкінець додаю ілюстрації Гуґо Штайнера-Прага. Про мене, художник зумів глибоко передати оповідь, не тільки зберігши візуальну точність сцен, а й передавши дух символічної мови Майрінка.
Навздогін огляду на «Ґолема» Майрінка
Придбала роман одного з улюблених візіонерів Альфреда Кубіна «The other side». Це його єдиний дописаний художній текст, який, проте, вплинув на весь західний символізм, німецький експресіонізм і сюрреалізм зокрема (у задумці тексту вже вгадуються берґсонівські мотиви «тривалості» часу і памʼяті).
Назва підказує, що ітиметься радше про внутрішнє, аніж про зовнішнє — подорож крізь руїни психіки й уяви.
За сюжетом, головний герой отримує через посередника пропозицію від свого старого шкільного друга (теперечки — мільйонера) відвідати його країну сновидінь — ізольованої території десь в Азії, яку той придбав і обставив, і в якій все застигло у вічному «зараз».
Чому згадала про Майрінка? В обох простежується алхімічна архітектоніка міста, вся та ж ірраціоналість часу, образу сну, «світу як лабіринту свідомості».
Понад те, Кубін є предтечею готичного сюрреалізму. Тут вам і пізній Лавкрафт, і Ліготті, і далі — французькі поструктуралісти тощо.
Придбала роман одного з улюблених візіонерів Альфреда Кубіна «The other side». Це його єдиний дописаний художній текст, який, проте, вплинув на весь західний символізм, німецький експресіонізм і сюрреалізм зокрема (у задумці тексту вже вгадуються берґсонівські мотиви «тривалості» часу і памʼяті).
Назва підказує, що ітиметься радше про внутрішнє, аніж про зовнішнє — подорож крізь руїни психіки й уяви.
За сюжетом, головний герой отримує через посередника пропозицію від свого старого шкільного друга (теперечки — мільйонера) відвідати його країну сновидінь — ізольованої території десь в Азії, яку той придбав і обставив, і в якій все застигло у вічному «зараз».
Чому згадала про Майрінка? В обох простежується алхімічна архітектоніка міста, вся та ж ірраціоналість часу, образу сну, «світу як лабіринту свідомості».
Понад те, Кубін є предтечею готичного сюрреалізму. Тут вам і пізній Лавкрафт, і Ліготті, і далі — французькі поструктуралісти тощо.
Серйозно мовлять тільки дурні. Хто не в змозі відчувати серйозності гумору, тому не вдається із гумором ставитися до несправжньої серйозності, яку святенниця вважає альфою й омегою всього людства, — через що стає жертвою облудних захоплень, хибних життєвих ідеалів. Найвища мудрість одягнена у блюзнірські шати!
— Ґустав Майрінк
Вальпургієва ніч
— Ґустав Майрінк
Вальпургієва ніч
Вже сама назва роману «Вальпургієва ніч» підказує, що Майрінк опосередковано звертається до широко поширеного в літературі мотиву так званої сміховинної ініціації: маскараду, шабашу, колективного шалу, коли суспільні норми перестають бути чинними.
Еліаде трактує такі ночі як ритуальний злам, лімінальний (помежовий) стан або інверсію сакрального порядку з подальшим вивільненням демонічних творчих сил. Що, своєю чергою, констатує Юлія Крістєва, досліджуючи західноєвропейську літературну традицію. Це не так про хаос і страждання (хоча куди без них, вочевидячки), як про потенцію оновлення.
Можна піти далі. Юнґ неодноразово описує достоту схожий «перехідний» момент, коли свідомість стикається з найглибшою внутрішньою пітьмою, щоби потому трансформуватися. Те, що бачимо, наприклад, у «Ґолемі».
Якщо погодитися, що Вальпургієва ніч відтворює символіку карнавалу, то в такому разі слушними будуть і спостереження Бахтіна. Аналізуючи творчість Рабле, він описав карнавал як ритуал перевертання «з ніг на голову», що стає засобом соціального оновлення, очищення, цієї самої сміховинної ініціації.
Але Майрінк лише формально звертається до образу «Вальпургієвої ночі» як до периферії, де стикаються межі живого і мертвого, сакрального і профанного. Направду акценти і цілі похмуріші — антиреволюційні й антимістичні у своєму пафосі.
Сам текст видався не стільки езотеричним у порівнянні з «Ґолемом», скільки політичною сатирою-застереженням, апокаліптичним фарсом. У центрі — Прага на зламі 1918-го, на тлі розпаду Австро-Угорської імперії.
На відміну від Еліаде та інших, М. ідеться про остаточний крах, занепад і непоправну деградацію — він не вірить у спасіння через революційний хаос.
Піддається сумніву навіть справжність шабашу, тобто «Вальпургієва ніч» — інверсія на шабаш. Революція — це демонічна підробка на апокаліпсис.
М. порушує традиційний ритуальний цикл, не пропонуючи нічого після хаосу.
Мерці в романі засвідчують воскресіння без якої-небудь трансформації. Це мертвонароджене, трупний театр: мертве управляє мертвим, суспільство, влада, релігія стають трупами, імітуючи життя.
Роман, таке враження, «застрягає» у безкінечній інверсії. Прага — місто, всі шляхи якого ведуть у підроблену трансцеденцію.
Еліаде трактує такі ночі як ритуальний злам, лімінальний (помежовий) стан або інверсію сакрального порядку з подальшим вивільненням демонічних творчих сил. Що, своєю чергою, констатує Юлія Крістєва, досліджуючи західноєвропейську літературну традицію. Це не так про хаос і страждання (хоча куди без них, вочевидячки), як про потенцію оновлення.
Можна піти далі. Юнґ неодноразово описує достоту схожий «перехідний» момент, коли свідомість стикається з найглибшою внутрішньою пітьмою, щоби потому трансформуватися. Те, що бачимо, наприклад, у «Ґолемі».
Якщо погодитися, що Вальпургієва ніч відтворює символіку карнавалу, то в такому разі слушними будуть і спостереження Бахтіна. Аналізуючи творчість Рабле, він описав карнавал як ритуал перевертання «з ніг на голову», що стає засобом соціального оновлення, очищення, цієї самої сміховинної ініціації.
Але Майрінк лише формально звертається до образу «Вальпургієвої ночі» як до периферії, де стикаються межі живого і мертвого, сакрального і профанного. Направду акценти і цілі похмуріші — антиреволюційні й антимістичні у своєму пафосі.
Сам текст видався не стільки езотеричним у порівнянні з «Ґолемом», скільки політичною сатирою-застереженням, апокаліптичним фарсом. У центрі — Прага на зламі 1918-го, на тлі розпаду Австро-Угорської імперії.
На відміну від Еліаде та інших, М. ідеться про остаточний крах, занепад і непоправну деградацію — він не вірить у спасіння через революційний хаос.
Піддається сумніву навіть справжність шабашу, тобто «Вальпургієва ніч» — інверсія на шабаш. Революція — це демонічна підробка на апокаліпсис.
М. порушує традиційний ритуальний цикл, не пропонуючи нічого після хаосу.
Мерці в романі засвідчують воскресіння без якої-небудь трансформації. Це мертвонароджене, трупний театр: мертве управляє мертвим, суспільство, влада, релігія стають трупами, імітуючи життя.
Роман, таке враження, «застрягає» у безкінечній інверсії. Прага — місто, всі шляхи якого ведуть у підроблену трансцеденцію.