group-telegram.com/krovna_yednist/422
Last Update:
Укотре військово-політичне керівництво держави показало свою недієздатність, привівши наші ЗС до чергового котла під Кураховим. І хоча наміри ворога і загроза взяття наших бійців у кліщі на цьому напрямку були очевидні йще місяць назад, командування не забезпечило своєчасного виводу війск, поки це можна було зробити відносно безпечно.
Керівництво держави взагалі не вчиться на досвіді минулого й веде війну, повторюючи одні й ті самі стратегічні помилки. Адже котел в Ганнівці під Кураховим стався за півроку після ідентичного котла у Вугледарі й за рік після подібного котла в Авдіївці.
Вище командування, а за ним генерали, дають бригадам і батальйонам неможливі самовбивчі задачі по обороні рубежів у відомому совковому стилі "ні шагу назад", не рахуючись з реальними спроможностями підрозділів. Ворог увесь цей час використовує одну й ту саму стратегію. Він проводить флангові удари й бере під вогневий контроль логістику наших Сил оборони, що лише розтягується. У результаті командирам на місцях, попри "ні шагу назад", часто порушуючи накази, все одно доводиться виводити свої підрозділи майже з оточення, однак із куди більшими втратами життів наших воїнів і техніки. Таким чином, замість організованого відходу на зарання підготовлені лінії оборони ми отримуємо поспішний відступ під вогнем противника з 3 сторін на рубежі, що доводиться зводити прямо на ходу.
Не зважаючи на численні пропозиції від досвідчених і справді ефективних бойових командирів накшталт Редіса, Тавра чи Мосе (без залежності від особистого до них відношення), наприклад щодо переводу ОШС СОУ на корпусно-дивізійну структуру, державне керівництво не виправляє корінні й системні проблеми в нашому війську, що з часом лише поглиблюються. Навіть вдалі дії, до прикладу можливість переводу з СЗЧ чи наступ на Курщині, проводяться вимушено, половинчато та з величезним запізненням, що майже нівелює їх користь у довгостроковій перспективі.
Ми зі своєї сторони можемо запропонувати найперше — заміну вищого керівництва, що нездатне ефективно вести бойові дії, друге — звільнення і справжнє справедливе покарання генералів- і командувачів-м'ясників, на чиїй совісті тисячі життів наших воїнів, третє — жорстоке викорінення корупції і перенаправлення коштів з безсенсовних трат на військову промисловість і армію, та багато чого іншого, що потребує окремої статті.
Але чи здатне державне керівництво піти на такі кроки? Адже від них залежить результат війни, тобто взагалі майбутнє української нації. Вочевидь, ні, не здатне. Що ми й бачимо на прикладі генерала Содоля, який досі не поніс відповідальності, міністра оборони чужинця Резнікова, що спокійно відпочиває в Ізраїлі та, нарешті, повторення одних і тих самих помилок на фронті.
Однак, звідки у держави таке ставлення до нашої війни?
Це — логічний наслідок її корінних, комплексних і всеохоплюючих проблем. Сама держава побудована на багатонаціональній основі, а тому її керівництво походить із чужинців і тих українців, кому байдуже на своїх співвітчизників. Ліберальна демократія виховує безвідповідальність, системна корупція — жагу до наживи. Звідси, державне керівництво в виді вищого командування, уряду, апарату президента, верховної ради, місцевих влад не зацікавлене ні в перемозі України в війні, ні в житті українців. Їх цікавлять лише подовження власної влади й збільшення особистих статків, тому нинішня обстановка їх цілком влаштовує.
Військові поразки вчергове показують нездатність нинішньої ліберальної держави ефективно вести війну й у кінцевому рахунку одержати перемогу над ворогом, що в свою чергу ставить під питання майбутнє української нації.
