Який пиздець :)

Друзі, таймкоди до стріму додано!

Поговорили і про Трампа, і про тарифну війну, і про Африку, і про наркотрафік, і навіть трохи про вибори в Україні. На мою думку, вийшло доволі змістовно.

Приємного прослуховування!

https://www.youtube.com/live/3shcfMi1tw4?si=Qxdc6dQp2AOl1hFD

Політичний прогноз, за 4 чи 8 років повернуся до нього: 48-м або максимум 49-м президентом США стане справжній лювак, молода і погіршена версія Берні Сандерса. Що називається, запамʼятайте цей твіт.

На скріні міністр охорони здоровʼя Сполучених Штатів обіцяє припинити «розпилення хімтрейлів». Спираючись на дані від «викривача пілота хімтрейл-танкерів»(!!!сссукаа).

Самі хімтрейли на думку конспірологів чи то перетворюють вас на гея, чи то дозволяют уряду вас контролювати, чи то знижують рівень гормонів білих чоловіків.

І розпилює їх відповідно уряд США та чортів діп стейт.

Доказом того, що хімтрейл то не звичайний інверсійний слід, на думку коспірологів є те, що він довго не розсіюється. Хоча це логічне протиріччя, бо якщо щось розпилюють, воно ж навпаки повинно розсіюватися, щоб уразити більше жертв? Чи не так?

Впрочім похій.

Міністр
Охорони
Здоровʼя
США

Боже врятуй якось планету, бо ми самі впоратися не здатні

Таким чином, якщо хтось вб'є Трампа, то він заодно ще й знищить Іран.

Плюси, мінуси, підводні камені?

Давайте я про всяк випадок нагадаю.

Після перемоги Трамп наш оптимальний план - вистрибнути з війни і перечекати.

Трампа і режим Путіна.

А в цей час розбудовувати інституції, сили оборони і економічну спроможність.

Якщо це буде досяжно - добре. Хоча це не гарантовано.

А думати що за часів Трампа можна чекати чогось більш агресивного щодо Росії - доволі дивно.

Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
 
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
 
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
 
Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування.
 
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
 
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
 
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
 
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
 
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
 
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
 
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
 
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
 
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
 
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
 
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
 
А повернути та повернутися можна пізніше.

Полгода Специальной Курской операции

*анекдот про індіанця Зорке Око*

Про перемовини, заморозку і "Росія повернеться". 

Ні, Росія не повернеться. І саме через те, що путінська Росія чи її наступниці не матимуть другого шансу, я досі вважаю низькою ймовірність продуктивних перемовин і заморозки у найближчому часі. Бо для режиму Путіна існування поза зоною війни надто ризиковане. І або ми чогось не знаємо про критичність становища Росії (і тоді Путін вимушений йти на перемовини, незважаючи на всю браваду), або всі мрії і страхи про “скору заморозку” лише марення. 

Чому вони не повернуться? А тут нічого нового. У Росії є кілька серйозних фундаментальних проблем:

1. Вона вимирає шаленими темпами. Так, їх демографічна катастрофа цілком порівнювана з нашою. Але для відносно компатної країни, якою є Україна, адаптація простіша. І нам, щоб ситуацію стабілізувати, потрібно менше нової робочої сили і в принципі менше людей. А у Росії вимирають переважно саме “русские” регіони. Такий дисбаланс живить ксенофобію і закладає ґрунт для потенційних міжетнічних конфліктів. 

2. Дорогий простір. Неймовірні простори Росії стають дедалі більшою проблемою через низьку густоту населення. Чим менша концентрація населення, тим більшу частину національного доходу треба витрачати на підтримку логістики і управління. І Росія вже зараз не вивозить. 

3. Збанкрутіла державно-економічна модель. Путін остаточно “добив” залишки федералізму, перетворивши Росію на надцентралізовану диктатуру, у якій корупція давно перевершила навіть “славні” 90-ті роки. Єдина альтернатива такій моделі — справжній федералізм, але для існуючого режиму це неможливо, адже надто сильно розхитає владну вертикаль.

Ці 3 фактори Путін лише додатково посилив чи не зміг вирішити, хоча мав 25 років і всі можливі ресурси. 

Є ще фактори, які створив особисто Путін і його команда. 

1. Росія перетворюється на десятиліття в зону “підвищених витрат та ризиків”. Навіть часткове зняття санкцій і відновлення ділових контактів з Заходом (що далеко не гарантовано навіть у разі заморозки війни) не врятує економіку від похмілля військового перегріву. Тому - тільки “швидкі доходи”, продати дорожче, купити дешевше, жодних довгострокових інвестицій. Торгувати - так, інвестувати - ні. 

2. Суспільство, переповнене ненавистю. Російське суспільство одночасно й агресивно налаштоване, і вкрай демотивоване. Відсутність соціальних ліфтів, тотальна пропаганда та репресії виштовхують будь-яку “пасіонарність” у бандитизм чи приватні армії типу ПВК. Це робить країну у дуже велике Сомалі.

3. Невідворотне розмивання легітимності і дієздатності режиму. Ми спостерігаємо все більше і більше регіональних або елітарних конфліктів, бо всі сили Путіна кинуті на війну. Але втратити контроль над елітами порівняно просто, а от повернути - практично неможливо. 

Кожен із факторів веде до ослаблення Росії. Усе це підточує фундаментальну базу, без якої ніяка “велика” війна не може бути успішною. І ці проблеми не вирішуються ані заморозкою, ані навіть успішною війною. 

Демографічна криза, неможливість відновити відносно нормальну економічну модель та тотальна корупція (справді тотальна, а не як у нас) не лишають Росії довгострокових можливостей для відновлення чи розвитку. Крім радикальної перебудови інституцій і демонтажу вертикальної диктатури. 

Але чи здатна путінська Росія на такі реформи? Ні. А зближення з клятою Європою чи США потребуватимуть (навіть за Трампа) надто великих поступок для особисто Путіна. 

Навіть якщо при владі опиняться “просвітлені” реформатори, надто багато внутрішніх проблем доведеться вирішувати. А ресурси на це досі можна взяти тільки на Заході. 

Тому ні, якщо ми будемо хоч трохи готові (а ми будемо, літаки, дрони, ракети і люди з досвідом у нас будуть), Росія не зможе повторити агресію. 

Довгостроково їм кабзда. 

Але саме через те, що Путін багато чого з цього розуміє (і його оточення точно), він або захоче продовжувати війну, чекаючи на кращу кон'юнктуру (ні, але А ВДРУГ), або піде на перемовини від усвідомлення безвиході. Власне, ясності чекати недовго.

Підписатися на Богданова

Чак Шумер це сенатор - демократ.

А так, звісно, дуже цікавий план. Я б купив.

США на Близькому Сході.

Трамп вже генерує геніальні ідеї по Близькому Сходу.

Тому я нагадаю що у мене є серія довгочитів про попередні не завжди геніальні кроки і рухи американської політики в регіоні.

Хто не читав - насолоджуйтесь. Хто читав - можете собі нагадати.

№ 1. Як США стали ключовим гравцем регіону? (До 1957)

№ 2. Складний пошук балансу (1957-1979)

№ 3. Іранські революції та друг-ворог Саддам Хусейн (1979-1989)

№ 4. Доктрина прямого втручання і спроба зниження напруги (1989-2001).

№ 5. США на Близькому Сході. Частина 5. На шляху до хаосу (2001-2017)