губляться розпашілі щоки
у передранковій імлі
бусол черкнув крилом
осіли роси в чебреці

art: Hiroshi Mizukoshi

#моє

Гори багрянцем кривавим спалахнули
З променем сонця західним прощаючись
Так моє серце жалем загорілося
З милим коханим моїм розлучаючись

Геть понад морем над хвилями синіми
В'ються не спиняться чаєчки білії
Де тебе мають шукати на безвісті
Милий мій думи мої бистрокрилії

Хто живий у цьому світі
Хто тут має серце в грудях
Другом будь - зійди зі мною
На страшну високу вежу

В себе на вежі вогонь запалила я
Любий твого воріття дожидаючись
Хай він просвітить по морю доріженьку
Щоб не зблудив ти з чужини вертаючись

Літом не буду тебе дожидатися
В чорну смутную чадру загортатися
І посаджу кипарисову гілочку
Буде щодня вона слізьми политая.

Хто живий у цьому світі
Хто тут має серце в грудях
Другом будь - зійди зі мною
На страшну високу вежу

— Леся Українка

Нині у людства відбувається зсув у сприйнятті технологій: від беззаперечно позитивного до принаймні критичного. Дехто починає вбачати небезпеку, що її приносять соцмережі, масове спостереження, ШІ, промисловість – як для людської психіки та здоров'я, так і для екосистем загалом.

В есе «The Road to Revolution» розглядається питання переходу до нових цінностей, що суперечать нинішній системі: пошана до Природи, любов до усього вільного та дикого. Ми пропонуємо вам ознайомитися з думками автора щодо можливостей і тактик для майбутньої революції.

Читати есе тут 👇
Теодор Качинський, «Дорога до революції»

За попереднім перекладом з творчого доробку автора сюди 👈

Я знову за обрієм боюсь залишитись одна
І десь за парканом плаче у вечір гітара.
Мої кароокі коханці тримали мене допізна,
Та коли я сама — почуваюся хмаркою пари:

Ні, нічому не втримати мене на зрілій землі,
Поміж цвіту настурцій, піщаника глиб, чи ґаргулій.
І коли залишиться останній сніп на ріллі,
То мене не зуміють зранити звірі чи кулі.

Але поки тримаєш в обіймах моє єство,
Поки знаєш як можу палати твоїм теплом,
Я готова на все, наче ти у мені — божество,
Я готова лишитись, неначе метелик під долом.

Хай то сумно, та скоро прийде зима.
Мені кокон ще вити, якщо не помру до снігів.
Тож і далі тримай серед ковдр мене допізна,
Бо це шанс не зникати і шанс не боятись могили.

Я не стерла себе, не пішла ген за обрій, як день,
Лиш тому що навчив мене знати, що я жива.
Шкода, ми не назавжди: колись підем...
І знов за парканом плаче у вечір гітара.

#вірші

Everything merges by Nature

Я люблю тебе із сосків:
Я всю ніч уявляла,
Як мені цілуватимеш
Низ живота.

Як розпустяться пуп'янки квітів,
Як стебло до стебла
Поглинатимеш сором і страх.

Як все трісне:
Від неба до марних надій!
Як заплачу тобі у плече:
Не закрита, розхристана,
Зм'ята поміж пелюстків.

Як дозволю в мене увійти,
Не помітивши власної звички,
Закриватись на десять замків.

Як триматимеш коси
У пекучій руці, мов траву,
Як проситимеш бути твоєю.

Як все зійдеться знову:
Як із гирла заквітчаних рік
Витікатиме сік,
Поки сім'я ще тепле на шкірі.

Як весна
Не скінчиться
Ніколи.

#вірші

Поки росіяни знищують українські землі та вбивають моїх земляків — я не толеруватиму російську мову.
Тому за російськомовні коментарі, російськомовний нік чи профіль — потрапите в бан.
Русні мені тут не треба.

Мабуть, я більше не писатиму вірші, як раніше.
Останні кілька місяців я ледь-ледь щось писала на емоціях і мені це не подобається.
Те, що я писала раніше, тепер здається далеким, як вірші малознайомих мені людей.
Також мені не хочеться читати вірші інших авторів, ходити на літературники, спілкуватися з людьми з літературних кіл про літературу/культуру/мистецтво і т. д. Панічно не хочеться, аж до появи огиди і обурення.
Хоча, деякі пісні мені подобаються.
Єдине, що я могла би в принципі зробити, якось оформити збірку з того, що я вже написала.

Здається, що мій череп і мою грудну клітину залили бетоном: важким, помірно холодним і сірим, схожим на пломбу у зубі. Здається, я забула як мислити, втратила якісь нейронні зв'язки.
І я більше не закохана як раніше, не мрію як раніше, не романтизую страхи і не вірю у щось непевне. Я радію, але це не складається у вірші. Я бачу дивні сни, але це не складається у вірші.

ПОВТОРНИЙ ЧАС

Андрієві Деркачу

Цю тишу можна краяти ножем.
Вона - достигле яблуко достоту,
І хризантема присмерків, природа,
Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном.

А іншими словами - то є тема,
Яка продовжує лунати і тоді,
Коли відгомоніли інші теми,
Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях,
І, затиснувши кофри поміж ніг,
Смакують вина прохолодні та пліткують.

Цю тему можна різати ножем,
Коли безлюдна філармонія тече
У потойбічні вулиці, у час
Що, не сягнувши чину, в забуття
Розлучених коханців та героїв,
Поволі опадають і лежать там,
Немов метелики намоклі у квасолі,
Пригнічені тоталітетом тиші,
Але живі, бо все ще рання осінь,
І божевільний німець та філософ —
Учив колись, що є повторний час.

Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш
Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш
Так високо, що вже поняття меж
Не є придатними для вжитку, для розмови, —
Всі вимагають неповторності, авжеж;
А ти повторення бажаєш і віднóви.


— Костянтин Москалець

Я буду співати свої пісні,
Я буду читати твої слова,
Я буду молитися уві сні,
Коли злива почнеться рясна.

А тепер ту-ту-ту туман
І ми ходимо босими.
І ві-ві-ві ві-ві-вітер
Іви схилив серед злив,
Які вчора, мов ватра,
Жовтим листям робили спів:
Ти ж під ними сумний ходив.

Я буду тримати твої секрети,
Я буду мовчати про щось сумне.
Я не стану зіркою, не стану поетом,
Але знаю напевно одне:

Що я буду співати наші пісні,
Я буду читати наші слова,
Я буду молитися уві сні,
Коли злива почнеться рясна.

Я буду писати тобі листи,
Я буду ходити до твоїх снів
І буду прохати, щоб відпустив
Мене смуток осінніх днів.

Бо тепер ту-туман,
Бо тепер ту-ту-туга.
Поміж цих золотавих днів
Ти мені обернувся другом.

#вірші

P. S. Не пам'ятаю у якому році був написаний цей вірш. Довго ним не ділилася, бо він завжди здавався мені дуже незграбним.

осінній дощ. вечірні силуети
порушують гладінь твого вікна,
тому не годен розрізнити де ти,
коли між нами водяна стіна.
загасло світло. темінь, як портьєру,
відслоню відчуттями сімома,
прикинувшись розсердженим кур'єром,
шмигну до спальні крадькома.

— Любомир Стринаглюк

#вірші