Я побудую храм зі снів:
Прийди туди нагий та босий
І охрестися у пісні,
Які співає пізня осінь.

Ти не пізнав кохання, ні!
Лиш дотик Бога, чи Богині:
Їх плоть спливає у вині
І причащаються невинні.

Ти народився для пісень,
Тебе зачали для кохання,
Але але без жертв та піднесèнь
Усе це марне та примарне.

Я так воліла знати — ні! —
Воліла відчувати більше,
Аби знайти його в собі
І нести в жертву свої вірші.

І мóї панківські хрести*,
Немов розп'яття від Андрія**,
Кладу тобі, мене прости,
На твої плечі як я вмію.

Ти народився, ти прийшов,
Ти стер у снах минулі кроки.
Тепер нове життя — любов.
Любов позбавлена пороку.

Розтане ніч, а білий сон
Залишить присмаки свободи.
Евтерпи*** спорожнів амвон:
Та повні ми, як повня в жовтні.

*панки, що дотримуються принципів straight edge, роблять тату у вигляді X-хрестів на знак бойкоту алкоголю та інших шкідливих звичок. Це пішло від малювання хрестів на руках неповнолітніх перед входом на концерти, де продають алкоголь — така позначка мала на меті дати знати бармену, кому не варто наливати.
*св. Андрій первозваний був розіп'ятий на хресті, що нагадує формою X.
***муза, богиня поезії.

#вірші

відчувається ніби мені відсічено крила
пара з вуст конденсатом лягає на порцелянову оболонку мого тіла

хто ж знав що й мої обладунки тріснуть мов шкаралупа
хто ж знав що й дійсно, ми всі крихкі як порцеляна
занурені у теплу ванну наїву й ескапізму

мої ж обладунки - з мережива
крізь них радше проросте лілея
й пройде важкий холодний спис
що й думати про захист?

в травневій тихій спеці
зберу частки душі докупи
й порцеляна заросте
зеленим плетивом руна

#моє

Звідки ти, звідки я, звідки ми?
Звідки сни, наче марева колесо
Обертають, крутяться, вертяться
Наближають та перетворюються?

Омела, два крила, перевтілення,
Загусання туманів в напруженні:
Іще вчора чогось не хотіла я,
Іще вчора хотів ти відчуження.

І гектар за гектарм — із мінами.
Чи моя, чи твоя територія:
Покалічена, вкотре вже звільнена,
Просто тут, перед пристрасним морем.

Поки я відчуваюся птахом,
І дороги з деревами — вервиці,
Бог рахує у снах число Маха:
Тож серця через простір конектяться.

#вірші

(За)буття

Квітнуть мої хризантеми — останні із роду.
Повстало обійстя, свої остюки нагострило.
Жевріють іржаві снопи. Смолоскипи?
Ні, то спокій у просторі. Ні, це могили.

Клопи та солдатики, наче васали, чекають
Нової епохи — раби холодів, летаргії.
А свою Літургію для Нестора служать писемні:
Їм сон хризантем і торпор кажанів незбагненні.

Квітнуть мої хризантеми — останні із роду.
Клопи та солдатики, наче васали, чекають,
Коли королева, з надкушеним сонячним плодом,
Накаже їм стерти, накаже спалити їм пам'ять.

Залишиться попіл, холодно блідий не прозорий:
Затопить гербарій, геральдику, листя-літопис
Тонким шаром льоду, який розбиватимуть зорі,
Але безуспішно. Бо промінь не спис і не голос.

Мовчать хризантеми — останні заземлені зорі.
Ніхто не говорить, бо сніг поглинає та давить
Легеньким морозом, своєю легкою ходою:
І ти розумієш, що теж загубив свою пам'ять.

#вірші

Рильський, до того як став комунякою 🥲

Нечуйвітер

Я знаю,
що руки мої 
не танцюють
без тебе.

Приходжу любити
зламане страхом та гнівом,
приходжу любити
зламані тіло та ніжність,
а там — анемони
чекають заходу сонця;
а там — первоцвіти
корінням чіпляють за рани.

Ти — спалені рештки,
зруйноване заспане місто;
але я іду
по бруківці скаліченій градом,
і бачу як квіти
залижуть рани асфальту,
і бачу крізь час
як ти станеш старим і красивим.

Дай мені розбудити,
дозволь цілувати,
дай мені розібрати
твій світ, яким його знаєш.

Ти думав,
що більше нічого 
для інших 
не маєш,
але я і це заберу
в свої соки та стебла.

Я змушу тебе посміхнутись
оскалом без шкіри,
я з'їм навіть це:
мінерали кісток пожовтілих;
і тіло твоє спалахне
в нечуйвітер червневий.

О, квітко,
ходімо любити Сонце зі мною!

І ми затанцюємо легкістю
в наших обіймах.

#вірші #nudes

Едем У Житі

Розгорнувши дернину,
Дивитися сни про смерть;
Навчитись любити
Від круків, дроздів, вільшанок;
Збирати зернята,
І потім кидати геть
В надії що виростуть
Вічнозеленим Едемом.

У житі згубитись,
Хай колос мільйони ран
Сотворить клинописом,
Глиною нашої шкіри.
Ти хочеш забутись?
То дай же цим відчуттям
Іще один шанс
На смертельно красиву довіру.

І хтось полетить,
Вістюками відріже сильце,
І хтось буде їсти,
Не дочекавшись жнив,
Зелене зерно
Подароване Богом Отцем
І кров, що спекається,
Віддану Богом Сином.

Цей крихітний світ,
Де сильця і силянки — зв'язки,
Що здатні тримати
Твій хрест, чи набір із літер,
Занадто маленький,
Але все одно не простий;
Занадто болючий,
Якщо ти не птах, чи вітер.

#вірші

Вирізай любов, як витинанку:
Форма тіла,
Сніжинка яку ти плекав,
Тверда і тендітна.

Відсікай прожите між двох лез:
Минуле/майбутнє,
Тільки гострий холод
Змушує серце битися.

Тож я
Стану снігом
На твоїх віях
Напередодні Сонцестояння.

Дистильовані небом сльози,
Тепла повінь внизу живота:
Це я наробила,
Це ти моя лялька Вуду.
Це я твій останній ангел —
Прийми звістку з Неба.

Розчинюсь в тобі цукром,
Впаду аж до дна,
Із кристалів — у течії.
Дозволь мені жити
В тобі, дозволь не калічити.

Дозволь залишитись аркушем,
Який колись спишеш.
Витинай любов,
Щоб лишити,
А не для того,
Щоб знищити.

#вірші

З 24-го грудня по 6-те січня тривають 12 священних ночей. Антропософи вважають, що кожна із 12-ти ночей може принести підказки (віщі сни) про кожен місяць наступного року, а також різні сфери життя.

І дійсно, у найтемніші ночі сняться найяскравіші сни. Для мене сновидіння є своєрідним спілкуванням із підсвідомим, яке допомагає зцілитися, вирішити складні питання, знайти натхнення і побачити світ під новим кутом.

В цей час добре вести щоденник сновидінь. Навіть якщо ви не вірите у метафізичні явища, то це чудова нагода краще пізнати себе та своє підсвідоме.

На жаль, вже не один рік я страждаю від безсоння, або порушень сну, у зимовий період, тому мені не завжди вдається записати і побачити сни.
Сподіваюсь, цього року мені вдасться.

P. S. Треба створити окрему рубрику про сни, бо мене цікавлять різні практики сновидінь у різних культурах.

Наповнюєш світлом

Наповнюєш світлом:
Павутинки між нами
Тонші за білий шовк.

Наповнюєш світлом;
Спектрально розходяться кола і хвилі.
Бринять павутинки
І... крик!
Чуєш крик, поки чую твої коливання?
Поки серце прискорено б'ється
І руки торкаються шкіри;
Поки час зупинився,
Неминучість так само іде,
Крок за кроком,
Від сну до світанку,
Від білого кольору снігу
До білих акацій,
Рожевих каштанів, розквітлої груші,
Що гойдається десь під відкритим вікном.

Я не можу тебе відпустити
Я іще не навчилася як,
Кожен раз завмираю із думкою:
Все ж таки я не твоя.
Кожен раз відпускаю ці сльози,
А вони не ідуть —
Поливають коріння,
Яким все вростаю
Під твої поплямовані плечі,
Задихані груди, гарячі долоні.

І коло за колом,
Кожен раз, уві сні забуваю,
Як буде боліти душа
Після пестощів тіла.

Та все ж таки,
Ти мене досі наповнюєш світлом,
Скільки б вугілля згорілих пожеж
Не сховали твої зіниці,
Скільки б днів самоти та війни
Не поглинули крихітну зірку,
Яку я відчула в тобі.

#вірші

вкриває місто стан блаватної задуми
і я застиг немовби в стумі
і парко стало у думках
і тіло наче не моє
й шалено тисне автострада
гуде тривожністю забетонованих цикад

бредуть кудись прозорі душі
спиняючись в панельних швах
либонь шукають забуття
у гомоні ритмічних перехресть
між поручнів димких підʼїзних маршів
липких і вʼязких від пліток

вкриває місто стан блаватної задуми,
аж стуму осяває враз
іскра електричної напруги,
і тіло діє механічно
долаючи розпечену міську броню

розщеплююсь й збираюся докупи
вдягаю міста кайдани
довкола лине гул дротів
що й дум своїх сливе не чую
уже і тіло не моє

шалено тисне автострада
гуде тривожністю забетонованих цикад

#моє

шкірою відчуваю розсип крапель серпанку
у скронях вікових дерев таяться сльози бурштинУ
кінцівки тонуть в теракоті глини
і кожна мить карбується у пУхкому ґрунтІ

свіжістю конвалій обернулися легені
пурхнули думи сотнею граків
й сміються сонцями брижі у дзеркалі води
зроблю собі плаща із килима ряски

і низку намистин із ягідок брусниць,
запестить щоки вільний вітер
дмухне безкраїм простором полів
та понесе мене у вирій
ясних блакитних берегів

#моє