UPD Забрали

Знаю, що ця рубрика вже підзадовбала, а геловін давно позаду, але хочу знову допомогти подружці, тому: три out of print книжки про відьом за донат.

The King is a Witch (1965) — історичний роман про Едварда ІІІ і old religion;

Witch Bane (1967) — окультний горор теж на історичному тлі;

Історія з відьмами (2008) — знаю, що багато хто її шукає, бачила на олх за дурні гроші, тому це ваш шанс.

2000 грн і будуть ваші, писати мені @good_old_Maryna.

​​Купилася на чудову обкладинку навіть попри те, що вона кричить: «DANGER! АВТОФІКШН!» Останнім часом (не?) щастить мені на ці концептуальні антижанрові книжки. Ніяк не могла дочитати The Unwritten Book, яка є коментарем до недописаного роману покійного батька письменниці Саманти Гант і в цілому коментарем до ідеї недописаних/безкінечних історій. Вирішила перепочити з чимось коротеньким — а тут ті самі кренделя.

Craft: Stories I Wrote for the Devil — це збірка-не-збірка невеличких оповідань, між якими затиснуті коментарі Ананди Ліми до власної творчості і власного досвіду буття імігранткою в США. Іноді оповідання стають коментарями до коментарів. Одне, наприклад, складається з вигаданих відгуків на (неіснуюче) оповідання Ліми, написане як один великий реверанс перед «Майстром і Маргаритою». Бачите, що вона зробила? Що б я зараз не написала про цю книжку, включно з насмішками над вибором «великого» твору для наслідування, письменниця мене випередила. Якщо я скажу, що формат авторефлексій, відтанцьовуючих від фантазії «до речі, диявол — мій таємний бойфренд», вигадала 18-річна Мері Маклейн сто з гаком років тому і їй це було дозволено, зважаючи на вік — Ліма мене перевершить, знайшовши в своєму письмі набагато гірший гріх.

Для мене це чесна книжка навіть не про те, що письменник — це часто найлютіший власний критик, а про те, що він/вона часто поняття зеленого не має, що робить, і є навіть розгубленішим/ою, ніж критики (це орейро, що в анотації авторку порівнюють одночасно з Ліспектор і Тедом Чаном). Тому мені найбільше сподобалося останнє оповідання: три версії однієї чернетки, навіть не однієї історії, бо чернетка щоразу прямує в новому напрямку — виходить такий собі рашомон-ефект, де автор сам не знає, якому з голосів внутрішнього ненадійного оповідача довіритися.

Мій вердикт:
2/10, претензійна самозакохана хуїта,
або ж
8/10, чудова самонищівна рефлексія.

Дякую всім причетним! До кінця року ще має вийти один епізод. Про Джейн Ейр і зомбі 😅

​​Ще не роздуплилася, щоб написати красиво, тому просто: привітайте, будь ласка, Катрю з 30-літтям донатом на РЕБ:

https://send.monobank.ua/jar/AdLdQNb2fv

Іменинниця традиційно не приймає, а дарує подарунки. Умови тут.

​​Моє знайомство з Ширлі Джексон проходило дуже передбачувано: в юності натрапила на «Лотерею» в якійсь антології, потім бездумно проковтнула «Привидів…», дійшла до «Ми завжди жили в замку» під час нетривалої готичної фази, потім перечитала «Привидів…» з дорослою оптикою (і прифігіла). Джексон мені завжди подобалася, але я ніколи до кінця не розуміла, чому саме вона вважається гранд-дамою горору і чому саме на її честь вручають відповідну нагороду.

А зараз не можу змусити себе дочитати останню третину Hangsaman, бо це суцільна панічна атака в формі тексту — і розумію. Це взагалі не горор, а тривожна історія про дорослішання, неможливість комунікації, жіночі колективи, гейзинг, моббінг і взагалі потрапляння з домашньої теплиці в зовнішній світ (спойлер: теплиця токсичніша). Місцями потік свідомості навіть відгонить Кларисою нашою Ліспектор.

І паралельне чтиво трапилося дуже влучно: The Sleeping Beauties неврологині Сюзанни О’Салліван про масові психогенні хвороби, в тому числі серед дівчат підліткового віку. Йшло XXI століття, а хворих дівчат досі звинувачували в тому, що вони відьми: колумбійським школяркам, у яких почалася масова «падуча», закидають, що вони догралися з дошкою Віджа. Як варіант, звинуватити можна якісь зовнішні сили — скажімо, «неякісні імпортні вакцини від ВПЛ». Ніхто не скаже: це ми, дорослі, з вами таке зробили. Ніхто не зніме прокляття.

​​Так, ну і поки готичні панянки не розбіглися — дивіться, яка крута подія! Майстриня ювелірної справи розповідатиме про символізм прикрас епохи ар-нуво. Я знаю, що Анастасія привозить на свої лекції книжки по темі і показує прикраси з власної колекції, тому це ваша можливість сходити в бар, бібліотеку і музей одночасно. Бронюйте, поки є квитки.

https://www.instagram.com/sur.kyiv/p/DDeTPgQtv0O/

​​Новий двогодинний випуск подкасту присвячений «Широкому Саргасовому морю» — «деколоніальному» приквелу до «Джейн Ейр», де розказана історія Берти, знаменитої madwoman in the attic. Мене засмучувало, що прекрасний роман Джин Ріс породив так багато нудних сухих текстів — тому я захотіла зробити щось трохи панкушне. І зробила випуск, де порівнюю «…море» з карибськими казками і оголошую Рочестера чорним магом.

Епізод наразі в ранньому доступі для патронів: я безмежно вдячна тим, хто підтримує подкаст і дав можливість зробити вже 10 випусків (+4 бонусних). Без цих людей я б навряд займалася цим недешевим гобі (купувати кожного разу стільки книжок, підписок на сервіси, і монстур енержі — це не жарти). Але решту підписників я теж хочу якось розважити, тому до загального релізу розповідатиму тут про книжки, якими надихалася для цього випуску. Їх з кожним разом все більше 🚬

​​Island Possessed (1969)

Кетрін Данем — афроамериканська хореографка, яка вирушила на Гаїті, щоб вивчати місцеві танці, і — хоба! — пройшла посвяту як адептка вуду. Данем пише трохи заплутано, бо тут мемуари (хто з місцевої еліти на неї запав) не завжди органічно переплітаються з історичним нарисом і етнографічним дослідженням. Але серцевина книжки — власне, вуду-посвята — це дивовижний документ.

Данем описує кожного з неофітів, хто разом із нею проходить ініціацію, і кожна історія стосунків людини з богом (лоа), який її обрав, нереально цікава. Наприклад, тут є бутч-лесбійка Джорджина, чий лоа — грізний бог перехресть Папа Ґєде. Він карає Джорджину за те, що вона «користується» місцевими дівчатами: однієї ночі він змушує її голяка прибігти в сусіднє село, купити в крамниці червоного перцю і втерти собі в очі й геніталії, після чого командує, щоб вона влізла на «динамітне дерево» з колючою корою.

Сама Данем з її знаменитою пластичністю, звісно, є адепткою зміїного бога Дамбалли. Одного дня вона виступає перед гаїтянами як танцівниця. Це довгий складний концерт з багатьма перевдяганнями, і щоб дати Данем можливість перевести подих, її на деякий час підміняє на сцені оперна співачка зі своєю програмою. Це жінка, аж ніяк не схожа на Данем — огрядна, з золотавими кучерями… зрештою, біла. Але після концерту знайомі селяни засипають Данем компліментами, бо думають, що це співала вона. Вони переконані, що під час концерту нею заволоділа одна з богинь вудуїстського пантеону, La Sirène.

Окремі цікаві моменти:

✦ Один місцевий унган (жрець вуду) колись учився в семінарії, але відрікся від католицизму після того, як поспостерігав за поведінкою священників.

✦ Данем купує на острові маєток і плантацію, що свого часу належали сумнозвісному генералу-губернатору Гаїті Рошамбо, який полюбляв оргії і закопувати бунтівних рабів живцем. Звісно ж, згодом тут починається справжній haunting, і Данем доводиться організувати місцевий аналог екзорцизму.

✦ Моторошна історія про те, як Данем вночі під час релігійного свята натрапляє на кавалькаду: вершники з закритими обличчями везуть дев’ятьох дітей в напрямку священного джерела. Пізніше вона бачить, як процесія повертається — і дещо в ній лякає її ще сильніше, але я не спойлитиму для тих, хто захоче почути це з перших рук.

#ШирокеСаргасовеМоре

​​Tell My Horse: Voodoo and Life in Haiti and Jamaica (1938)

Ну, Зора Ніл Герстон — це легенда, і від цього чуйного тревелоґу просто не відірватися. Але в ньому знайшлося місце і старим добрим жовтим байкам, що робить його… тільки кращим! Візьміть хоча б історію про президента Гаїті, чия дочка Селестіна нібито вступила в сакральний шлюб із козлом (буквальним): коли сім’я переїхала до президентського палацу, їх заради декоруму розлучили і почали шукати дівчині справжнього чоловіка, але нікому з учасників це не принесло щастя.

Герстон була на Гаїті приблизно одночасно з Данем, і я здогадуюся, на кого вона кидає шейд, коли пише, що «хтось» вивчав місцеві танці і витратив купу грошей на те, щоб подивитися штучно організовані церемонії (сама Герстон відмовляється дивитися постановки і прагне спостерігати за танцями тільки в автентичній обстановці).

Окремі цікаві моменти:

✦ Спостереження про меншовартість — безцінні. На Гаїті кажуть, що це країна, де півень кладе яйце, бо ті, хто народився від білого батька і чорної матері (а їх дуже багато), роблять вигляд, що матері в них не було взагалі. Я випала з історії про те, як президент одного американського університету, дуже світлошкірий мулат, виступав перед гаїтянами і почав тост із фрази «Ми, н***ри…»: Герстон пише, що деякі присутні майже втратили свідомість.

✦ Прото-«Гремліни»: казка про обряд «ba moun» («віддай людину»). Коли хтось бажає розбагатіти, то проводить обряд, під час якого зобов’язується віддавати щороку когось із своєї сім'ї. Герстон записала варіант казки, в якому темні сили дають просителю коробку з «тварючками»; тварючок треба годувати гостіями для причастя — якщо ж вчасно не погодувати або не віддати обіцяну жертву, тварючки стануть велетенськими ТВАРЮКАМИ і покарають свого доглядача.

✦ Надзвичайно поетичне уявлення: на Гаїті кажуть, що на дев’яту ніч після похорону дух людини повертається і забирає зі своєї кімнати тіні тих речей, які вона любила.

#ШирокеСаргасовеМоре

У найдовшу ніч року я призвичаїлася читати тематичні горори Мішель Пейвер — вони короткі й на диво комфортні. Але ж халепа: старі всі прочитані, а новий ще не вийшов.

Тому цього року вибір припав на «Великий страх у горах» (1926) Рамю. Це такий сільський саспенс з вайбом «як жеж природі на нас похуй»: група пастухів тимчасово релокується на гірське пасовище з поганою репутацією і за лічені дні накручує себе до рівня «Відьми з Блер». Під кінець це майже комедія — тільки не ясно, хто має сміятися; хіба що «все, що не пахне, не думає, не говорить — повітря, камінь, вода». Задоволена; додаю в свій короткий список «романи 1920-х про забобонних альпійців» (насправді там крім нього лише Буссон) і в безкінечний список «бібліотека юного антинаталіста».

(Ну, перепочили — треба повертатися на Кариби.)

Можливо, ви бачили недавно фото Нацполу, де в Києві в’яжуть непогано вдягнених молодиків, бо ті за гроші спалили автівку військових. Це було авто друзів мого підписника, якого я знаю багато років і поважаю — тому прошу за можливості долучитися до збору на нову тачку.

Ось подробиці того, що сталося:
https://www.group-telegram.com/culture_contact/6131

А ось власне банка:
https://send.monobank.ua/jar/AWWR72hczo

​​Obeah: Witchcraft in the West Indies (1889)

Цей текст про обеа (карибську магію) написаний британським колоніальним чиновником і цікавий радше не як дослідження феномену, а як самовикривальний документ про упередження автора. Гескет Белл, наприклад, жаліється, що не може знайти хорошу повариху — та лінива, та вміє лише варити овочі, інша приводить на кухню своїх корів, а жінка, яку він зрештою найняв — О ЖАХ! — «називає всякого старого н***ра джентльменом. Не раз вона лякала мене, коли я відпочивав у піжамі, — гукаючи „Сер, до вас тут прийшов джентльмен!“ Накинувши на себе щось пристойне, я виходив зі спальні й бачив, що то якийсь Quashie [слюр для чорношкірих бідняків] шукає роботу чи продає кукурудзу». Ще гірше, коли хазяйка просила цю повариху покликати когось із прислуги чи торговців: та кричала «гей, леді з ямсом! вас кличе біла жінка».

Але є і цікаві спостереження по темі — наприклад, він зібрав описи деяких «фортівських» феноменів, типу того, як у певній хаті зі стелі сиплються камені, а над однією місцевою дівчинкою постійно йде дощ (навіть у приміщенні).

Окремі цікаві моменти:

✦ Крадіїв виявляли «тестом на одеколон»: підозрюваним давали пригубити парфум, і той, хто дійсно вкрав річ, мав негайно зізнатися, інакше він «роздується і лусне». В «Іконофаґах» недавно якраз читала про iudicium panis — «випробування хлібом», коли винувата людина не могла проковтнути запропонований шматочок хліба, бо почувалася недостойною брати участь у такому єднальному ритуалі, як ділення їжі. Але одеколон!

✦ Dancing in the moonlight? Ні, дякую! На багатьох островах місяцеві промені вважалися такими шкідливими, що люди пересувалися вночі з парасольками.

✦ Белл просить знайомого священника розповісти про відомі йому випадки чаклунства. Священник розповідає, як його підселили в будинок, де одну кімнату займала стара жінка, що нібито займалася обеа. Священнику дісталася прохідна кімната, і він переживав, що жінка буде йому заважати. Але того ж дня він почув з її кімнати щось на кшталт колискової, заснув під неї — і коли прокинувся, з’ясував, що жінка не тільки сама покинула свою кімнату, але й винесла звідти всі важчезні меблі, які навіть кілька чоловіків навряд би підняли; вона якимось чином пронесла їх повз нового сусіда, не потурбувавши його. Белл дивується і жартує, що її методи стали б у пригоді мувінговим компаніям. Але мені більше сподобався натяк на те, що жінка і дня не захотіла жити поряд із священником.

#ШирокеСаргасовеМоре

​​Voodoo: The History of a Racial Slur (2023)

Маючи юридичну+історичну освіту, Даніель Боаз провела унікальне дослідження. Вона дослідила, як американська преса на початку XX ст. вживала слово «вуду» у зв’язку з кримінальними новинами, щоби роздмухувати моральну паніку. Штибу «Адепти вуду з’їли білого полісмена в трусіках!» (незалежно від того, яку релігію насправді практикували злочинці).

І вона з’ясувала таку річ: коли в США зростали імперіалістичні наміри стосовно Карибів, і коли влада планувала чергову інтервенцію на Кубу чи Гаїті, то будь-яка кримінальна подія, яка сталася там, обставлялася як «вуду». А коли таких намірів не було, або США навпаки планували повернути тій чи іншій державі самоуправління, в пресі використовувалися менш знайомі назви: обеа, брухерія, наніґо, тощо — або автентичне написання vaudoux. Тобто слово «вуду» використовувалося як dog whistle, щоби сказати: «ці чорні не здатні самі собою керувати». А екзотичніші для американського вуха терміни наголошували: «так, у них там щось дивне коїться, але це не наша справа і не варто туди лізти».

Окремі цікаві моменти:

✦ В 1930-х ФБР розслідувало чутки про те, що організаціями чорних мусульман, які тоді почали набирати популярність, керують… японці. Цьому передувало те, що якийсь нестабільний мужик убив білу соцпрацівницю, бо вона скасувала виплати його сім’ї — але преса зробила з нього Верховного Жерця ісламської секти, якого ідеологічно обробили вороги білої раси.

✦ Відомо, що учасники повстання Мау-Мау в Кенії давали жерцям священну клятву про те, що йтимуть до кінця. Потенційні зрадники так боялися наслідків, що колоніальні чиновники... самі наймали чаклунів, які «знімали» з ренегатів клятви.

✦ Недавно в Нігерії пропонували зробити богиню Айелалу частиною судочинства: місцеві настільки вірять у її силу справедливо карати злочинців і корупціонерів, що соціологи радили впровадити клятву перед нею в судові процеси. До того, як стати богинею, Айелала була несправедливо страченою жінкою: власне, «Айелала» — це не її прижиттєве ім’я, а її останні слова, які означають «світ незбагненний».

#ШирокеСаргасовеМоре

Досі не видалила твіттер тільки тому, що це б означало відмовитися від регулярних ґуд тейків пані Олександри (ви її знаєте по подкастам Vertigo), а тут побачила, що вона тепер ще й подкаст про книжки веде. Тому сьогодні жінка, яка релізнула свій останній епізод 2024-го року, сідає чіліти з чужими...

​​Але маю ще невеличке святкове прохання: не пройдіть повз цю доп. банку, яку збирає на РЕБ наша Тамара, це дуже сильна дівчина, яка цього року вивозила і впрягалася в нереальних масштабах.

https://send.monobank.ua/jar/5oAyqgSbpg

Її акк зі звітами:
https://www.instagram.com/pdgvsk

Кидайте їй скріни донатів — є шанс виграти манюнього Дарта Вейдера-сніговичка:

Трохи хаотичних підсумків.

Головними текстами року для мене стали ті, що я читала ще у вигляді рукописів. Перший — це ціла алхімічна трансформація, яка відбувалася на моїх очах: спочатку окремі глави роману, який ще не мав назви — вони здавалися мені детективом про regular everyday normal girl, яка взяла на себе забагато, розслідуючи зникнення колеги. Потім це був уже важкенький файл з робочою назвою, яку я вам не скажу — і не стільки про розслідування, скільки про життя, в якому це розслідування наробило тріщин. А тепер це повноцінна паперова книга, яку я сприймаю в першу чергу як роман про вибір; про фаустівські мікроугоди і постійний торг із самою собою з приводу того, що для тебе етично і припустимо, і після скількох таких транзакцій посиплеться вже не твій публічний фасад, а внутрішня цілісність. А ще я обожнюю, коли белетристична легкість насправді спирається на солідний фундамент, і ще раз перевідкрила для себе цю знайому книжку, послухавши стрім Світлани про те, як вона використала в ній архетип Тіні; це, в свою чергу, змусило мене до того ж по-іншому подивитися на недавно згаданий тут Hangsaman — там є персонажка, яка одразу ж детектиться як «уявна подружка», але її функція довго лишалася для мене загадкою. Коротше, щаслива бути причетною до цієї епопеї в якості чірлідерки — і щаслива мати Світлану @balticnoir в числі своїх подруг.

Другий текст — це, насправді, збірка оповідань, яку ви ще ніде не купите, і на мій суб’єктивний погляд — це найкраще, що могло статися з українським weird’ом, це настільки класно і влучно стилізовані штуки (під готичний палп, етнографічні анекдоти, «бельгійську школу химерного»), що видавцям уже варто битися за права. Я сподіваюся, що в її автора, людини-оркестра, чий джинґл ви чуєте на початку кожного випуску «бібліотеки», теж вийде побачити заповітну паперову цеглинку.

А тепер реальний хаос!

На кого підписалася цього року: крім тих, кого вже згадувала в дописах — @reading_at_midnight, @knyhomanskibalachky, @books_and_cakes, @whispering_shelves, @anonimny_avtor.

Найкращі книжки: Лабатут, Олівер, Сабар, Брук.

Не те щоб найкращі, але зацікавили настільки, що розглядала їх для подкасту (а це, можливо, навіть більший комплімент…): The Guest Емми Клайн, The Book of X Сари Роуз Еттер, The Lonely Passion of Judith Hearne Браяна Мура.

Найгірша: Bezill Джона Саймондса, псевдоготична комедія про вчителя, якого наймають для сексуального виховання хлопця-підлітка. Максимальний крінж: в одній сцені, дізнавшися про самогубство дівчини-служниці, персонаж хапає піджопну подушку, яку вона завжди надувала для господаря, і в істериці випускає звідти «подих».

Найдивніша книжка: про сектантські лавки, безумовно.

Найдовша, якщо вірити goodreads: They Flew Карлоса Ейре (512 с., і кожна безцінна).

Найїбанутіша: Where I End.

Найменш відома: ця і ще літературознавчий текст про Марі де Франс, у обох по одному (крім мене) читачу на GR — і обидві я, очевидно, читала для подкасту, як і більшість книжок цього року. Хто не зазирав у бібліографії, які я додаю в описи епізодів — рекомендую 🚬