Forwarded from Ящер на ундервуді
Подивився знач кіноверсію "МУР. Ти [Романтика]". В принципі головна перевага цього феномену (і альбому, і постановки, і кіноверсії) - це вчасність. Вона виникла тоді, коли велика кількість українців почали перезбирати власну культурну ідентичність, неофітськи офігіваючи, що виявляється в Україні існує власна велика культура. І "МУР" тут вдало став популяризатором цього, тому всі банальні рими, простий символізм костюму чи дивні претензії до Тичини можна пробачити.
Єдине, що звісно забавляє - це ось це бажання "Бути першими". Кожен раз коли чую, що "МУР. Ти [Романтика]" - перший кіноспекталь, відчуваю, як десь на хмаринці єхидно посміхається Микола Садовський, який ще у 1910-х роках фільмував свої спектаклі.
Більше для колег з ЛБ.
Єдине, що звісно забавляє - це ось це бажання "Бути першими". Кожен раз коли чую, що "МУР. Ти [Романтика]" - перший кіноспекталь, відчуваю, як десь на хмаринці єхидно посміхається Микола Садовський, який ще у 1910-х роках фільмував свої спектаклі.
Більше для колег з ЛБ.
LB.ua
«МУР. Ти [Романтика] в кіно»: феномен українського неофітства
З 10 квітня в українському прокаті «МУР. Ти [Романтика] в кіно» — кіноверсія реп-опери «МУР. Ти [Романтика]», яка зірвала театральний успіх минулого року. На кінопоказ квитки також розкупили дуже швидко, ще за тиждень до старту прокату. Ігор Кромф подивився…
Forwarded from ПОТОП
Шок! Суспільне Культура знайшли журнал ПОТОП №1 (2021) на розкладках Почайної, під диктовку переписали звідти текст та змогли відтворити повний лор знаменитого колективу Курган та Агрегат
Джон Дір, Сир, DJ Культиватор, MC Сварка, Селькадр, Лиган та Деган… навіть про легендарний біф Сокирки і Дитинки проти Fak & Mat є (на жаль без відео)
Тепер інтернет дізнався усю правду
Джон Дір, Сир, DJ Культиватор, MC Сварка, Селькадр, Лиган та Деган… навіть про легендарний біф Сокирки і Дитинки проти Fak & Mat є (на жаль без відео)
Тепер інтернет дізнався усю правду
«Втрачені казки» від Аза Нізі Маза:
Крістіна, Дарина, Жора, Віолетта, Пелагія, Варвара, Уля, Влад, Богдан, Аліса, Льова, Ваня, Соня, Тіна, Льова, Олеся, Аня
🦇Метою проєкту було зробити колекцію «старовинного мистецтва», що має взірцем барокові колекції європейських музеїв. Власними силами надолужити прогалину відсутності поруч такого музею. Колекція «Музею, якого не вистачає» складається з картин легенд, яких ніби забули, казок, яких не записали, сюжет яких нині є незрозумілим.
Насамперед юні художники/ці малювали речі, які ми знаходили на старовинних фресках, ботанічних атласах, мапах середньовіччя, бестіаріях та манускриптах. Шипшина та мушлі, кристали та кістки, кажани та жаби, леви, лані, амулети та музичні інструменти ставали елементами картини світу, де розгортатимуться допоки невідомі сюжети.
Потім шукали образ майбутніх персонажів. Малювали фігури жебраків та принцес, святих та розбійників. Малювали обличчя мудреців та чаклунок, дітей та тих, хто вже все побачив.
Крістіна, Дарина, Жора, Віолетта, Пелагія, Варвара, Уля, Влад, Богдан, Аліса, Льова, Ваня, Соня, Тіна, Льова, Олеся, Аня
🦇Метою проєкту було зробити колекцію «старовинного мистецтва», що має взірцем барокові колекції європейських музеїв. Власними силами надолужити прогалину відсутності поруч такого музею. Колекція «Музею, якого не вистачає» складається з картин легенд, яких ніби забули, казок, яких не записали, сюжет яких нині є незрозумілим.
Насамперед юні художники/ці малювали речі, які ми знаходили на старовинних фресках, ботанічних атласах, мапах середньовіччя, бестіаріях та манускриптах. Шипшина та мушлі, кристали та кістки, кажани та жаби, леви, лані, амулети та музичні інструменти ставали елементами картини світу, де розгортатимуться допоки невідомі сюжети.
Потім шукали образ майбутніх персонажів. Малювали фігури жебраків та принцес, святих та розбійників. Малювали обличчя мудреців та чаклунок, дітей та тих, хто вже все побачив.
Ми і світ, ми В світі, приналежність чи не приналежність, включеність чи марґінес. Юрій Шевельов своїми есеями зі збірки «Кінець однієї леґенди. Есеї та статті» так кличе долучитись до міркування, що вимбачте.
В інтервʼю з Антоніо Лукічем про кіно видно, що режисер знає і дивиться гарне кіно, тому гарно й виходить. Окрім цікавої розмови, Антоніо сказав те, що стосується й мене: він давно не читає художню літературу, бо не вірить у неї. Я теж дуже давно перестав читати фікшн, точніше читаю дуже рідко і дуже свідомо.
Наступне відео про португальського письменника Жозе Сарамаґу, якого я читав дуже давно і який справив сильне враження. Про його спосіб писання, про його стосунки з фашистською владою та португальськість.
І третє відео — про німецький книжковий ринок, як він влаштований, які особливості. Звичайно, дивлюсь по собі, але сучасних німецьких письменників я не знаю, тільки класику та деяких нобелівських лавреятів першої половни 20 століття (хоча їх дуже багато).
Головний корпус літератури ми знаємо зі шкільної програми, а шкільна програма донедавна залишалась радянською (не знаю як зараз), тільки з натягнутими на неї українськими письменниками. З тією ж логікою вторинності європейської літератури. А вона первинна. Якщо ми вважаємо себе частиною європейської культури. З кіно ще гірше. Ми сформовані спочатку на радянському пропагандистському кіно (іншого не існує), потім, з 90-х, на голлівудській (а зараз — на нетфлікс та стримінгах, що планку знизили ще більше) жуйці, яке має приблизно той самий принцип казок для дітей. Європейське кіно залишається маловідомим і складним для сприйняття (хто тут хороший, хто поганий? де мораль? що хотів сказати автор?) Увага — це не тільки атракціон, який створюють переважно продюсери, це ще й майстерність режисера. Ну й плюс жахлива традиція дубляжу кіно. Дубляж шкодить кіно, на відміну від перекладів літератури, які збагачують всіх.
Як на мене, величезна кількість часу в оточенні російської культури не так зробила з українців росіян (ми бачимо, що попри те, що абсолютна більшість формувалась у домінуванні російської культури, ця більшість зовсім не стала росіянами, українська ідентичність вочевидь не у 2022 році сформувалась), скільки обмежила обізнаність до російськоцентричного, ну й трохи мейнстрімного американського, який важко ігнорувати. Це призводить і до того, що досі більше уваги приділяється російському, аніж будь-якому іншому. А все, що ми тримаємо у полі уваги, все одно, як цікавість чи хейт (хейт навіть сильніше привʼязує), живе у нас. Одна справа війна, інша — культура. Поставити щонайменше російську культуру на карантин та витиснути зі свого поля уваги, як на мене, матиме тільки плюси. Хоч український медіапростір заважає цьому, вперто тягнучи її назад.
Тому як на мене, не менш важливо, ніж перевідкривати своє, відкривати і перевідкривати культуру Європи, ближньої та дальньої. Це шлях віднайдення світу у нас, а не нас у світі (усі ці безплідні пишання, що Ленні Кравіц чи Боб Ділан з Ворголом українського походження). Коли хтось обурюється чому українську культуру не знають на заході, можна спочатку собі задати питання, а що ми знаємо про культуру, скажімо, Словенії, Чехії, Польщі, Румунії, Угорщини, Швайцарії, Естонії, Латвії та Литви, Данії, Швеції. І у відповіді на питання як ми можемо про це дізнатись, буде відповідь на питання як можуть дізнаватись про нас.
В інтервʼю з Антоніо Лукічем про кіно видно, що режисер знає і дивиться гарне кіно, тому гарно й виходить. Окрім цікавої розмови, Антоніо сказав те, що стосується й мене: він давно не читає художню літературу, бо не вірить у неї. Я теж дуже давно перестав читати фікшн, точніше читаю дуже рідко і дуже свідомо.
Наступне відео про португальського письменника Жозе Сарамаґу, якого я читав дуже давно і який справив сильне враження. Про його спосіб писання, про його стосунки з фашистською владою та португальськість.
І третє відео — про німецький книжковий ринок, як він влаштований, які особливості. Звичайно, дивлюсь по собі, але сучасних німецьких письменників я не знаю, тільки класику та деяких нобелівських лавреятів першої половни 20 століття (хоча їх дуже багато).
Головний корпус літератури ми знаємо зі шкільної програми, а шкільна програма донедавна залишалась радянською (не знаю як зараз), тільки з натягнутими на неї українськими письменниками. З тією ж логікою вторинності європейської літератури. А вона первинна. Якщо ми вважаємо себе частиною європейської культури. З кіно ще гірше. Ми сформовані спочатку на радянському пропагандистському кіно (іншого не існує), потім, з 90-х, на голлівудській (а зараз — на нетфлікс та стримінгах, що планку знизили ще більше) жуйці, яке має приблизно той самий принцип казок для дітей. Європейське кіно залишається маловідомим і складним для сприйняття (хто тут хороший, хто поганий? де мораль? що хотів сказати автор?) Увага — це не тільки атракціон, який створюють переважно продюсери, це ще й майстерність режисера. Ну й плюс жахлива традиція дубляжу кіно. Дубляж шкодить кіно, на відміну від перекладів літератури, які збагачують всіх.
Як на мене, величезна кількість часу в оточенні російської культури не так зробила з українців росіян (ми бачимо, що попри те, що абсолютна більшість формувалась у домінуванні російської культури, ця більшість зовсім не стала росіянами, українська ідентичність вочевидь не у 2022 році сформувалась), скільки обмежила обізнаність до російськоцентричного, ну й трохи мейнстрімного американського, який важко ігнорувати. Це призводить і до того, що досі більше уваги приділяється російському, аніж будь-якому іншому. А все, що ми тримаємо у полі уваги, все одно, як цікавість чи хейт (хейт навіть сильніше привʼязує), живе у нас. Одна справа війна, інша — культура. Поставити щонайменше російську культуру на карантин та витиснути зі свого поля уваги, як на мене, матиме тільки плюси. Хоч український медіапростір заважає цьому, вперто тягнучи її назад.
Тому як на мене, не менш важливо, ніж перевідкривати своє, відкривати і перевідкривати культуру Європи, ближньої та дальньої. Це шлях віднайдення світу у нас, а не нас у світі (усі ці безплідні пишання, що Ленні Кравіц чи Боб Ділан з Ворголом українського походження). Коли хтось обурюється чому українську культуру не знають на заході, можна спочатку собі задати питання, а що ми знаємо про культуру, скажімо, Словенії, Чехії, Польщі, Румунії, Угорщини, Швайцарії, Естонії, Латвії та Литви, Данії, Швеції. І у відповіді на питання як ми можемо про це дізнатись, буде відповідь на питання як можуть дізнаватись про нас.
Видавництво Віхола
Юрій Шевельов «Кінець однієї леґенди. Есеї та статті» | Видавництво Віхола
Юрій Шевельов — один з найвидатніших інтелектуалів в історії української культури. Дитинство та юність провів у Харкові, жив під німецькою окупацією, був у таборах у післявоєнній Німеччині, викладав у Гарварді та Колумбії. Фокус цього видання специфічний:…
Forwarded from 🌻Довженко-Центр : Dovzhenko Centre🌻
Не доживши кілька днів до свого 90-річчя, пішов у засвіти український режисер Олександр Муратов.
Серед його фільмів одне з найкращих українських кінематографічних перевідкриттів останніх років — міська поетична мелодрама «Чи вмієте ви жити» (1970); кілька фільмів у співавторстві з Кірою Муратовою, зокрема, «Наш чесний хліб» (1964), трилогія екранізацій Миколи Хвильового і ще з кількадесят зовсім різних робіт.
Незадовго до свого відходу, у 2024 році, Олександр Муратов подбав про збереження своєї колекції: масштабне надходження в Довженко-Центр поповнило колекції нашого Кіноархіву, Музею кіно та Фільмофонду. Серед скарбів — фотографії, диски з фільмами, асамбляжі, афіші, сценарії, книги, листи, монтажні листи. Є в Довженко-Центрі й матеріали, передані режисером ще в 2000 та 2003 роках.
Ми продовжуємо опрацьовувати таке важливе поповнення і будемо ділитися з вами його частинами. Світла пам'ять Олександру Ігорьовичу💔
Фото з колекції Кіноархіву Довженко-Центру
Серед його фільмів одне з найкращих українських кінематографічних перевідкриттів останніх років — міська поетична мелодрама «Чи вмієте ви жити» (1970); кілька фільмів у співавторстві з Кірою Муратовою, зокрема, «Наш чесний хліб» (1964), трилогія екранізацій Миколи Хвильового і ще з кількадесят зовсім різних робіт.
Незадовго до свого відходу, у 2024 році, Олександр Муратов подбав про збереження своєї колекції: масштабне надходження в Довженко-Центр поповнило колекції нашого Кіноархіву, Музею кіно та Фільмофонду. Серед скарбів — фотографії, диски з фільмами, асамбляжі, афіші, сценарії, книги, листи, монтажні листи. Є в Довженко-Центрі й матеріали, передані режисером ще в 2000 та 2003 роках.
Ми продовжуємо опрацьовувати таке важливе поповнення і будемо ділитися з вами його частинами. Світла пам'ять Олександру Ігорьовичу💔
Фото з колекції Кіноархіву Довженко-Центру