Премія "Своя полиця" оголосила старт голосування читачів і читачок. Особисто я віддала свій голос за "Стахановський рух" Романа Буданова, бо люблю книги, які як лінчевські сови - не те, чим здаються. Рома нібито пише про монстрів і різну паранормальщину, а насправді - про досвід ВПО та стосунки з окупованою малою батьківщиною. У шортлісті чимало й інших хороших книжок, але, на жаль, за всі проголосувати не можна.

📢Голосування за романи відкрито!

Відсьогодні ви маєте можливість обрати по одному роману з категорії «реалісти» та «ілюзіоністи», котрі візьмуть номінацію «Вибір читачів/ок».

Як це зробити?
🔺перейти за посиланням
🔺вказати ваш Email
🔺обрати по 1 роману зі списку в кожній категорії
🔺натиснути кнопку «проголосувати»

Щотижня ми показуватимемо проміжні результати, а вже на події, присвяченій нагороді номінантів, ми оголосимо, які романи стали найбільш вподобані читачами🙌

P.S. Хто вже встиг проголосувати, повторно не потрібно – ваші голоси враховано☺️

📚СВОЯ ПОЛИЦЯ #книголюб #автори #премія #ілюзіоністи #реалісти

Дочитала «Хроніки Південного», і це тепер одна з моїх найулюбленіших книжок forever and ever. Розкажу потім, а поки – про переклад. Я дуже здивувалась, коли взагалі дізналась, що переклад українською існує, бо не так багато українців у світі, що розуміли б шяуляйську говірку, та ще й були професійними перекладачами. Але перекладала нейтів спікерка, литовка Беатріче Белявців, що багато років мешкає в Україні, і це прям дуже круто. Але в кількох моментах я запідозрила щось не те, тому звірила із оригіналом. І зараз розповім.

Хочеться поділитися письменницькою радістю☺️

Передісторія: коли «Мертва жива вода» тільки вийшла, вона отримала чимало хейту, її називали то поганим трилером, то поганим жахастиком, то поганим детективом. Haters gonna hate, це зрозуміло, але мене все одно не полишали сумніви: може, я справді чогось не дотягла чи десь перетягла, що читачі не зрозуміли мого задуму? Ці думки розʼїдали зсередини, іноді здавалось, що мені більше взагалі не варто нічого писати, якщо все те, що я вивчила за два десятиліття досвіду – не працює. Чи хоча б пройти ДНК-тест, може, я прибулиця з іншої галактики, де спілкуються на інших, незрозумілих на цій планеті, частотах.

І от нещодавно гортаю один книжковий блог, бачу там обговорення книги – і там одна з коментаторок пише, що «це літераллі виробничий роман з насмішкою над кліше в детективах»

Коли прочитала ці слова, наче бетонна плита з плечей упала. Якщо принаймні одна людина (ще й не з кола близьких і знайомих) це побачила, значить, я не божевільна. Значить, моя книга справжня, і я справжня, і можу писати далі, і не треба ніяких інших галактик.

Дуже вдячна авторці того коментаря. Таке відчуття, що тільки зараз відчула радість від того, що я написала книгу, і її читають. І мою історію чують. ❤️‍🩹

Мій улюблений подкаст подарував світу (тобто патронам 😈) черговий прекрасний випуск, який дає змогу не тільки дізнатись про цікавого автора, але й пере-відчути своє ставлення до творчості взагалі. І просто відволіктися на щось від колективного кетамінового марення, в яке нас усіх наразі затягують, принаймні на півтори магічні години.

​​Контент для хардкорних любителів Бібліотеки (патронів і каво-спонсорів) — бонусний випуск про Аніму в творчості М. Джона Гаррісона. З камео Алана Ґарнера, Ґастона Башляра, Генрі Райдера Гаґґарда, квіткових німф, ундин та ароматних католицьких святих, і загальним вайбом «падай зі мною в кульбаби».

Навіть якщо вам все це не дуже цікаво, закликаю звернути увагу на Гаррісона. В нього недавно вийшла книжка Wish I Was Here: An Anti-Memoir, і це, на мою думку, одна з тих речей, яку особливо корисно прочитати письменникам, хоча для мене як для читачки це теж був дуже liberating текст.

Почала читати дуже модну зараз «Bunny» («Зайчик») Мони Авад. Поки забагато відсилок до «Аліси» на сантиметр квадратний, як на мене, але подивимось.

З цікавого: персонажка-француженка Ава називає сутінки часом «між собакою та вовком». Це популярний ще з античності французький сталий вираз entre chien et loup — тому, що в цей час неможливо побачити різницю між ними 🐺🐕

Хто знайомий з іконографією системи Таро, одразу згадає уейт-смітівський 18-й аркан «Місяць», який якраз про сумніви, ілюзії та таємниці. Там зображені якраз пес і вовк.

#bunny. Поки прочитала десь чверть, але скепсис росте. Нескінченний неймдропінг і нагромадження purple метафор втомлюють, хочеться думати, що це частина мета-задуму, але поки MetamorphoSIS, russian казки і “the Ukraine” в коментарях авторки насторожують. Ну, подивимось.

Розповіла історію створення «Мертвої живої води» проєкту «Читай». Тішуся, що в нас все більше видань, що пишуть про сучасних авторів і авторок 🤝🏻

“Зайчик” (“Bunny”) – Мона Авад

Цю книгу часто називають іронічною – на мою думку, вона радше пост-іронічна: тобто розмиває межі між іронією та серйозністю, а отже, і щирістю. Це типовий користувач твіттера, що за показовою невразливістю й вічними жартиками ховає Говерлу з комплексів, травм і страхів. Але давайте про все по-черзі.

Двадцятип'ятирічна Саманта Хізер (вочевидь названа на честь підліткової чорної комедії 80-х про згайку злих старшокласниць “Heathers”) – стипендіатка дворічної магістерської програми з креативного письма у вигаданому університеті Warren (з англійської – мережа кролячих нір). У групі з Самантою – ще чотири дівчини, заможні любительки рожевого мімімі, які називають одна одну “зайчиками”. Саманта терпіти їх не може, але радо долучається до їхнього ковену, де “зайчики” чаклують собі з живих кроликів бойфрендів (виходить у них не дуже).

Якби “Зайчик” був оповіданням чи повістю, кривавою підлітковою комедією в сетингу дарк академії – це було б шикарно. Короткий формат пробачає і одновимірних гротексних персонажів, і невиразність побічних сюжетних ліній, і відсутність однозначного пояснення про те, “що це взагалі було”. Але натомість ми отримуємо роман, де кілька сторінок у Саманти йде на те, щоб просто сісти на диван, з купою неймдропінгу (звісно ж іронічного, на кшталт “вони обговорювали Деріду й ринопластику”), самоповторів і намагань заплутати читача... щоб... просто заплутати? Особисто я обожнюю неоднозначні трактування паранормального, коли автор чи авторка не дає однозначної відповіді: чи неможливе сталось насправді, чи то був пранк чи галюцинації. Але цей ефект радує лише тоді, коли версії мають достатню життєспроможність. У “Зайчику” ж ці альтернативні версії розвалюються, скільки не намагайся притягнути їх за вуха (pun intended), як користувачі реддіта чи сама авторка в останньому абзаці.

Але, на мою думку, головна проблема “Зайчика” – це те, що сатиру на певний прошарок суспільства (стипендіатів письменницьких програм в престижних університетах) пише членкиня цього самого прошарку, яка радо користується усіма привілеями цих програм (“I’ve also come through them and benefitted immensely from these systems”). Оце відчуття “адна я умная в бєлом пальто стою красівая” зруйнувало мені все потенційне задоволення, яке я могла б отримати від цієї книги. Авторка авансом висміює всі призми, через які можна прочитати “Зайчика”, ніби намагаючись зробити свій текст невразливим (“A degree of irreverence is healthy and necessary in the arts. And a sense of humor. You don’t want to take it all too seriously or you’ll take it all to heart”), і він стає невразливим, так. Книгу ніби неможливо критикувати всерйоз. Якщо звинуватити “Зайчика” в тому, що аж надто буквальними метафорами і запозиченнями він скидається на мешап в дусі “Гордість і упередження і зомбі” (тільки “Аліса в Країні чудес”+“Таємна історія”+“Керрі”+“Хізерс”+ ще багато чого), то книга відповість “я сама це й висміяла образом хлопців-чернеток-гібридів”. Якщо пожалітися, що найцікавіша для мене лінія дослідження ролі творчості в житті письменника (через архетипи Тіні й Анімуса зокрема) так нікуди й не привела – скаже “я ж висміяла увесь цей психоаналіз, рефлексію й письменницькі вправи з медитаціями на аркани Таро заодно”. Якщо висловити невдоволення неймдропінгом – “мене ж теж він бісить, саме тому Деріда неймдропається поряд із ринопластикою”. Якщо обуритися через романтизацію внутрішньої мізогінії (усю книгу Саманта протиставляється Зайчикам, хоча єдина різниця між ними – в рівні статків і в тому, що Зайчики поводяться, як інфантильні 12-річки, а Саманта – як бунтівна 15-річка) – “це ж сатира на всі ці гендерні студії”. І так далі, і тому подібне. Невразливість – це ніби добре, критиків завжди можна поставити на місце тим, що “ви просто не зрозуміли шарів іронії”. Але не для мене як читачки. Для мене в цьому великодньому кошику з кроликами точно бракує яєць. Ну, тобто сміливості. Говорити те, чим насправді хочеш поділитися.

Якщо робити алюзію до всесвіту “Зайчика”, то книга ввижається мені випускною роботою не аутсайдерки Самантою, яку не розуміють і не приймають ані однокурсниці, ані викладачі, а скоріше романом однієї з кролячого ковену, наприклад, Герцогині. Мона Авад (іронічно?) пише читачкам “I love you, Bunny”, ставить купу емоджі і не знає, як правильно пишеться назва країни, де виходять її книги.

І тут на сцену виходить моя улюблена метаіронія (тобто форма іронії, що підіймається над іронією і повертається до щирості). Варто погортати сторіз авторк, почитати її інтерв'ю та коментарі, щоб пазл “Зайчика” склався (принаймні для мене).

Неважливо, звідки ти, скільки в тебе грошей чи друзів, які кольори й музику ти любиш, чи ти girls girlieee чи не-така-як-усі-слухаєш-постпанк. Ти вже мисткиня, лише тому, що ти твориш. Ти можеш написати постіронічний гібрид, від якого закочуватимуть очі андердогині з the Ukraine, вимагаючи якоїсь там “щирості” і “вразливості”, але від цього його не читатимуть і не обговорюватимуть менше, і що це, якщо не успіх.

А можеш зробити щось своє і по-своєму.

Тому you go, girl (або boy або person)

Останнім часом складно ідуть збори у знайомих. Знаю, що моя аудиторія і так завжди активно їх підтримує, тому не проситиму вчергове про ваші ₴ — але попрошу поширити банку на ваш вибір у себе в соцмережах, тому що дівчата змушені постійно покладатися на один і той самий пул людей (бачу навіть по результатах розіграшів) і закривати збори одна одній.

🐙 Світлана збирає на ремонт тачок і розігрує Лавкрафта

📜 Тамара збирає на павербанки і розігрує антикварний молитвослов

⚔️ Дар’я збирає на РЕБ і розігрує новинки видавництва «Стилет і стилос»

Буду дуже вдячна, якщо покажете щось із цих зборів друзям!

Дуже дякую всім, хто долучився до мого збору донатом чи поширенням! 🫂 Зараз це особливо цінно. А тут ⬆️ ще два збори з книжковими призами від перевірених волонтерок.

Хворію, тому маю власні fever dreams, але «Зайчик» досі не полишає: намагаюсь зрозуміти, чому в українському перекладі Ава називає Самантою «Герою», якщо в оригіналі це “Smackie”, від сленгу, що позначає залежного від героїну. Це ж буквально «Овдовбанько», «Торчуня», «Кайфуша», ну «Герич», але до чого тут грецька міфологія?

Але все одно радію, що все більше цікавого та різного перекладають і видають. Якраз нещодавно писала есе про книжкові ярмарки, згадувала, як років 20 тому купити український переклад свіжого бестселера було просто нереально.